Чи не перебільшила в оцінці Юлія Мостова, назвавши Україну лисапетною?
Замість довідки.
У газеті «Дзеркало тижня» від 24.06.2013р. Юлія Мостова опублікувала статтю «Лисапетна моя Україна», де дає глибокий аналіз деградації нашого суспільства. Із суворими оцінками авторки публікації не можна не погодитись. Влучний і заголовок. Але чому я вважаю винесену в нього навіть принизливу оцінку нашій державі завищеною?
Слово «велосипед» (лисапет), як відомо, запозичене з французької мови і походить з двох латинських слів, що означають «швидкість» і «нога». По суті, це перша машина, придумана людиною, щоб пересуватись швидше і легше, ніж ногами. І маршрут їй обирає той, хто на ній їде. А що робиться з нашою «лисапетною Україною»? Хто їй обирає дорогу і кінцевий пункт? І чи взагалі кудись їде, чи котиться вниз, ніким не керована? Бо й досвідчена журналістка пише: «Державної влади в Україні немає».
Хоча, може, Юлія Мостова, придумуючи такий заголовок, мала на увазі фінал з відомої пісні, де жінка так летіла на лисапеті з кумом, «як на танку», що й розбилися?
Щось подібне може трапитись й з « щасливою в незалежності» Україною.
І, як українців уже розбирають на донорські органи, так розберуть її остаточно на зони впливу, щоб потім гребонути, що кому дістанеться – земля, надра, а найменш спритні і дешевою робочою силою будуть задоволені. Повірте, ні Росія, ні Захід не погребають українськими трофеями. Та що там ближні сусіди?!.. Он уже Китай «має серйозні види» на нашу багатющу землю…І може свого добитися, оскільки в нашій державі продається все, зокрема й совість.
Над цим давайте й поміркуємо.
Від Шевченка до Довженка, а за ними – і Костенко з Мостовою
Наступного року Україна планує святкувати 200-ліття з дня народження Тараса Шевченка. Уявляю, скільки галасу буде! Як політики різних кольорів перекрикуватимуть один одного, хто більше любить поета і Неньку-Україну! Але при цьому, думаю, ніхто не стане каятись перед пам’яттю великого пророка за невиконання його заповітів. Тож і маємо сучасне суспільство з тими болячками, на які нам вказував Тарас. Правда, до одного його заклику («повставайте, кайдани порвіте») таки дослухались, але не сповна: в 1917 році повстали, багато людської крові пролили, от тільки своїх кайданів й досі не розірвали.
В поемі «Сон» читаємо:
«А той, щедрий та розкішний, все храми мурує, та отечество так любить, так за ним бідкує, так із його, сердешного, кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, витріщивши очі! Як ягнята: «Нехай, - каже, - може, так і треба».
Це написано Шевченком у кріпосній Росії, але воно слово в слово повторюється і у «вільній» Україні. А до скількох інших Тарасових застережень і пророцтв не дослухались?!...
На святкуванні чергового ювілею Кобзаря навряд чи це почуємо. А якщо хтось і заведе мову про заповіти, то неважко передбачити, в якому ракурсі: винуваті всі, тільки не він – «справжній» патріот, бо прийшов на свято у вишиванці.
Не дослухались українці до суворої оцінки і болючих застережень ще одного поета – Володимира Сосюри: « Якби я міг, якби зумів я тебе, Вкраїно, воскресить. Така прекрасна й, мов на гріх, ти плодиш землю байстрюками – багном і гноєм для других. У голові твоїй макуха…». Сказане на зорі комуністичної епохи бачимо і в «незалежній» Україні. І замість того, щоб ставати іншими, ми продовжуємо бути такими, про яких після Сосюри написав Олександр Довженко у 1942 році: «У нас не державна, не національна, не народна психіка. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне…».
Не стану далі цитувати вражаючі записи в Щоденнику Довженка. Непокоїть передусім інше: для кого писали сини України, ризикуючи власним життям?
Можливо, я дещо відірваний від літературної «кухні», але й від друзів та знайомих давно вже не чув порад, щоб я прочитав щось особливе із сучасної української літератури. Хоча обізнаний читач може й дорікнути: «А Ліна Костенко з її записками українського самашедшого?».
Відразу скажу , не читав, але із ЗМІ знаю, що це чи не єдиний твір за роки незалежності, що викликав великий повчальний резонанс у нашому суспільстві. Тому поцікавився відгуками про нього і деякими цитатами, виписаними окремо. Одна з них на всі сто відсотків підтверджує мою «обивательську» оцінку сучасній українській літературі, яку сама Костенко назвала «шизофренічною продукцією» і додала : «Це ж треба так скористатися свободою, щоб напродукувати стільки сміття! Література зробилася, як блошиний ринок – хто що має, несе на продаж».
Ще одна її цитата доповнює оцінку українській спільноті, дану Шевченком, Сосюрою, Довженком. «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама»,- написала авторка українського бестселера. До речі, їй не треба воювати із «засиллям російської літератури», бо вона сама всім конкурент на ринку книги.
Деякі інші цитати Костенко підкреслюють те, від чого застерігали попередники не одне десятиліття і навіть століття тому. Наводжу їх: «Огидна річ – наша терплячість», «Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі», «Жах не в тому, що щось зміниться, - жах у тому, що все може залишитися так само».
Ще один «жах» назву від себе: що і тоді, і тепер українцям справді «позакладало». Ми навіть себе не чуємо, не говорячи вже про розумні поради і застереження справжніх борців за високоморальне і вільне українське суспільство.
Чому я до літератури «доколупуюсь»?
Якось один «доброзичливий» чиновник сказав мені: «Ви успішний і шанований в Україні аграрник, не бідна людина, без амбіцій на посаду у владних структурах, то навіщо лізете в політику?»
Відчуваю, що після нової публікації на мене можуть хором налетіти «патріоти» і професійні літературознавці та письменники, яких хтось колись назвав інженерами людських душ. Тому до їхнього ймовірного гніву хлюпну ще одну кружку олії: поганенькі вони інженери. Такого рівня інженерів з технічною освітою я б не допустив до комбайнів і тракторів. А людська душа складніша і важливіша за будь-яку машину.
Я вище наводив слова справжніх інженерів людських душ. Перечитайте їх ще раз і ви там не знайдете жодного докору, що ми ліниві, що в нас не з того місця руки ростуть… Нас звинувачують у відсутності правильного проектування себе в оточенні дійсності і в історії, без почуття свободи як усвідомленої необхідності. Ми не прагнемо змити своїми розумними діями з України тавро вічної вдови, а з нас – удовиних дітей, вічних парубків, як писав Довженко. І ми ніколи не викарабкаємось з цього ганебного становища без найголовнішого – почуття гідності і самовідповідальності.
Як і хто формує в нашому суспільстві Богом заповідані людські якості? 
Відповідь на це запитання дає Юлія Мостова у згаданій вище статті своїми риторичними запитаннями: «Про що пишемо? У кого мітинг довший? Як назвати війну? Яка ідеологія була в Німеччині?».
Цей перелік можна продовжити, та й самі це бачите. Запитання поставлені до журналістів, але вони стосуються всіх бійців ідеологічного і творчого фронтів. Вони на «Ура!» підтримують політичні чвари і гризню, газетні полоси і телеефір забивають фантастичною євроінтеграцією та політичними сенсаціями ,але майже нічого не роблять для формування цивілізованого суспільства.
Скажіть, хто нас впустить в ту Європу з нашими порядками? І ніякий президент не наведе їх без дружньої участі суспільства, як це є в кожній демократичній державі.
Чому в даній публікації я, виробничник, говорю здебільше про моральні аспекти суспільства, а не економічні? Бо саме перші передусім гальмують розвиток виробництва. А без конкурентного виробництва ми ніхто, хіба що сировинний придаток.
Свого часу я критикував колег – керівників, що не хочуть будувати нові виробничі об’єкти і соціалку. Тепер з кожним днем все більше переконуюсь в тому, що багатьом просто не під силу пройти через хабарницько-бюрократичні перепони. Я з більшим досвідом і заслугами перед вітчизною насилу продираюся крізь них. 
Недавно взагалі був шокований: столичні чиновники запропонували вирішити погодження на нове будівництво за … великого хабара. І відразу вточнили, мовляв, якщо зараз немає такої суми, то можна виплачувати її помісячно, як кредит.
А кому буде служить прокурор, суддя, начальник міліції, інший начальник, що призначені на посади не за їхніми моральними і професійними якостями, а за «мзду»? Стали вже нашими «фірмовими» критеріями відбору до владних кабінетів – кум, брат, сват, а останнім часом ще й – земляк. Після так званої помаранчевої революції багато прийшло на посади тих, у кого була одна заслуга перед суспільством – стояв з транспарантом на майдані.
Якщо заглянути в історію хоча б на сто років, то там теж можемо побачити приклади непрофесійного підбору кадрів, що дошкульно висміювали в своїх творах українські класики. Після жовтневої революції у владу підбирали вихідців з робітників і селян, а в ЧКа і міліцію – катюг, в яких замість серця стояли движки для перекачування крові.
Пізніше більшовики серйозно взялися за навчання керівних кадрів, а для їхнього виховання придумали ще й «Моральний кодекс будівника комунізму». Потім вихованці того «кодексу» чим більше говорили про «світле майбутнє», тим більше брехали і запроваджували подвійні стандарти моралі. Та інакше не могло й бути, коли країною керують безбожники, які особисті інтереси ставлять вище суспільних. Така держава приречена, що підтверджують непоодинокі історичні прилади.На них не бажає вчитися сучасне українське «безпридєльне» суспільство, яке при існуючій моралі і відповідальності неспроможне провести реформи як в економіці, так і в соціальній сфері. За останні роки озвучено їх біля 30, але жодна нереалізована. Бо все підпорядковано єдиній меті – накопиченню грошей для захвату і як найдовшого утримання влади, що дає казкові можливості власного збагачення.
І як тут ще раз не згадати Шевченка? «А браття мовчить собі, витріщивши очі! Як ягнята: «Нехай, - каже, - може, так і треба».
Горлопанять лише «великі» опозиціонери, бо їх від держаного корита відігнали. А дорвуться до нього при підтримці «ягнят»- творитимуть те ж саме, що творять нинішні. Так уже було…
Оце наступив сезон збирання кукурудзи, отже і її досушування, і знаєте кого згадую лихим словом? Колишнього прем’єра Тимошенко. Бо поки вона не їздила в Росію домовлятися за ціну на газ, наше господарство платило 280 доларів за тисячу кубометрів, а тепер, згідно з її домовленостями, платимо 580 доларів. Цікаво, де б опинився керівник будь-якої країни Європи, якби він так «любив» свою державу, свій народ? Мабуть там, куди й Тимошенко «загриміла». Лише з однією різницею, що за європейського лідера ніхто б не подав голосу захисту, а нашу державну злочинницю дехто ладний на руках віднести в Німеччину на лікування. А хто відшкодує за її газовий контракт величезні втрати нашому господарству і сотням іншим аграрним і промисловим підприємствам? З цих мільярдів скількох людей можна було б вилікувати від набагато складніших, ніж у Тимошенко, недуг!? За які заслуги перед Україною чи Європою така до неї увага? Хто назве хоч одне справді державне рішення її уряду, що зробило відчутний поштовх у розвитку України? Одне словоблудство. Мало було телеекранів, так вона ще збирала десятитисячні аудиторії у найбільших виставкових залах для проповідування безглуздих ідей. І до «ляпала» була до того висновку, що в Україні тільки вона працює. Тому, напевно, й скасувала всі дотації сільгоспвиробникам.
Я протягом трьох років намагався потрапити на прийом до прем’єрки, щоб розкрити їй очі на проблеми села, оскільки знаю їх з середини впродовж півстоліття. Але даремно, вона слухала тільки їй вигідні поради.
Не поспішає повертати дотації селу й нинішня влада, але до неї ця претензія не найголовніша. Наше ТОВ «Земля і воля» навчилось заробляти гроші й без державних подачок. У офшори їх не відправляємо, а вкладаємо в розвиток виробництва, створення нових робочих місць. 
Тобто державну політику «на низах» проводять не професіонали-реформатори, а похоронна команда, що хоронить зверху спущені закони, укази, розпорядження, доручення перших керівників держави. Водночас вміє й інше – навіть з трупів стригти «золоті» нігті.
І судової влади вони не бояться. Бо українські судді, «… як собаки Павлова, чутливо реагують лише на дзвінок згори або валізу знизу», - написала у своїй статті Юлія Мостова. Напевно, з нею погодиться кожен, хто мав справу з нашим судочинством.
Ще «помаранчева влада» почала значно піднімати зарплату суддям, нинішня продовжує «лікувати» їх від «хвороби Павлова» державною гривнею, але безрезультатно. Ефективні ліки як для суддів, так й інших «слуг Отєчеству» приписані в рецептах тут названих та інших пророків української спільноти, справжніх лікарів суспільства. Шкода, що саме суспільство більше дослуховується не до них, а до безвідповідальних, без божої моралі й совісті політичних язиколяпів-«благодійників». В результаті й маємо те, що маємо,- як сказав творець вантажного українського лисапета, названого в народі «кравчучкою». І «ягнята», витріщивши очі, мимрять: «Нехай, може, так і треба!.."
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
м. Бобровиця
