Бобровиччина встановлює траурний рекорд: вже сьомого бійця АТО похоронила
Старший матрос Юрій Хуторний загинув в Ісусовому віці – в жовтні йому б виповнилося 33. Якби не та неоголошена війна на сході України. Ще й з ким воюємо? З громадянами своєї країни і «братнім» сусідом? Якби з рік тому хто про таке сказав – ніхто б не повірив. Можливо, за винятком тих, хто заздалегідь планував кровавий конфлікт на території України. У агресора Путіна, вочевидь, були і залишаються союзники в Україні, навіть і серед керівництва АТО. Недаремно ж стільки загадкового і незрозумілого випливає час від часу на поверхню від тих антитерористичних операцій?
І Юрію, поки служив у Гончарівску, напевно, важко було сприйняти те, що у війну проти України втягнуті російські військові, з якими він братався, коли служив строкову в Севастополі на кораблі «Чернігів» ВМС України. Як відомо, там базується і Російський Чорноморський флот. Тепер між двома арміями війна. У її смертельну пащу потрапив і Юрій Хуторий, уже другий уродженець Ярославка. На 16 мобілізованих на війну з цього села двоє вбитих – жахлива статистика. А в цілому по Бобровицькому району 9 вересня хоронили вже сьомого бійця АТО. За майже 10 років Афганської кампанії в район привезли вісім цинкових гробів.
На кладовищі, над труною загиблого воїна, голова Бобровицької райдержадміністрації Микола Супрун сказав, що ціною життя ось таких безстрашних бійців на сході України стримується посування російської орди вглиб країни. Юрій став жертвою братовбивчої війни, загинув заради її припинення.
Словами, облитими сльозами, говорили на траурному мітингу сільський голова Галина Юхно і заступник голови районної ради Тетяна Ковчежнюк. Бо вони не тільки посадовці, а й матері, серця яких найглибше пройняті біллю втрати сина, що відчувають Ганна Олександрівна і Микола Іванович Хуторні. Дві дочки і сина вони виростили. Раділи, що всі троє знайшли своє місце в житті. Оксана і Алла вже одружені, внуками радують, а Юра планував звести сімейне кубельце, коли, як сам говорив батькам, міцно стане на ноги, матиме своє житло… Та війна назавжди поселила його на кладовищі.
Військовий комісар Бобровицько-Носівського об’єднаного комісаріату Андрій Делемень на похороні подякував батькам за героїчного сина і від імені МОУ запевнив, що вони не залишаться наодинці з великим горем.
У день поховання Юрія це справді відчувалося. Провести в останню дорогу однополчанина приїхали бійці першої танкової бригади, де старший матрос Хуторий перевчався на стрільця, а потім у її складі воював під Луганськом. Були також побратими з Чернігова і Носівки, що зараз у короткостроковій відпустці.
Саме вони по дорозі з кладовища в розмові поміж собою піддавали сумніву обіцянки Міністерства оборона щодо належної допомоги родинам загиблих воїнів. А ще сказали вголос, що для одержання перемоги необхідно спочатку очистити армію від багатьох недолугих і продажних командирів, та від тих, хто так ганебно забезпечує армію зброєю, охоронною амуніцією і харчуванням.
Подібні претензії від учасників АТО доводилося чути на всіх попередніх похоронах. А це вже не те, що «ота бабка сказала». Незадоволення воїнів з передової звучать і по телебаченню по українських телеканалах. Скільки треба людських жертв, щоб нарешті президент і прем’єр по-серйозному звернули увагу на злочинні неподобства від своїх у зоні АТО? І чи не пора вже перестати звалювати всі провали на «попєрєдніков»?
Якось боєць з передової розповів, що їхній батальйон рятують від значних жертв два командири – комбат і його заступник - досвідчений спецназівець, який щоденно професійно працює з підлеглими воїнами. 
Тобто, виходить, що краще і з меншими втратами можна воювати і за нинішніх умов? Та й не «попєрєдніки» посилають неозброєних воїнів на сучасні російські танки! І не вони здають терористам живі цілі українського війська! А розплачуються за все те своїм життям здебільшого вчорашні зварювальники, будівельники, водії, трактористи, дрібні підприємці…
На похороні Юрія Хуторного плакали масово – жінки і чоловіки. Крізь жіночі сльози проривалися й запитання, послані в небо: «За що його вбили?... Коли вже закінчиться те страхіття?...». Напевно, ці слова адресовані й земним «богам» - своїм і закордонним. Поки що ні від кого немає відповіді.
Похоронили Юрія Хуторного поруч з могилою Юрія Коваля, вбитого раніше в зоні АТО. 
Ярославська громада втратила двох, повних сил і планів на майбутнє, молодих чоловіків. Вони власним життям виконали свій військовий обов’язок, з надією, що захищали щасливе майбутнє рідних, односельців, побратимів, України в цілому. Тепер пам'ять про них і конкретні дії у продовженні їхніх справ- за нами, живими. І тільки від нас залежить в кінцевому результаті – не даремно чи, може, й даремно вони віддали своє молоде життя?
Григорій Войток
