Турецький серіал в українському селі
Як Гьокан та Аліна Джан обрали для життя Чернігівщину
Кароокій Мірі цієї весни виповниться п’ять років. Хоч вона і народилася в Туреччині, але цю країну зовсім не пам’ятає, бо її у віці кількох місяців тато з мамою привезли в Україну в розпал коронавірусу. Поки вона підростала, в Україні розгорілася війна. І хоч у Аліни та Гьокана, батьків Міри, була можливість втекти від війни назад до Туреччини, але вони цього не зробили. Продовжували жити в тимчасовій окупації у невеликому селі Власівка, що на Ічнянщині.
Про те, наскільки схоже і відмінне життя в Туреччині і в Україні, наскільки схожі й відмінні між собою українці та турки, як за п’ять років змінилося життя молодого українсько-турецького подружжя, Сусіди.city поспілкувалися з Аліною та Гьоканом Джан.
На шляху до відкриттів
Аліні Джан (у дівоцтві – Гусар) 29 років. Вона народилася на Ічнянщині. Там, у невеликому селі Власівка, що знаходиться поряд із славнозвісною Качанівкою, минули її дитячі та юнацькі роки.
– Дитинство та шкільні роки – то було щось магічне для мене, – каже Аліна. – Коли після закінчення школи у 2012 році я стала навчатися на факультеті туризму Чернігівської політехніки і перебралася на цей період до Чернігова, це стало справжнім відкриттям для мене, адже там все було по новому, зовсім не так, як у нашій Власівці. Та й взагалі – гуртожиток, нові друзі, які до сьогодні зі мною... Не даремно студентські роки вважають найкращими.
Наступне відкриття теж не забарилося: вже коли Аліна навчалася на другому курсі, наприкінці 2013 року вона разом з подругами отримала пропозицію від університету спробувати себе у співбесіді, яку проводив туристичний оператор Biblio Globus – він якраз підбирав персонал на наступний туристичний сезон.
– Я поїхала до Києва і співбесіду пройшла, – пригадує Аліна події більш ніж десятирічної давнини. – Та співбесіда і стала своєрідним поштовхом до мого знайомства з Туреччиною.
Туди вона потрапила вперше у квітні 2014 року. Полетіла літаком. Це також було вперше у її житті, бо до того якщо і доводилося мандрувати, то лише на авто. Тоді Аліна ще не знала, що там, в Туреччині, їй вдасться зустріти свою долю, вийти заміж, народити доньку.
Як ханим Аліна зустріла свого ашким Гьокана
Аліна працювала трансферним гідом: зустрічала туристів у аеропорту, супроводжувала їх до готелю, а іноді – на екскурсію.
– Хтось може сказати: «Хіба то праця? То суцільний відпочинок: сонце, море, екскурсії, ресторани», – розповідає Аліна Гусар. – Насправді ж ця праця дуже важка морально. Роботи було настільки багато, що іноді не вистачало часу на сон, доводилося працювати майже без вихідних. Варто зважати і на те, що всі клієнти – це люди з різними характерами, які заплатили гроші туристичному агенту і хочуть від тебе максимального задоволення потреб. Але ми мали можливість відвідувати усі тури безкоштовно, могли потрапити до будь-якого готелю, сміливо замовити обід у будь-якому ресторані. Якщо взяти до уваги, що їжа смачна і різноманітна, я додала у вазі аж 10 кілограмів.
Вже у 2016-му році, як тільки Аліна закінчила навчання і отримала диплом, вони одружилися. Аліна-ханим (ханим – так в Туреччині шанобливо звертаються до жінки) ще більше адаптовувалася в Туреччині, яка мала стати для неї другою батьківщиною.
Часом бувало нелегко, дещо здавалося незрозумілим і незвичним. Якби не її ашким (в перекладі з турецької – «коханий»), то каже, що не знає, чи справилася б. Ще і сьогодні багато хто цікавиться, чи довелося Аліні для того, щоб вийти заміж, змінити православ’я на іслам. Гьокан пояснює, що все залежить від родинних традицій – хтось змушує таке робити, а хтось ні. У його родині такої традиції немає.
– Туреччина – велика багатонаціональна держава, – каже Аліна. – В Туреччині дуже багато різноманітних традицій. По-різному їх дотримуються у різних регіонах держави та у різних родинах. Наприклад, у турецьких традиціях не прийнято звертатися один до одного за іменем. Зазвичай звертаються такими словами, як хаятим (життя моє), ашким (коханий).
Перші роки подружнього життя для Аліни і Гьокана не були легкими. Хоч у них, звісно, переважали романтичні стосунки, але життєві обставини змушували пройти певні випробування. Гьокан встиг відслужити рік в турецькій армії, а Аліна в цей час працювала в Україні. Після демобілізації Гьокан вперше приїхав до коханої, щоб забрати її на свою батьківщину.
Туреччина – країна контрастів
Гьокан скрізь підтримував дружину, допомагав їй в усьому. Вони разом працювали в готелі, а у вільний час багато мандрували. Аліна сумувала за Україною, рідними, тож знаходили можливість поїхати на Батьківщину.
За словами Аліни, Туреччина дуже колоритна: кожне місто – це ніби окрема маленька країна зі своїми звичаями та культурою. Коли турки знайомляться, то перше запитання – не «Як тебе звуть?», а «Звідки ти, де народився?».
Турки – великі патріоти. Більшість дотримується своїх традицій, а релігія для них є дуже важливою. Можна почути, як з мечеті лунає азан – п'ять разів на добу закликає до намазу (молитви).
Важливими є політичні погляди: «нейтральних» людей Аліні не доводилося бачити, а радше навпаки – можна сказати, що є ті, хто «за» президента, і є, хто «проти». Якщо друзі починають про це сперечатись і їхні інтереси не сходяться, то це вагомий аргумент, щоб припинити дружбу.
Турки дуже гостинні: незнайомій людині відкриють двері, нагодують і навіть можуть залишити на ночівлю, якщо у цьому є потреба. Взагалі для них прийти о 23-й годині на чай без попередження – це нормально. Добре, що не потрібно накривати стіл, адже вони за чаєм люблять просто поспілкуватися.
– Хоч Туреччина давно вважається світською державою, але, від’їхавши подалі від великого міста, можна спостерігати традиції, які характерні саме для мусульманських країн, – ділиться враженнями пані Аліна. – Наприклад, якщо поїхати у село або невелике містечко, можна побачити такі кафе, де збираються лише чоловіки, щоб за філіжанкою чаю пограти у доміно. Жінку там взагалі не можна побачити – з’явитися їй просто так вважається непристойним вчинком.
Однак у багатьох жінок є своя традиція – збиратися на «посиденьки», або, як ще їх називають, «золотий день». Декілька жінок збираються разом, складаються грошима і купують золото або ж беруть просто гроші і йдуть до однієї з них у гості, а та господиня готує, накриває стіл. Вони спілкуються, читають Коран, гарно проводять час. Роблять це, відвідуючи по черзі одна одну.
– Можна сказати, що ми з Гьоканом багато в чому вчилися одне в одного, – каже Аліна. – Він розповідав мені про Туреччину і водночас цікавився Україною, дізнаючись про місцеві традиції, я знайомила чоловіка з українською культурою. Скажу, що за п’ять років життя в Туреччині мені вдалося багато чого: вивчити мову, національну кухню, призвичаїтися до місцевих звичаїв та традицій.
Державна медицина в Туреччині краща
У 2019 році молоде подружжя вже раділо звістці, що невдовзі у них з'явиться первісток. Спочатку вони звернулися до державної лікарні в Туреччині. Потім, коли деякий час перебували в Україні, Аліна проходила обстеження у нашій лікарні. Коли ж повернулися до Туреччини, обрали вже приватну лікарню.
– Не хочу образити нашу лікарню, але у Туреччині сервіс державної медицини у рази кращий, – ділиться жінка. – Там не треба ставати на облік та проходити купу лікарів: ви обираєте собі лікаря і звертаєтесь до нього. УЗД роблять під час кожного прийому. Відчутне дуже гарне ставлення лікаря до пацієнтів. Приватна лікарня майже нічим не відрізняється за сервісом. Єдина відмінність хіба в тому, що немає черг і помітне менше скупчення людей.
Міра з’явилася якраз в розпал ковідної пандемії, яка розпочалася навесні 2020 року. Народжувала Аліна у приватній лікарні. Каже, що з першої хвилини поряд з нею перебували лікарка та троє медсестер. І чоловік завжди був поруч. Палата невелика, але зі зручностями: душ, туалет, диван. У лікарні добре годують – приносили їжу і для Аліни, і для чоловіка.
У пологовому тримали недовго – вже наступного дня, десь о 17-й, були вдома.
– Для мене це був нелегкий період, – зізнається молода мама. – Усе відбулося так швидко, що я навіть не встигла як слід отямитись та усвідомити все до кінця. Мабуть через це перші тижні після пологів через оту невідомість, через нерозуміння того, як взагалі поводитися, здалися найважчими. Але швидко все ставало на свої місця.
В українському селі важко, але Гьокану подобається
Влітку у Туреччині дуже спекотно – доводилося сидіти весь час в квартирі. Навіть на балкон вийти було дуже важко, бо палюче сонце не ховалося за хмари цілими днями, і через це температура сягала позначки 45 градусів. Якщо дорослі якось могли дати собі раду, то для немовляти це ставало неабияким випробуванням. Тому Аліна і Гьокан вирішили переїхати до України.
– Спочатку планували пожити в Україні, поки підросте Міра, – розповідає Аліна. – Але життя внесло свої корективи. Найбільшим випробуванням, звичайно, стала повномасштабна війна, яка чи не найбільше вплинула на те, що нам довелося ось вже більш ніж чотири роки залишатися тут. Спочатку ми жили у селі разом із моїми батьками, а трохи згодом придбали і тепер поступово ремонтуємо власну оселю.
У Гьокана з батьками Аліни склалися гарні стосунки. Але він ніяк не може пристосувати до себе українське прислів’я: «в сім'ї чоловік – голова, а дружина – шия: куди шия поверне, туди голова і дивиться».
– У нас, в Туреччині, чоловіки господарюють, а в Україні ці обов'язки переймають на себе жінки, – дивується він.
Аліна і Гьокан не приховують, що життя у Туреччині було зовсім інше. А зважаючи на те, що Гьокан усе життя прожив у місті, до того, щоб жити в українському селі, йому треба було набратися мужності.
–З перших днів повномасштабного російського вторгнення ми перебували в окупації, – розповідає Аліна. – Хоч у нас і було куди тікати з України, але події розгорталися так стрімко, що ми не встигли наважитися на виїзд. Та і робити це було небезпечно. А згодом, вже коли росіян прогнали з Чернігівщини, не схотіли залишати батьків. Майже чотири з половиною роки ми живемо у селі. Чесно зізнаюся: чоловікові було нелегко звикати. Можу навіть сказати, що цілком він так ще й не звик: інша країна, зовсім інша мова. Моя сім’я повністю україномовна, а чоловік на момент нашого переїзду в Україну лише трохи розумів російську. Але найбільша різниця відчувається у їжі: турецька кухня відрізняється від нашої, тож потрібно знаходити компроміс. Попри все чоловіку дуже подобається тут. Я навіть не очікувала, що він так швидко адаптується. Та й українську мову вже не лише добре розуміє, а й непогано говорить нею.
Як Гьокан став аграрієм
І не лише цьому навчився Гьокан в Україні. До того він умів керувати лише автомобілем, а тут навчився керувати трактором, комбайном.
– Правила дорожнього руху однакові що в Туреччині, що в Україні, – каже Гьокан. – Але стан доріг тут гірший, ніж у нас.
Він опановував багато умінь, які потрібні були просто для себе вдома, адже багато чого у придбаному будинку треба ремонтувати власними руками. До життя в селі він наче б як і звик, хоча каже, що у місті краще.
– Мені подобається жити в селі, – зізнається Гьокан. – Єдиний «мінус» у тому, що це важко: постійно треба працювати на городі, роботі по господарству не видно кінця.
З української кухні чоловіку найбільше подобаються пельмені, бо вони схожі на турецькі манти. А ще любить їсти салати, які готує дружина, особливо салат з ананасами.
Гьокан каже, що йому хотілося б повернутися до Туреччини. Помітно, що сумує за батьківщиною. Але каже: якщо і поїдуть туди, то хіба що на відпочинок. В Україні його все влаштовує. Він лише мріє про те, щоб скоріше закінчилася війна.
– Власівка – це моя батьківщина, – каже Аліна. – Тут з дитинства мені знайоме все. Скучати не дає донечка і турбота про чоловіка, батьків. Ще коли жила в Туреччині, розпочала вести власний блог в Інстаграмі, де у зрозумілій формі розповідала спочатку про життя там, а потім стала викладати розповіді з історії життя нашої інтернаціональної родини. Крім того, я займаюся продажем через інтернет засобів по догляду за тілом.
Щастя на ім'я Міра
Маленька Міра більшість часу проводить з мамою. Зараз вона вже відвідує дитячий садок у сусідній Качанівці, любить спілкування з бабусею Оксаною та дідусем Олегом – батьками Аліни. З дідусем вчиться ловити вудкою рибу у ставку.
Дівчинка любить спостерігати, як тато та дідусь керують автомобілем, трактором та комбайном. Вона б днювала і ночувала з ними в кабіні, бо так їй те все подобається. Може тому не ляльки, а машинки стали її улюбленими іграшками.
Міра хоч і народилася в Туреччині і має турецьке громадянство, але все своє життя прожила в Україні, зростає справжньою українкою: відвідує дитячий садок, спілкується українською мовою з друзями, рідними (тепер уже навіть з татом!). Поки що вона не лише сама вчиться говорити, а й змушує тата, коли він грається з донею, активніше практикувати свою українську мову.
Водночас мріє поїхати до Туреччини, бо багатьох родичів, які там живуть, вона бачила лише спілкуючись по відеозв'язку.
Віталій СЕРГІЙКО, сайт «susidy.city»
