Дев’яносторічний ювілей районної газети співпав із кончиною дев’яносторічного району
У 1930 році Ніжинський адміністративний округ розділили на райони, один з них – Бобровицький. На той час головним завданням для більшовицької влади в селах було організувати суцільну колективізацію, яку не схвалювала і не підтримувала переважна більшість селян, передусім тих, хто на одержаній землі власноруч створив достаток для своєї родини. Але більшовики зробили ставку на ліниву голоту, яку й нацьковували на працьовитих селян, примушуючи їх до колективізації, бо лише колгоспним виробництвом вони могли управляти, як їм заманеться.
Важливу роль у пропаганді нового ладу відводили районній газеті, яку й назвали відповідно: «За суцільну колективізацію». Перший номер вийшов на початку жовтня 1930 року. Редакцію і друкарню розмістили у двоповерховому приміщенні колишньої тюрми. Журналісти й друкарі між собою жартували, що це символічно їм віддали цей будинок, щоб у світлому майбутньому не було ні тюрем, ні неволі. Нові господарі приміщення тюрми завзято розбирали дерев’яні нари колишніх в’язнів і спалювали їх у пічках – іншого палива не було.
Та недовго пишалися газетярі перевлаштуванням тюрми, оскільки відчули, що «нажартували на свою голову» репресивний режим, страшніший за царський. Розчарування пом’якшував перший редактор районної газети Сергій Степанович Пахомов. Він народився в 1905 році у Катеринославі, з ранніх літ працював столяром на залізниці. Потім доля привела його в Київ, де пройшов курс фабрично-заводського навчання, проявив себе на комсомольській роботі. Журналістські навички одержав на Київській кіностудії, допомагав Олександру Довженку знімати фільм «Земля», був головою профкому кіностудії.
Збереглися перекази спогадів перших працівників редакції Григорія Шумяцького і Сергія Стерженецького: «Сергій Пахомов був дуже добродушною людиною, бойовим журналістом, хорошим організатором, завжди цікавився, як живуть журналісти і поліграфісти. Літописці того героїчного часу гордовито наголошували й на іншому: «… селяни нелегко, часом неохоче звикали до колективної праці. Отже, районка була пропагандистом і агітатором колгоспного ладу, боролася із неписьменністю, розповідала про перших трактористів, п’ятисотенниць, ударників, колгоспних активістів. Дружити з газетою тоді було небезпечно, але поступово народжувався і міцнів робсількорівський актив газети». У цих спогадах як позитив називається участь журналістів і сількорів у буксирних бригадах. Але, як відомо, ці бригади робили облави на господарства селян, які не хотіли вступати в колгоспи, або й просто не бажали віддавати останнє зерно для виконання здирницьких планів хлібозаготівлі, а свої родини залишати на голодну смерть.
Сергій Пахомов редагував бобровицьку газету до середини 1932 року, поки не вступив на навчання до Українського інституту комуністичної журналістики у Харкові. Вже дипломованим журналістом очолював редакції молодіжної газети Одещини і республіканської в Білорусі, працював у сценарному відділі Одеської кіностудії. На війні воював під командуванням начальника політвідділу 18 армії Леоніда Брежнєва. Про це стало відомо бобровичанам у 1980 році з інтерв’ю редактора районної газети Володимира Васильовича Немченка, який їздив у Москву на зустріч із першим редактором, полковником у відставці Сергієм Степановичем Пахомовим.
У тридцяті роки очолювали районну газету Павло Кича, Петро Шахов, Садовий, Куліда, перед війною – Іван Тимофійович Мохнач. Збереглися спогади довоєнного журналіста, уродженця Кобижчі Володимира Іваха, записані ветераном журналістики Світланою Скрипкою. Зокрема й про те, як стараннями районщика почин колгоспниць-п’ятисотенниць з Озерян став відомим на всю Україну і далі. Розповідь про них у районній газеті передрукувала республіканська газета, слава долетіла і до ВДНГ СРСР. У центрі уваги місцевих журналістів були інші трудівники та їхні досягнення.
У роки страшного голодомору газета завзято «громила» окремих селян, колгоспи й цілі села за «саботаж» виконання непосильних планів хлібозаготівлі. У грудні 1932 року керівник республіки Косіор відзвітував перед Сталіним: « … за листопад-грудень було заарештовано 2450 голів колгоспів і членів правлінь, 600 бригадирів і завгоспів, 58 із них уже розстріляли». Але жодного з них не покарано за доведення селян до голодомору, всіх арештували за «саботаж виконання планів хлібозаготівлі і підгодовування людей колгоспними харчами». Районна газета не розповідала і про листи колгоспників, одноосібників і навіть членів партії, що сотнями відправлялися у Київ і Москву про страшний голод, просили допомоги й захисту. Таку правду суворо заборонено було доносити до читачів районної газети, як і ту, чому самославлена сталінська влада допустила окупацію німецькими фашистами величезної території могутнього СРСР. Звільняли її небувалими в історії світу людськими втратами. Свою роль у мобілізації визволителів відіграла й районна газета.
Працювали журналісти і поліграфісти «один за трьох». Публікували листи з фронтів, в тому числі колишніх журналістів і друкарів. Вже на початку війни, навіть коли ганебно відступали, масово проявлявся героїзм червоноармійців, а в тилу народ відривав від себе все для фронту, ділився навіть своєю кров’ю для поранених бійців – донорство стало всенародним. Про це писала районна газета. Для останнього номера газети журналіст Володимир Івах підготував статтю під заголовком «Стрілятиму без промаху», в якій клятвено заявив: «Я не пошкодую сил, здоров’я, а коли треба, то і життя. Буду бити ворога без промаху».
Редактора газети Івана Тимофійовича Мохнача і журналіста Володимира Митрофановича Іваха не мобілізували на фронт, незважаючи на їхні прохання. Проте заряджені гвинтівки вони тримали в редакції, аж поки не випустили останнього номера газети. І вже тоді взяли їх у руки і поспішили за відступаючими військами. Захопили з собою і по кілька примірників свіжонадрукованої газети. «Це теж зброя», – сказав колезі на прощання редактор. Він загинув у бою під Прилуками, де народився. Журналіст Володимир Івах пройшов усю війну, 12 разів був поранений. Через це пекло проніс і рідну газету з останнього випуску, яка виявилася для бійця берегинею – пожовкла, з крапельками крові.
Не повернулися з фронтів колишні журналісти Василь Гайдук із Браниці (льотчик), Митрофан Буряк з Ярославки (піхотинець), Іван Покормяко з Бобровиці (піхотинець), пропав безвісти Олександр Боронило.
Після війни редакцію газети «Сталінський шлях» і друкарню очолювала Зінаїда Петрівна Хуторна, агроном за освітою. Родом із Ярославки, звідти й на роботу добиралася, здебільшого пішки. Колектив же підібрався чоловічий, в солдатських гімнастерках: Іван Семенович Орлов, Василь Степанович Острянко, Іван Степанович Гмир, Григорій Йосипович Свиридов. Писали про відбудову району, колгоспних ударників, не залишали без уваги й лежнів та бракоробів. Протягом дванадцяти відбудовних років керувала редакцією і друкарнею Зінаїда Петрівна. Після неї посаду редактора «окупували» чоловіки: Василь Острянко, Григорій Кохан, Іван Коновал, Григорій Зорка. Добру пам'ять про журналістську діяльність залишили Галина Прокопенко і Олександр Гурин. Після закінчення Київського університету імені Тараса Шевченка, прийшла працювати в редакцію газети, перейменованої на «Радянське село», Валентина Кирилівна Ющенко. Згодом вона стала в редакції класним відповідальним секретарем, понад 30 років працювала на цій посаді, писала й цікаві публікації.
Розквітом районної газети можна назвати період з 1964-го по 1981-й роки, коли редактором був Володимир Васильович Немченко. Газета в черговий раз змінила назву на «Жовтнева зоря». Тираж районки сягнув за 15 тисяч. У газеті з’явилися тематичні сторінки «Економічний вісник», «Крила юності», «Сонячні кларнети», редактор запровадив і сам випускав «Бобровицький перець». Газета боролася за дієвість своїх критичних публікацій. Відповіді на критику публікувалися під рубриками: «Газета виступила. Що зроблено?», «Повертаючись до надрукованого».
Не лише журналісти, а й технічні працівники трудилися над змістом і тиражем газети. Коректор Ніна Павлівна Конош готувала інформаційну добірку «Від суботи до суботи» (газета виходила тричі на тиждень), працювала з дописувачами до газети, іншими передплатниками. Друкарка редакції Валентина Семенівна Братиця «підробляла» й на районному радіо: з редактором Петром Івановичем Шаманським вела ефір – тоді газета й радіо працювали спільно. Друкарка-диктор підбирала для обміну найбільш цікаві інформації, зібрані редактором радіо і журналістами газети. Фотокор Борис Миколайович Проценко душу вкладав у газетні знімки, в майстерні фоторепортажі, підказував колегам помічені ним актуальні теми і події. Редакційна, далеко не нова автомашина, їздила, як жартував редактор Володимир Немченко, не на бензині, а на натхненні, і ремонтувалася натхненням водія Миколи Степановича Глухенка. А ще Микола Степанович ніколи не проїздив мимо безладу чи паскудного ставлення до людини.
Редакція стала творчою майстернею для юних дарувань. Взірцем для них була Таїсія Шаповаленко, яка протягом десяти років роботи в редакції кореспондентом випустила дві збірки поезій, стала членом Спілки письменників України. До професійного рівня піднялися поети Олексій Шульга і Олександр Олійник. Через редакційну студію «Сонячні кларнети» пройшли самобутні поети Інна Конош, Валентина Бабініна, Олександра Данилевська, Тамара Редькіна, Валентина Майстро, Світлана Капертеха, Ірина Ющенко. Організовувала роботу творчої стадії поетеса, завідувачка відділу листів Світлана Скрипка.
Районна газета дала путівку в професійну журналістику робсількорам Вікторії Шипко, Світлані Красулі, Наталії Волошин, Валентині Кащенко, Наталії Литовець, Ларисі Несін. З досвідом робсількора і робітника, з поетичними задатками пішов навчатися на факультет журналістики Олександр Росинський. Студента-заочника забрали на роботу в редакцію, де він і розкрив свій творчий талант, працював до виходу на заслужений відпочинок.
Багатьом журналістам «низова» редакція зробила поштовх для кар’єрного росту: редакторами стали Петро Сорокаліт, Іван Кукса, Іван Литвин, Віталій Розуван, Олексій Нестерпенко, Олексій Шульга, Іван Кужільний. Із заступника редактора районної газети до редактора обласної молодіжної газети – такий ривок зробив Сергій Павленко, згодом парламентська газета «Голос України» запропонувала Сергію Олеговичу посаду власного кореспондента на Чернігівщині й сусідній області – майже чверть віку присвятив цій роботі. Заодно займався й історичними дослідженнями, оживив журнал «Сіверський літопис».
Заслужений журналіст України, культуролог, видавець, громадській діяч Анатолій Никифорович Сєриков зі шкільних років подружився з районною газетою, яка й надихнула його на професійну журналістику. Тут і практику проходив, коли навчався в Київському університеті імені Тараса Шевченка, заміняв тимчасово штатних журналістів. Перевірені тут перші проби пера швидко набули високої кваліфікації на посадах редактора журналу «Пам’ятки України» і тижневика «Культура і життя». Підвищував свою майстерність і за кордоном. Відомі видавничі компанії Німеччини, США, Кіпру доручали Анатолію Сєрикову керувати їхніми проектами. Він багато зробив для розвитку ДП «Газетно-журнальне видавництво», заснував низку українських періодичних видань, зокрема й журнал «Пам’ятки України: історія та культура». На громадських засадах очолює фундацію Героя України, академіка Петра Тронька, з яким певний час працював. У родинній садибі Сєрикових у селі Веприк створив музей Тронька.
Шлях до високої журналістики і літератури відомої поетеси й громадської діячки Тетяни Череп-Пероганич бере початок теж у районній газеті. Тут помітили її поетичну й журналістську здібність, ще коли вона навчалася у Старобасанській школі.
Редакція рекомендувала талановиту дівчину на навчання до столичного університету на факультет журналістики. Потім надала можливість закріпити одержані знання у штаті редакції. Швидко піднялася до посади заступника редактора. Подальшому росту завадили політичні чвари в Бобровицькому районі. Тепер очевидно, що це обернулося для Тетяни Павлівни щастям: подальші її творчі злети, передусім поетичні, відбуваються в столиці, та і по всій Україні.
Дев’яносторічна історія Бобровицької районної газети свідчить про те, що вона легка на руку в кар’єрному рості її журналістів. Успішний редактор Володимир Немченко з 1991 року продовжував свій творчий шлях у головній обласній газеті «Деснянська правда». У Бобровиці його замінив заступник редактора Іван Дмитрович Кужільний, але ненадовго – забрали в Чернігів, щоб опікувався всією пресою, яка виходила в області. На посаду редактора в Бобровиці Іван Дмитрович рекомендував свого заступника Віктора Євгеновича Криворучка, який потім встановив редакторський рекорд – 20 років був на цій посаді, став Заслуженим журналістом України.
Головний принцип його роботи з журналістським колективом – не сковувати творчу діяльність колег, не нав’язувати їм свої ідеї, теми. Кожен журналіст має право вибору, навіть при виконанні конкретного редакційного завдання редактор обмежувався однією засторогою: усі факти повинні бути достовірними, перевіреними. Новий редактор розробив і запропонував дієву схему гонорарного стимулювання журналістів за підготовку цікавих інформацій, журналістських розслідувань і рейдових перевірок з конкретним реагуванням на них, тематичних сторінок, замальовок і нарисів про людей праці та захисників Вітчизни, про багатий досвід і народних умільців. У нелегкі роки перебудови і на зорі незалежності районна газета стала флагманом у боротьбі проти компартійних і «незалежно-демократичних» корупціонерів й бюрократів, проти торгівельної мафії. Заголовки окремих публікацій свідчать: «Імпорт пливом плив, але далеко не всі його бачили», «Хутряні шапки в продмазі», «Судовий процес над газетою і автором публікації», «За товарами – у Носівку», «Бобровицькі “ілюзіоністи”», «Від перебудови до повного зубожіння. Хто ж веде народ по цьому шляху?», «Незворушна еліта, або Дещо про “прихватизацію” в Бобровицькому районі», «Далекі від медицини операції проводив у райлікарні головний лікар В.С.Таранчук» та багато інших.
У боротьбі проти безладу в районі місцевих журналістів підтримував Леонід Григорович Яковишин: і тоді, коли був директором Бобровицького радгоспу-технікуму, і коли працював у Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, і потім, очолюючи великий трудовий колектив ТОВ «Земля і воля» з найвищим почесним званням «Герой України». Із гострими публікаціями особисто виступав на шпальтах газети. На базі його господарства проводилася журналістська літучка газетярів Бобровиці і Носівки. Леонід Григорович долучився до організації урочистого святкування 70-річного ювілею районної газети, вже перейменованої на «Наше життя».
Журналісти залучали багато інших позаштатних авторів, зокрема фахівців із правопорядку, економіки, соціальної сфери, рядових трудівників, – для всебічного висвітлення життя району. Районна газета і за редактора Віктора Криворучка була однією з найбільш тиражних в області – з накладом понад 14 тисяч. Редакція розширила і платні послуги – передусім святкові вітання тощо. В кінці 80-х газета вийшла на самоокупність. Прибуткові фінансові результати мали лише Ніжинська та Прилуцька міськрайонні й Бахмацька районна газети, четвертою стала Бобровицька. На сторожі фінансів редакції відповідально стояла бухгалтер Ніна Сергіївни Стельмах.
Тираж і фінанси почали «сипатися» із середини 90-х, коли на район, як і на незалежну країну, нахлинули кризи – економічна, політична, правова, управлінська. У Бобровицькому районі на політичну арену вийшли фарбовані-перефарбовані «демократи». Вони й боротьбу затіяли за «пріоритетний» вплив на районну газету, а в 2003 році – і на нового редактора Галину Василівну Плющ, ними ж призначену. Нова «демократія» в районі й редакції районної газети зайшла так далеко, що недавньому другу газети, найбільшому роботодавцю й наповнювачу бюджету Леоніду Яковишину довелося друкувати відкритий лист керівнику району Петру Шейку в обласній газеті «Гарт» з риторичним запитанням: «Тоталітаризм повертається?» (17 вересня 2003 р.). Рівно через місяць найбільш тиражна в області газета опублікувала нову статтю успішного аграрника Леоніда Григоровича: «Хто диригент у “Новому житті”?, або Про те, як бобровицьку районку зіштовхують на шлях непорядності».
Для зміцнення позицій районної газети «Наше життя» помаранчева влада призначила редактором Олександра Петровича Шаманського, але через рік він пішов на підвищення – заступником голови райдержадміністрації. На редактора повернули Галину Плющ. Новий колектив редакції намагався вивести газету на бувалі позиції в читабельності, тиражі і прибутковості. Але існувала й досі існує головна проблема – кадрова. Колись у редакції газети працювали 6-7 фахових журналістів, які кожного дня писали для газети з життя району. А скільки таких, пишучих, у редакції незалежної газети?
Втім, найперша заслуга редактора Галини Плющ та, що вона протягом 15 років, можна сказати, мужньо бореться за життя дев’яносторічної районки – славленої і битої, читабельної і зрадженої, але яка все ж «ухитрилася» пережити свого творця – Бобровицький район.
Григорій ВОЙТОК, член Національної спілки журналістів України, колишній заступник редактора районної газети «Жовтнева зоря» – «Наше життя»
