Бобровицькому району – 90: святкувати чи гіршого чекати?
Довідка. Заснований район, як адміністративна одиниця, в 1923 році, але знайдені археологічні пам’ятки свідчать, що дана територія була заселена ще в другому тисячолітті до нашої ери. Впродовж досить тривалого історичного часу хто тільки не топтав нашу землю своїми загарбницькими ногами! Та чи не найбільше пролито людської крові саме за 90-річну історію! А ще район підійшов до цього ювілею з не зовсім святковою демографічною і економічною статистикою: в 1964 році на території району проживало більш як 82 тисячі осіб,то тепер статистика нараховує біля 35 тисяч. Тоді працювало 10 промислових підприємств, які за рік виробляли продукції майже на 10 мільйонів радянських карбованців. Питома вага продукції промисловості становила майже 47 відсотків, хоча й за показниками сільськогосподарського виробництва Бобровиччина була серед кращих в області. Лідирує й тепер, але вже майже без промисловості. На єдиному заводі – молочному вже почали заготівлю металобрухту. Скільки підприємство ще «протягне» - навряд чи хто знає в районі, оскільки його господар невідомо де знаходиться.
Але дивина: промисловості немає, ферми розвалені, натомість люди живуть заможніше, ніж при «розвинутому соціалізмі» - 30-40 років тому. У всіх селах є природній газ, споруджуються будинки міського типу, сімейні події святкують в ресторанах, по Бобровиці незабаром неможливо буде проїхати без світлофора. Водночас незадоволення діями всіх гілок влади наростає, в старшого покоління помітна ностальгія за роками суцільного дефіциту товарів і більшовицького мракобісся. Чому так?
Погляд з історії … і не тільки
На гербі району – дві схрещені козацькі шаблі. Недавно зверху вмістили ще й бобра. Все – з історії. За переказами, назва райцентру пішла від бобрових перегонів, що колись наші предки тут влаштовували. Цих трудолюбивих звіряток давно вже немає в нашій місцевості, але назва населеного пункту залишилась.
В 1998 році в Бобровиці було створено місцеве телебачення, і дизайнери довго ламали голову над тим, який символ взяти для логотипа телекомпанії. Нічого кращого не придумали, як зобразити бобра. Той малюнок згодом перекочував і на Герб.
Не випадково намалювали на ньому і дві шаблі, бо в 17-18 століттях Бобровиця була сотенним містечком Київського козачого полку. Про войовничих наших предків й досі легенди складають. Але яке відношення до них має нинішнє українське суспільство? Державну незалежність не шаблями виборювали, її нам московські «гекачепісти» подарували. Давно омріяний, доленосний подарунок, але ось уже впродовж 22 років ніяк не придумаємо, що з ним робити. Як один з результатів, на останніх парламентських виборах високо злетів рейтинг комуністів, які обіцяли повернути Україну назад – в СРСР.
І конкретно стосовно українського козацтва. У жовтні 1993 року тодішній Гетьман Українського Козацтва В.Млява спільно з Начальником управління мобілізації і комплектування ГШ ЗС України генералом А.Паламарчуком видали розпорядження, де зазначено: «Керуючись ідеєю історичного призначення Українського козацтва та враховуючи його бойові традиції, як надійного охоронця країни, виникає велика необхідність відновити його участь та активне сприяння Збройним силам України в захисті держави».
На початку 90-х була спроба відновити козацтво і на Бобровиччині. Фермер В’ячеслав Гузій створив Браницьку козацьку січ, на базі якої в липні 1993 року проходила велика козацька рада за участі гостей з Чернігова і Києва. Про це писала навіть газета «Голос України». Які нинішні результати того відродження? Як у тій народній приказі: «Де два українці, там три гетьмани». Січі дано вже немає, а гетьман є, і не один. Нові козацькі полковники з’явились … без рядових козаків. Така ситуація з козацтвом по всій Україні. То чи маємо моральне право тягнути символи предків на сучасний герб району? Хоча, а що туди помістити символічного з 90-річної історії району? Правда ж, є над чим задуматись?
Напевно, краще було б запозичити досвід створення малюнку Герба, скажімо, в американців. Так, на Гербі США зображений білоголовий орлан – єдиний орел, що мешкає в Північній Америці і є символом держави, перебуває під її захистом. В одній лапі він тримає маслинову гілку з листками і оливками, в іншій - стріли. Голова птаха повернута до гілки, що означає – країна прагне миру, але завжди готова й до війни. В дзьобі орлана стрічка, напис на якій означає: «З багатьох один» - 50 штатів утворюють одну державу, багато націй – одну націю. Девіз США : «Ми уповаємо на Бога».
Тобто, в Герб вмістили програму, за якою держава живе вже не одне століття. Міняються президенти, але жоден з них не посмів відступити від того, що закладено в одному з головних атрибутів держави. А в нас?.. Відповідні й рівні життя громадян.
Головний наш символ – згорблена людина праці
Якщо девіз американців – уповати на Бога, то для українців чи не найважливішим є його наслідування в одному – «Бог терпів і нам велів». Бо дуже важко знайти в світі ще одну таку націю, як українська, яка б дозоляла комусь постійно її обманювати і гнітити. А ще – навіть у нелюдських умовах добиватися високих результатів у роботі. Недаремно цивілізований закордон найбільше «полює» саме на український розум з його трудолюбивими руками.
Споконвік славиться трударями і Бобровиччина. Правда, від результатів самовідданої праці мало що мали самі трудівники. Бо треба було відбудовувати розвалене революцією господарство, розбудовувати колгоспи, потім нова відбудова – післявоєнна, а коли трохи зіп’ялись на ноги - все забирав прожерливий СРСР з його гонкою озброєння і допомогою «братнім народам». І «доганялися» були до того, що в районі, де працювали два цукрозаводи, цукор продавали по карточках. А щоб купити літру сметани чи півкілограма масла вершкового з місцевого молокозаводу, треба було вистояти у довжелезній черзі, ще й не завжди для всіх вистачало. Якби у 80-х і початку 90-х роках минулого століття хтось надумав малювати герб району, то міг би вмістити туди «головну» фігуру – кооперативного торгаша з дефіцитами, що був символом тих років. А механізатор і тваринник – то другорядний народ. Їм за ударну працю – перехідний червоний вимпел, за вищі досягнення преміями балували, ордени вручали, але чи не найвищими стимулами були рознарядки на дефіцитні телевізори і холодильники, а одержане право на купівлю легкової автомашини прирівнювалось ледь не до Зірки Героя. Правда, найпрестижніші тоді «Волги» виділяли керівництву. Зокрема в Бобровицькому районі такі «тачки» за державною ціною придбали перший секретар райкому партії і директор молокозаводу.
Проте навіть таке приниження народу комуністична пропаганда вміло підносила як благо. І є що від тієї політики наслідувати: людина праці тоді справді була в центрі уваги – про неї багато писали, її по телебаченні показували. Будівничий комунізму – найвище звання. Звісно, моральний стимул теж важливий фактор в житті людини, але то лише для серця, а необхідно щось і для шлунку… Останнє часто замінювали гарними похвалами. І це рухало згорблений народ вперед – до комунізму.
Кажуть, за роки радянської влади в районі багато побудовано, з чим не можна не погодитись. Один красень-технікум чого вартий! А ще - молокозавод , завод продтоварів, нова база райсільгосптехніки та ряд інших об’єктів. І житло будували. Але чим далі рухались у «розвинутий соціалізм», тим все більше знову почали звалювати все на плечі рядового трудівника. Крім виконання своїх основних трудових обов’язків, його залучали до будівництва Бобровицької школи №1, районної лікарні, лазні… Звісно, похвально, що керівники району організовували те «народне» будівництво, але водночас занепадали колись потужні будівельні організації – ПМК-259 і райагробуд. В ході горбачовської перебудови і незалежної розбудови вони взагалі розвалились. Будівництво не завмерло в районі, а приватний сектор навпаки – значно збільшив обсяги. От тільки в районну казну нічого не надходить від такої «будівельної галузі». А стосовно промислового будівництва, так це тільки в ТОВ «Земля і воля», і тільки за гроші господарства. Де кошти бюджетні?...
Недавно один бобровичанин повернувся із Закарпаття, де відпочивав. Місцеві мешканці звернули його увагу на найкращий маєток, побудований колишнім народним депутатом і міністром. Ще й розповіли, як той святкував свій день народження: з’їхалося сотні зо три найкрутіших «мерсів» і всіх їхніх власників з подругами та водіями розмістив іменинник за стіл і на відпочинок, оскільки веселились не один день. Чи можна повірити, що там немає прихованих від державної казни грошей? І таких колишніх та теперішніх уже на тисячі рахунок іде! Ще більше їх у США, але там і бюджет відповідний…
Цікаво, чи порахував хто до останньої копійки, скільки грошей і особистої трудової участі потратили батьки учнів на підготовку шкіл до нового навчального року, а скільки виділила казна? І це при тому, що зарплата тих батьків далеко не американського рівня.
Колись за трудовий і соціальний ентузіазм хоч на зборах та в газетах хвалили, а тепер і про це рідко згадують – не модно. На першому плані – «смажені» сенсації. Тому святкування 90 років району, напевно, таки потрібне. Бо коли ще буде нагода згадати добрим словом тих, хто на своєму горбу тягне район впродовж всієї його історії?! До того ж, над Україною висить адміністративна реформа, в ході якої з мапи може зникнути і така адміністративна одиниця, як Бобровицький район. І тоді втратиться перспектива відзначати столітній ювілей. Тож готуймося до свята, а чи буде гірше – краще не гадати, а просто жити. Не пасивно, а продуктивно. Не горбитись, а виправлятись. Не плазувати перед брехливими «благодійниками», а нарешті рішуче сказати їм у вічі: «Більше нас не обдурите!».
Григорій Войток
