Акт про р о з с т р і л склали в трьох екземплярах
Так «списували» людей, неугодних сталінському режиму…
21 квітня 1938 року комендант Чернігівського обласного управління НКВС Філенко в присутності начальника адмінгоспвідділу управління НКВС Говзимана і начальника внутрішньої тюрми УДБ Дровоти виконав вирок Тройки при Чернігівському облуправлінні НКВД стосовно засудженого 
до розстрілу Костюка Григорія Сергійовича, про що був складений Акт в трьох екземплярах.
… а їхніх дітей залишали на голодну смерть.
У селі Щаснівка Новобасанського району (тепер Бобровицького) 
залишилася вдова розстріляного Костюка Олена Олексіївна і четверо діток: Катерина – 13 років, Христина – 9, Єфросинія і Ольга – однорічні. Син Іван народився коли батька вже не було в живих. В хаті – хоч шаром покоти. Активісти більшовиків вигребли все, коли «ворога народу» тільки арештували: на очах у дружини і переляканих дітей обв’язали його вірьовкою і повели в небуття. Накинулись були й на хатину, та вчасно зупинив їх начальник з району на прізвище Звєрєв. До нього вагітну Олену направив брат Олександр Олексійович Московка, ще й якусь писульку написав.
- Мати розповідала, коли ми повиростали, як вона обмотала тоді ноги ганчірками, бо єдині в хаті чоботи забрали, і посеред ночі вирушила в район, - не могла стримувати сльози при цих спогадах дочка Єфросинія Ісаєва. – Був березень, на дорозі грязюка, перемішана із снігом, ще й морозець стояв, тому поки пройшла десять з гаком кілометрів, обмотки намокли і підмерзли, ноги геть околіли. Насилу допленталась до приміщення районної влади, там і присіла під стіною, бо було ще рано, двері зачинені. Маму помітила техробітниця, розпитала, чого прийшла, і впустила погрітися. Через годину почали сходитись працівники, з одним з них та милосердна жіночка переговорила, він і завів маму в кабінет до начальника. Тремтячими руками подала братову записку…
Єфросинія Григорівна не могла далі говорити, сльози залили обличчя, слова застряли десь глибоко в горлі. Трохи заспокоївшись, завершила переказ материної розповіді. Той районний начальник виявився сердечною людиною. Кинувши поглядом на «взуття» гості кабінету, навіть із-за столу вийшов, підійшов ближче, мабуть, очам своїм не відразу повірив. Потім розпорядився, щоб відвідувачку підвезли додому, але перед цим зателефонував у сільраду і наказав не чіпати хату, яку вже почали розкривати. Голова сільради неохоче розпорядилася , щоб солому поклали назад на дах.
- Та радість наша була недовгою, - тужно продовжувала Єфросинія Григорівна. – Їсти нічого було, адже від нас і город забрали, залишили вісім соток … на шість «ротів». І роботи не давали. Одного дня мати впала навколішки перед іконою, і не стільки молилася, як рвала на голові коси та несамовито голосила. Ми перелякалися, гуртом кинулися до неї, старшенькі з нас, мов по команді, почали лепетати: «Мамочко, ми не голодні!».
І розповідачку знову «задавили» сльози, бо пригадала ще страшнішу історію. Розбита безвихідністю, одинока мати назбирала на узбіччі доріг сухого хмизу, занесла в хату, наказала діткам забратися на черінь, мовляв, зараз буде тепло, топитиме піч. Коли малеча зігрілася і почала дрімати, мати зробила гріховний крок: закрила в димарі юшки і сама прилягла на полику. Утямив неї стук у вікна - то агроном проходив мимо і побачив дим з дверей. Знайшла сили, щоб вилізти в сіни і відсунути засув…
Дітей відкачала дружина агронома, медичка Марія Андріївна. А сам Захар Іванович повідомив, що повертався із засідання правління колгоспу, де нарешті переконав колгоспних активістів, що діти Костюка не чим не завинили ні перед селом, ні перед державою. Було це в 1939 році, тоді колгосп вперше виділив нещасній родині 5 кілограмів пшона, трохи борошна і пляшку олії. Почали запрошувати на роботу дружину «ворога народу».
- Та це клеймо не покидало нас й після війни, - далі пригадувала дочка репресованого. – В голодному 47-му дітей підгодовували в школі, а нам не давали тієї їжі. Якось тайком техробітниця й нас погодувала, так вчителька російської мови Таїсія Андріянівна добилася, щоб ту добру тьотю звільнили з роботи. Ще й нам у вічі сказала, що не велике горе буде, коли подохнуть діти ворога народу.
Про злиденне життя родини розстріляного Костюка розповіла племінниця Олени Олексіївни Людмила Сміян. Сама вона рано залишилася без матері, її ростила тьотя, часто заглядала вони ще до одної тьоті Олени:
- Бачила і знала, що голодують її діти, але коли вона витягувала з печі пісну, нічим не заправлену квасолянку, обов’язково й мене запрошувала до столу. Відрізувала й шматочок квасоляного хліба. Його можна було їсти хіба що в перший день випічки, бо наступного він перетворювався в каменюку. Але Костюкові діти були й цьому раді. Та якщо їхня мати діставала десь трохи справжнього борошна, тоді в хаті було велике свято: такого хліба, який випікала тьотя Олена, більше ніхто в селі не міг випекти. Поступово вона стала головним пекарем у колгоспі.
Ще племінниця запам’ятала Олену Олексіївну як умілу і старанну господиню на городі і чистоплотну хазяйку в хаті. Мило тоді було великим дефіцитом, а у неї хустинка на голові – як із снігу.
П’ятеро діток залишилося на руках у дружини «ворога народ», але всіх їх вона врятувала від голодної смерті і дала путівку в життя. Одному Господу відомо, як це їй вдалося. Адже в 1938 році, коли правління колгоспу імені Будьонного писало еНКаВеДистам негативну довідку на Костюка Григорія, в кінці дописало й те, що Олена Костюк «теж має вороже ставлення до колгоспу». Такий собі «вовчий квиток» для багатодітної матері. Вона з ним прожила майже 104 роки. Пішла з життя, так і не довідалася всієї правди про арештованого чоловіка.
Наполегливо шукала ту правду дочка Христина, в середині 80-х минулого століття їздила в Чернігів, але в обласному КДБ їй «порадили» не ворушити справу розстріляного «ворога народу». Правда, обласна прокуратура пізніше дала довідку, що 31 травня 1989 року Костюк Григорій Сергійович реабілітований. Але деталі цієї кримінальної справи стали відомі лише тепер. Їх розкрив Чернігівський державний обласний архів, який очолює дослідник історії політичних репресій, голодоморів і систем органів місцевої влади Раїса Воробей. На жаль, троє дітей, як і дружина, Григорія Сергійовича не дочекалися цього дня. 
Та в Києві живе найменший син Іван, який ніколи не бачив батька. Не закарбувався його образ в пам’яті й дочки Єфросинії, якій лише рік був, коли його забрали з родини назавжди. Вона живе в Бобровиці, свято береже розповіді про батька, що чула від матері та старших сестер 
Каті і Тіни – так називали Христину в молодості.
Їхнього батька розстріляли в 42 роки за … сказану вголос правду
Та офіційне обвинувачення було написано інакше: за участь в контрреволюційній організації. А придумали ту організацію самі сталінські людожери. І не десь у якомусь великому місці, а в звичайному селі Щаснівка. Аж дев’ять тих «контрреволюціонерів» відшукали серед селян, дітей селян, в протоколах допиту яких в графі «Занятиє, професія» написано - «хлебопашество. Та, зокрема Григорій Костюк, який був з родини «заможного середняка», не міг змиритися з насильницькою колективізацією, отже і не подав заяву про вступ до колгоспу. Ще й мав сміливість сказати вголос, що «хіба в колгоспі можна жити, коли колгоспники працюють вдень і вночі, а держава все забирає, колгоспники голодні».
Коли Костюку «шили» контрреволюційну справу, цю «вольність» слово в слово пригадав свідок, односелець і одногодок Григорія - Савелій Никифорович Чамро, завідувач Щаснівським відділенням пошти. В його анкеті, правда, записано, що в Червоній Армії не служив, але брав участь у кримінальній банді, після революції був засуджений за бандитизм. Зате у цього свідка яка пам'ять! Пригадав дослівно ще одне «вороже» висловлювання Костюка. В протоколі допиту Чамра прямою мовою відтворені слова Костюка: « Жаль, что не поддержали тех, что боролись за самостоятельную Украину, если бы Украина была сама себе, самостоятельным государством, то крестьяне жили бы лучше».
В 1919-1920 на території Щаснівки та інших навколишніх сіл найактивнішими 
борцями за незалежну Україну були учасники «політичної банди Ромашки» - так назвали це військове формування чекісти. Тобто, навіть вони визнали, що це була не кримінальна, а політична банда. Їй симпатизували, можливо, й чимось допомагали місцеві мешканці, в тому числі й оті дев’ять «контрреволюціонерів». Проте тоді їх не судили, бо чекісти не побачили на їхніх руках нічиєї крові.
З архівних документів відомо, що ромашківці в 1919 році зав’язали бій під Озерянами з башкірською бригадою армії Будьонного, які лютували в Майнівській сільськогосподарській школі та навколишніх селах не менше, ніж заїжджі кримінальні банди. У місцевій більшовицькій газеті тих років було написано, що банда Ромашки вбила десятьох червоноармійців. Про причетність до цього бою когось із щаснівських селян, не було й слова. Та в 1938-му сюди «приліпили» Дворника Івана, Динника Федора, Тесленка Івана, Коновал Григорія, Коновал Максима, Черняк Саватія, Набока Степана і Голубинського Євмена. Участь у банді Ромашки приписали і Костюку Григорію. Може б і бій «пригадали», але тоді його не було в Щаснівці – молодший унтер-офіцер царської армії пробирався додому з німецького полону. Та він мав сміливість говорити вголос правду. Чули її багато односельців, але «здав» Григорія друг дитинства Савелій. До речі, відголоски про недобрі справи цього більшовицького активіста-кримінального бандита докотилися й до наших днів.
Писати кримінальну справу проти інших учасників «контрреволюційної організації» допомагали теж односельці, раптом стали пригадувати такі «ворожі» вчинки, про які самі запідозрені не знали. Всіх їх розстріляли в квітні 1938 році. Закопали їхні тіла, найбільш вірогідно, на околиці Чернігова, в Халявино. Принаймні, таке припущення зробив один з КаДеБістів перебудованого періоду у приватній розмові з родичами розстріляних.
Ці прості сільські чоловіки в роки розгулу червоного терору і сталінських репресій, як могли, чинили опір страшному беззаконню, рабовласницькому ставленню до людей. Вони хотіли жити інакше, бути господарями на своїй землі, бо вміли і не лінувалися на ній працювати. За це їх знищили ті, хто нічого не вмів, крім убивати людей. На жаль, вони знаходили союзників і серед нужденних. Від цього страшного гріху Україна й досі не очистилася. Мабуть, тому й долю таку має?
Григорій Войток
