Бушура Василь Миколайович
Будівництво – то його життя
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва.
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів.
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно.
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва.
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво.
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».
У товаристві «Земля і воля» працюють сини Василя Бушури заступниками генерального директора Леоніда Яковишина: Олександр – заступник з автотранспорту, Віктор – заступник по Лукашівському центральному відділенні.
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.
Григорій ВОЙТОК, редактор «Енциклопедії Бобровиччини»
