Соняхи Раїси Лябах
Людина приходить у цей світ за бажанням Господа. Приходить зі своєю, якоюсь особливою таємницею в душі. І цю таємницю вона повинна самостійно або ж із допомогою інших розгадати. Повинна пізнати себе, зрозуміти, для чого вона тут, на цій Землі…
Раїса Лябах – щира, безпосередня, красива молода жінка. Вона схожа на витончену японську статуетку. Живе в Линовиці, що на Прилуччині, працює вчителем образотворчого мистецтва Линовицького ліцею, вирощує квіти і пече паски, щодня турбується за свою донечку Настуню, яка мешкає і трудиться в неспокійному Харкові і ніяк не хоче покидати його…
Але є в цій жінці, в її очах те головне, що відчуваєш відразу – це її любов до життя і непідробний біль за Україну...
Від ілюстрацій дитячих казок до персональних виставок
Усі емоції та рефлексії, всі думки і переживання вона виплескує на свої художні полотна, бо вона ще й прекрасна художниця. Їй вдалося, за допомогою близьких та друзів, розгадати головну таємницю свого життя. Нехай і не відразу, не в самому дитинстві і навіть не в юності, а в більш зрілі роки, але вдалося.
У дитинстві вона малювала спочатку олівцями, потім фломастерами (коли вони з’явилися), але не надавала цьому особливого значення. Пропадала якщо не в школі, то у матусі в бібліотеці… Читала, малювала спочатку ілюстрації до казок, а пізніше – щось складніше, романтичніше…
Татко грав на баяні, працював завідувачем сільського клубу, пісні лунали в їхньому домі…
Книги, малювання, музика, українські народні пісні – це все безцінні дитячі скарби, скарби її дитинства, на яких формувався світогляд і характер Раїси.
Але після закінчення школи поїхала до Дніпропетровська на навчання до технологічного технікуму. Закінчила його і якийсь час працювала за професією технолога, але згодом зрозуміла, що це – не її. Нецікаво, і навіть – нудно. Безрадісно.
І тільки потім – тоді вже вона була заміжня – пішла вчитися в київський навчальний заклад: художній центр «Оберіг», де професійні викладачі навчали всім секретам живопису. Пізніше вона отримала ще й освіту психолога у Ніжинському університеті.
Першим, хто зрозумів, що вона – художниця, і підтримав її, був чоловік Анатолій. Потім – колектив прилуцького Центру дітей та юнацтва, де вона працювала художником і керувала гуртком художньої творчості. Трішки пізніше вона познайомилась із талановитим художником Анатолієм Риженком (на жаль, Анатолій вже відійшов в інші світи), була в його майстерні і в салоні. Він підтримав її, запевнив, що вона має хист і смак, що вона талановита, що потрібно працювати далі…
Викладаючи образотворче мистецтво в Линовицькому ліцеї, вона багато чому навчила своїх учнів і вчилася в них сама – їхні роботи займали перші місця в Міжнародних та Всеукраїнських художніх конкурсах.
Одного разу вона відправила дитячі роботи для участі в нашій міській літературно-мистецькій премії імені Любові Забашти, і її талановиті вихованці стали дипломантами! Тоді її вперше запросили до міської бібліотеки і з повагою вітали як досвідченого педагога.
А згодом у центральній міській бібліотеці відбулася її перша велика персональна виставка. А потім вона стала лауреаткою літературно-мистецької премії імені Любові Забашти «Квіт папороті – 2023».
Нещодавно в стінах книгозбірні відкрилася вже друга, ювілейна, виставка її нових робіт «Живу, люблю і мрію».
Навесні, у тому ж 2023 році, вона презентувала свої картини в меморіальному Чернігівському музеї імені Михайла Коцюбинського, а також в одній із київських галерей.
Пані Раїса успішно співпрацює з київським Art-центром «Бойко», де виставлялися 40 її робіт, та з мистецькими інтернет-групами «Сіль-соль» та Art-«Сонях».
За п’ять попередніх років (художниця вважає, що саме стільки часу вона серйозно займається живописом) – вражаючі успіхи і досягнення!
Сонях як архетип української краси та незламності
Художниця творить в усіх жанрах, пробує себе в портреті, натюрморті, пейзажі, портреті в стилі «ню»… Більшість картин написані олією, але є й пастельні, акварельні, графічні роботи.
Зізнається, що перед тим, як має втілитися на полотні її новий задум, їй сниться кольорова абстрактна палітра. Якась космічна, сюрреалістична…
Її квіти – такі красиві і беззахисні, і такі хоробрі в той же час! Як ось гілочка вишні з картини про те, що весна обов’язково буде! В ній – тендітність і життєдайність всього світу, України.
Ії іриси, півонії, айстри, чорнобривці примхливі і ніжні. Елегантні, як і сама художниця. І вони пахнуть навіть посередині зими…
Частенько квіти з маминого палісадника і яблука з батькового саду гармонійно живуть в одному контексті з підвіконням сільської хати, з глечиком і кошиком, зі звичайним вуличним столом з дощок, що стоїть у дворі під яблунею…
Це (за Ліною Костенко) «спогад криниці і спогад вікна, спогад стежини і стиглої груші…» Спогад дитинства і дань поваги тому реальному пейзажу, в якому вона живе нині у своїй любимій Линовиці.
На її ювілейній виставці увагу привернула серія робіт, яка присвячена соняху.
Мабуть-таки, сонях – головна квітка України, архетип української краси і незламності. Прекрасна квітка, що уособлює вічне життя і спрагу до свободи. Cтоячи в землі, вона тягнеться в небо, в його безкрайній неосяжний простір, до сонця… І зламати в соняху цей потяг до волі і життя неможливо.
Недарма соняшник став символом Всеукраїнської акції «Сонях», яка займається гідним вшануванням пам'яті військовослужбовців і добровольців, наших героїв, які полягли на фронтах російсько-української війни.
Соняхи у неї – різного віку і різного настрою. Вони, як люди, які сумують і старіють. Інші – радіють сонечку, метеликам і птахам… Ці – надихають на життя, вони просякнуті оптимізмом і любов’ю до всього світу, надією…
Дуже цікаві роботи, які наштовхують глядача на різні думки і неочікувано переносять у минуле або зовсім в інші, неземні світи…
«Бути волонтером – це обов’язок кожного свідомого українця…
З великим болем вона сприйняла початок повномасштабної війни, варварське вторгнення росії в Україну. Хвилювання за доньку, яка була у Харкові під бомбами, за чоловіка, якій пішов до лав територіальної оборони… Лише десь через два місяці вона взяла до рук пензля, і перше, що вона написала, – це були соняхи. Їй хотілося подарувати людям щось світле, знайоме і рідне з дитинства. Щоб відступив страх, біль, щоб люди знали: Україну не зламати, ми вистоїмо.
Своє призначення як митця у ці складні і трагічні часи вона бачить саме в тому, щоб підтримувати людей своїм живописом, створюючи на полотнах добро і красу, нагадуючи про те, що життя дивовижне, і що його потрібно любити всупереч війні.
Вона схиляється перед мужністю наших захисників і говорить, що ми повинні берегти і шанувати їх, бо саме вони несуть на свої плечах величезний тягар війни. Шанувати і підтримувати. Вона впевнена, що «кожен свідомий українець повинен бути волонтером, повинен підтримувати наших воїнів».
Усі кошти отриманої літературно-мистецької премії імені Любові Забашти (премія мала досить пристойний грошовий еквівалент) вона перерахувала ЗСУ, надавала адресну грошову допомогу землякам – на авто, на придбання снайперської гвинтівки, на тривале лікування і реабілітацію. Постійно бере участь у благодійних аукціонах своїми картинами і має за це Подяки від військового керівництва.
Про родину, майстерню на другому поверсі і макітру для тіста
Родина займає важливу частину її життя. Пані Раїса пишається батьками, які жили, працювали чесно і навчили її повазі до рідної землі і людей. Її родина – це також чоловік, рідна сестра Людмила, яка працює вчителем в одній з прилуцьких шкіл і є першим критиком її нових картин. Це донечка, яка служить в харківській поліції старшим слідчим і має державні нагороди за свою сумлінну ефективну службу.
Пані Раїса й досі закохана у свого чоловіка, хоч і прожили разом 34 роки. Він зробив для неї майстерню на другому поверсі їхнього будинку, взяв на себе більшість господарських проблем, дав їй можливість писати, творити, не відволікаючись на нудні буденні справи. І вона пише. Всі її картини – життєдайні, наповнені теплом і світлом, любов’ю до життя і вірою в майбутній щасливий день країни!
Тільки закохана і любима, щаслива жінка може створювати таки картини!..
З чого ж складається Раїса Лябах як творча особистість? У ній є все – шарм і глибина думок, гарний життєвий досвід і смак, знання світової культури і бажання постійно навчатися, експериментувати, знаходити в собі нові теми і ідеї.
У ній багато справжнього, непідробленого, щирого українства – болю за те, що переживає нині країна, за загиблих…Вона й надалі продовжує створювати свої соняхи, а вони ж, як люди – зі сльозами та посмішками…
У ній є повага до людей, до свого роду, до пращурів. Вона мріє написати серію робіт, стилізованих під українські рушники, під узори, орнаменти народної вишивки… Щоб передати всю самобутність, великий сакральний зміст вишитих нашими бабусями сорочок і рушників…
Їй хочеться відтворити на полотні образи милих домашніх тваринок – кішечок і кіз, бо вони є важливою частиною звичайного сільського життя, дійовими особами нашого непростого буття…
Вона гармонійно почувається в звичайному селищному побуті, не цурається роботи, прибирає у великому будинку, займається городами, варить борщі і пече паски за бабусиним рецептом… Ось шукає велику старовинну макітру для того, щоб замішувати в ній тісто – по всіх правилах…
І – пише, малює. Вона може намалювати все, має вже безліч ідей і ескізів, оригінальних задумів. У неї все вийде!
Лілія ЧЕРНЕНКО
