Боротьба з корупцією, чи новий зашморг для пересічних!?
Назад – у більшовицькі 30-ті?
Участь «стукачів» на фронті битви з корупцією обґрунтовують … громадські правозахисники-адвокати. Зокрема, це можна було почути в Чернігові на тренінгу, що проводили активісти правозахисної 
громадської організації «Спільна мета», з питань практичного застосування нового антикорупційного законодавства під час протидії корупції у взаємодії громадськості з органами влади. Захід оплатило посольство США.
Анонсована тема тренінгу актуальна, але вона чомусь 
мало зацікавила представників громадськості Чернігова і журналістів місцевих ЗМІ. В результаті й не відбулася дискусія стосовно залучення органами влади осучаснених «стукачів» у боротьбу з корупцією? Ще й співробітник прокуратури зауважив громадському лектору-адвокату, що в цьому питанні не все так просто і законно.
Дійсно, наша історія свідчить, що такі активісти можуть натворити й багато лиха. Кровавий досвід більшовицьких тотальних репресій, яким сприяли громадські інформатори, ще висить над нами, живі окремі його свідки. Тепер хочуть відродити, щоб сусід узаконено шпигував за сусідом, щоб з’явилися 
сучасні Павлики Морозови? Але ж і без їхніх «фактів» вітчизняні і зарубіжні ЗМІ щоденно оприлюднюють все нові й нові випадки корупції і казнокрадства, та відповідні органи не завжди оперативно реагувати. Що, у нинішній складній ситуації руки не доходять? А до сигналів добровільних інформаторів дійдуть? Хоча, може, й так!.. І статистичні показники будуть, і потрібних корупціонерів-«годувальників» затінять.
В Україні активно проводиться «очищення» всіх правоохоронних і фіскальний органів: прокуратури, міліції, СБУ, судів, податкової, митниці. Незабаром повинні запрацювати 
президентське Антикорупційне бюро і прем’єрівська Антикорупційна агенція. А корупція продовжує процвітати, про що говорять навіть запрошені для боротьби з нею іноземці. Невже панацеєю і є оті «стукачі»?
Громадський контроль – не новий велосипед
Ще в епоху «розвинутого соціалізму» в Ленінграді певний час ефективно діяло неписане правило: про вході в громадський транспорт людина, що мала право на безплатний проїзд, показувала пасажирам своє посвідчення. Всі інші – придбавали квитки у безкондукторних касах під пильними очима неформальних контролерів.
Трамваї без кондукторів запроваджувалися в 60-ті минулого століття і в Києві: пасажир опускав три копійки в касу і відривав по-совісті один квиток. Та скоро цю затію припинили, оскільки багато хто за три копійки відривав кілька квитків – на всю компанію або й для «спортивного інтересу».
В Ленінграді довше протримався громадський контроль на транспорті, але теж відмер. Головна причина, вочевидь, у радянському способі життя: в комуністичному суспільстві на фоні гарних лозунгів про рівність, совість, справедливість і щасливе майбутнє, все більше почали проявлятися подвійні стандарти стосовно різних верств населення в питаннях правового захисту і матеріального забезпечення. Тобто, те, що дозволялося окремим, всі інші й думати про те не сміли. Для простолюду встановлювали чіткі рамки, кого і як можна контролювати. Несправедливість – стала домінуючою нормою «догниваючої» есесерівського імперії. На жаль, та правова і майнова несправедливість перекочувала і до незалежної України, й досі домінує в «демократичному» суспільстві. 
Навіть після того, як пам’ятники Леніну повалили і комуністичні символи заборонили.
В сучасній же Європі, куди так прагнемо, правова і громадянська культура настільки висока, справді очищена від тоталітаризму, що кожен (від президента до пересічного) сприйме як належне і відповідальне, якщо один громадянин скаже іншому, що той порушує якийсь закон, незаконно збагачується. А стосовно сплати податків з усіх надходжень, так це теж давно стало нормою, факт не сплати - не тільки правова відповідальність, а й моральна, що зветься соромом. Це відчувають всі, незалежно від посад і соціальних статусів. А громадськість там не «стукає» на президента чи прем’єра, коли ті виходить за правові чи моральні рамки, а прогонить їх мітлою з престолів, ніякою благодійністю чи новими гарними обіцянками не відкупляться.
Чи можлива така цивілізація в сучасній Україні? Цілком можлива. Але при одній, мабуть, умові: щоб чи то святий Миколай, чи сам Господь урозумив наших головних керманичів, «очистив» їхні голови до рівня європейського мислення і почуття відповідальності за державу і її народ. Тоді б вони проявили політичну волю у боротьбі з корупцією і казнокрадством, а не піарилися б на створенні нових різних там антикорупційних бюро, не підкидали б ідею масового шпигування один за одним. Та й хто першим подасться в громадські інформатори? Чи не ті, хто найбільше горлопанить про анти корупцію і демократію? Як правило, вони належать до певної політичної команди чи щиро їй «симпатизують». Отже, беруть участь в організованих політичних мітингах, поширюють серед населення політичну і передвиборчу літературу, працюють спостерігачами на виборчих дільницях і округах, стоять у агітаційних наметах, виконують інші доручення і завдання. 
Може, вся та робота безоплатна? Але ж, скажімо, виборче законодавство забороняє будь-яку благодійність. Водночас громадськість не бачить і декларування «лівий» виборчо-партійних заробітків, як й звітів про походженням тих грошей.
Для демократичних активістів вищих рангів робота в партійних структурах і на виборах стало вже своєрідним бізнесом, великою наживою. Невже й тут треба «стукачі», щоб перевірити те нечесне збагачення?
Висить у повітрі ще одне всім зрозуміле питання: чи в багатьох працюючих і пенсіонерів є такі легальні зарплати і пенсії, на які можна хоча б вижити? Але ж виживають, ще й немало хто на автомашинах їздить, «хатинки» будує. Та що там пересічним людям, депутатам і міністрам офіційної зарплатні не вистачає для їхнього рівня проживання, одначе вони то явно не бідують! Куди там до них багатьом європейським колегам! Тому, якщо серйозно задуматись, то в українському суспільстві ледь не на всіх треба «стукати». Бо переважна більшість громадян нашої держави не живе, а «викручується» - такі умови створила рідна незалежна держава. Решта «синів і дочок»– жирує на накрадені в суспільства мільйони. Кажуть в народі, риба гниє з голови. До найвищих корупційних голів «стукачі» не достукаються, а от більш успішного сусіда можуть «закласти»! Особливо зараз, коли ще не все у владі люстровано, а в судах досі засідають старі судді.
На згаданому вище тренінгу правозахисник Сергій Ярошенко зазначив , що вкрай необхідно протестувати всіх суддів. Відразу в присутніх виникло запитання: хто це робитиме? У відповідь почули: можна залучити до тестування суддів … слухачів школи суддів і викладачів юридичних факультетів Київського, Харківського і Львівського університетів. Мовляв, можна було б підключити і Одеський університет, але там ректор … Ківалов.
А хто дасть гарантію, що і в трьох кращих університетах не треба тестувати самих « тестувальників »? Не відомо також, якими моральними і фаховими якостями школа суддів заслужила право тестувати своїх, по суті, наставників? Он скільки вже «народних» очищувачів влади себе скомпрометували! Хоча, якщо «наверху» дозволяють собі вже більше року «гратися» в боротьбу з корупцією, то чому б не побавитись у люстрацію влади і громадським активістам? Головне – кинути в суспільство нові ідеї і пропозиції, провести серію тренінгів-лекцій за гроші США чи Європи. Чи допоможе це суспільству? Мабуть, недоречне запитання? Україна давно стала міжнародним плацдармом для політично-економічних ігор, в яких український простолюд не гравець, а заручник.
Григорій Войток
