Правда про «чорні дошки»:
скільки насправді загиблих від Голоду на Чернігівщині
і чи будуть покарані винні?
Через те, що збереглися не всі книги реєстрації актових записів про смерть, а також заборону окупаційної радянської влади писати причиною смерті «голод», реальну цифру убитих голодом в Україні загалом та на Чернігівщині зокрема встановити неможливо. В області збереглися актові записи тільки з 460 населених пунктів із понад 1500. Жахає інше: згідно раніше озвученої офіційної інформації, в Україні було понад 900 об’єктів, занесених на «чорні дошки». Після довгих років багаторічних досліджень в Інституті дослідження Голодомору встановили, що лише на Чернігівщині на «чорні дошки» занесли 1010 об’єктів, серед яких були не тільки села, а й цілі райони. Про те, що означала «чорна дошка», для чого було організовано голод і які його наслідки – наша розмова з істориком, представником Інституту національної пам’яті Сергієм Бутком.
– Сергію Володимировичу, особисто не раз зустрічав випадки, коли люди, які пережили Голодомор, уникали розповідей про цей час. Отже, кількість загиблих і дані в «Національній книзі пам’яті» можна вважати, м’яко кажучи, неповними?
– Я це підтверджую, бо у 2005 році, коли Ющенко розгорнув державну політику українізації й відновлення історичної спадщини, коли всі почали працювати, були створені «Національні книги пам’яті», частина людей похилого віку боялись та відмовлялись відповідати на питання. Тут нічого дивного немає, адже треба чітко сказати, що остання кримінальна справа, яку відкрили радянські репресивні органи щодо людини, яка у приватній розмові сказала про те, що був голод 1932-33, була наприкінці 1945 року, після закінчення Другої світової війни. Кожна людина про це знала. В незалежній Україні це дико, ми цього не розуміємо.
– Тобто кількість жертв була більшою?
– Ситуація дуже складна. Чому? Насамперед частина жертв – це люди, які померли за межами населених пунктів і про них ніхто нічого не знає. Чернігівщина, до прикладу, – прикордонна область. Якщо людина проривалась, скажімо, у Білорусь чи в росію – вона вже була врятована. Саме тому Україну заблокували, виїхати без спеціального дозволу було неможливо. Між селами стояли озброєні наряди. Виїзд із Чернігова чи інших залізничних станцій був тільки за дозвільними документами. У грудні 1932 року паспорти ввели тільки для міських мешканців і працівників державних сільськогосподарських підприємств, так званих радгоспів. Для того, щоб просто виїхати з села для вирішення якогось питання, мав бути документ із сільської ради.
– В чому полягає, на Вашу думку, особливість голоду як зброї?
– У людини, яка недоїдає, загострюються всі хвороби. Людина банально могла від нестерпного голоду накласти на себе руки, а це записували як самогубство. Загострення хвороб – це серйозно, і воно відгукувалось у наступні роки.
– Тобто дані неповні?
– Цілком вірно. Але одразу хочу зауважити таку річ: ми вже пропустили той час, коли можна було встановити на державному рівні всю правду. Ми почали цей процес тільки у 2005 році. Всі носії пам’яті вже відійшли. Залишались на ці роки люди, яким було три, п’ять, десять років. Що вони пам’ятали? Для нас найбільш цінні свідчення українських емігрантів, які були записані американським журналістом Джейсом Мейсом.
На моє переконання, Україні категорично не можна зараз гратися в мільйони. Визначили цифру! Нехай вона буде неповною, але нехай вона буде. Так, у рішенні апеляційного суду було сказано, що цей голод був геноцидом. Друге – на основі всіх досліджень – померло майже 4 мільйони людей. Нам треба дотримуватись цієї цифри, історикам не варто дискутувати.
– Якщо виходити з цієї цифри, то це кожен десятий в Україні загиблий від голоду був з Чернігівщини?
– Так.
– А яка кількість населення була на той час в нашій області?
– Більше одного мільйона людей.
– Тобто, виходить, що помер кожен третій? І це ще занижена цифра?
– Для росіян смертельно небезпечний сам факт визнання Голодомору і того, що це був геноцид. Вони завжди категорично виступають проти цього. І коли наші історики починають тягатись цифрами, то на Заході починають говорити, що ми все брешемо і що ми все вигадали. Тому треба опиратись хоча б на те, що в нас є. От коли москва буде переможена і ми доберемось до архівів, то, можливо, знайдемо щось більше, а поки що треба виходити з тієї цифри, яка є офіційною. Я хочу наголосити, що Голодомор тривав 9 місяців і припинився, коли Сталін сказав «все». Це була спеціальна політика винищення голодом, але найстрашніше полягає в тому, що голод – мов ядерна бомба. Мій колега, який зараз служить в ЗСУ, історик та дослідник Голодомору в Чернігівському районі Сергій Горобець дослідив, що смертність у 1934 році була вищою, ніж на піку голоду у 1933 році. Наступні кілька років після Голодомору люди продовжували вмирати від недуг, які загострились у результаті голоду.
Причина смерті - українець
– Ми говоримо про те, що організатори були в кремлі, але Сталін не міг слідкувати за тим, як в окремо взятому селі убивають голодом людей. Отже, це робили люди на місцях. Чи не вважаєте за потрібне просто опублікувати прізвища тих, хто все це організовував?
– Коли ми дивимось на окуповану частину України, то бачимо таке: москва як окупант завжди намагалась розколоти суспільство, завжди вишукувала і знаходила на місцях людей, чиїми руками втілювала репресивну політику. Хто проти нас зараз воює? Оці всі корпуси з Донеччини чи Луганщини! Запроданці! От і в той час злочини вчиняли запроданці-комсомольці, комуністи, голови сільрад. А чому ми забуваємо про те, що в період української революції, коли окупант прийшов сюди, до початку 30-х років переважно винищили все вчительство, духовенство, господарників? Вони заміняли вчителів на носіїв їхньої ідеології. У цих буксирних групах разом із комуністами та сільрадівцями були і вчителі, які формували потрібний окупаційний прошарок.
– Виходить, що саме у 20-30-ті роки відбувалося формування відданих імперії колаборантів?
– Так. Аналіз документів партійно-радянського періоду Чернігова та округи показує, що в них були постійні засідання і страшенна «чехарда» посад. Якщо голова колгоспу не міг організувати на місцях політику партії, його звільняли. Якщо він крав, вчиняв злочини, але робив все, що велить партія, його могли замінити, але давали аналогічну посаду деінде.
У Носівці був випадок з Володимиром Яременком, він був завідувачем організаційного відділу райкому компартії. Йому наказали їхати на село контролювати хлібозаготівлю, а фактично зайнятись організацією Голодомору. Він не зрозумів завдання партії, виявився занадто чесною людиною. Тому його просто посадили в тюрму. У цьому руслі 14 грудня 1932 року вийшла таємна постанова компартії, в якій визначалося, що всі, хто не підтримує політику партії, є ворогами народу. Яременко опинився серед тих ворогів народу, його репресували. Його долі я не знайшов, скоріше за все, він там і загинув. Виходить, що людина повірила в гасла, які виявились повною нісенітницею. За це і постраждав.
Натомість залишались люди із відсутністю совісті й такі, що здатні на будь-які злочини. Номенклатура у той час пиячила, бо навіть у безсовісних людей було розуміння, що вони вчиняють страшний гріх. Разом із тим партійний актив не пух з голоду: під час Голодомору в протоколах радянського активу Чернігова та чернігівської округи є записи про спеціальні кухні, які забезпечували продовольством увесь партійний і комсомольський актив.
– Що Ви можете сказати про так звані «чорні дошки»?
– Згідно офіційної інформації, в Україні було понад 900 об’єктів – колгоспи, господарства тощо – занесені на «чорні дошки». Коли Інститут дослідження Голодомору почав розбиратися конкретніше, то зіштовхнувся зі страшною цифрою, а на основі досліджень підготували цілий том. Почали якраз із Чернігівської області. З’ясувалося, що тільки на Чернігівщині на «чорні дошки» занесли 1010 об’єктів.
– Як туди потрапляли?
– Потрапляли на підставі рішень сільрад та партійних органів. Тут мушу наголосити на тому, що «чорні дошки» періоду Голодомору – це насправді дуже страшно. Наприклад, у Чернігові 30 березня 1933 року Чернігівський лісгосп, який розташовувався у межах міста, занесли на «чорну дошку». Це означало, що люди, які проживали на території лісгоспу, стали фактично невиїзними, всі кредити треба було негайно повернути, з магазинів вилучали все майно, все продовольство, місцеву владу піддавали репресіям. Якщо це був район, як, наприклад, Семенівський, то репресували все начальство. Підстава – недостатньо жорстоке проведення хлібозаготівлі, тобто репресували тих керівників, які відмовлялись вбивати голодом людей. Тому «чорні дошки» – це з одного боку один із механізмів організації голоду, з іншого – репресії проти тих керівників, які не хотіли бути нелюдами. Таким чином людей робили рабами шляхом генетичного штрафу, а з іншого була своєрідна селекція влади, абсолютно нелюдської. Вона потім, звісно, трансформувалася, але, на мою думку, всі недоліки і родові плями сучасної еліти йдуть саме звідси.
Однак треба також знати і те, що не всі погоджувались бути рабами: кожен голова колгоспу, сільської ради, більшість партійних номенклатурників носили з собою табельну зброю, тобто вони боялись. Це свідчить про те, якою була прірва між населенням та місцевою владою.
– Політика геноциду тривала дев’ять місяців, дев’ять страшних місяців дикого голоду і безвиході, яку важко навіть уявити. Старше покоління виховували на прикладі Другої світової війни, називаючи її Великою вітчизняною, лякаючи населення жахами німецької окупації. Але якщо порівняти час окупації Чернігівщини гітлерівською Німеччиною і оті дев’ять місяців геноциду, то якими будуть цифри?
– За останніми дослідженнями істориків, з листопада 1932 до липня 1933 року в межах сучасної Чернігівської області померли від голоду 270 тисяч людей. А тепер беремо Другу світову війну. За два роки нацистської окупації Чернігівської області загинуло понад 127 тисяч людей. А в лавах Червоної армії за весь час Другої світової війни загинуло 134 500 уродженців Чернігівської області. Разом виходить 261 500 людей. Тобто за дев'ять місяців мирного часу, коли не було війни, загинуло людей стільки ж, скільки за весь час страшної Другої світової, кровопролитної війни, на якій спеціально вбивали людей.
– Сергію Володимировичу, Вам не здається справедливими озвучити прізвища організаторів на місцях?
– Коли у 2005 році Віктор Ющенко залізною рукою почав відновлювати правду про Голодомор, цьому активно протистояла п’ята колона. Звісно, що потрібні збірники з прізвищами всіх, хто в той час був при владі, бо якщо ти в той час був при владі, тебе обов’язково використовувала партія для участі в організації геноциду. Але тут існує велика проблема – предки значної частини нинішніх можновладців займались організацією Голодомору. То скажіть мені: вони будуть сприяти розкриттю правди про цей геноцид? Коли ми з моїм колегою Сергієм Горобцем видали дві книги, в яких підняли абсолютно непопулярне рішення про вчителів як складової радянського номенклатурного апарату, відповідального за організацію Голодомору й іншої злочинної політики, нас за це навіть дехто зненавидів.
Від автора
За два страшних роки в моєму рідному селі Хороше Озеро, що на Борзнянщині, більшовики убили голодом цілі родини Рожків, Ярошенків, Хоменків, Фелоненків, Сугоняків, Хальків, Бизюків, Суховіїв, Фесенків, Толочків, Тарасенків, Савченків та багатьох інших. У Національній книзі пам'яті кількість зареєстрованих убитих комуністами голодом мешканців села перевищує 100 осіб. Це тільки тих, яких записали «померли від голоду». Удвічі більше померло «від старості», «слабості» або ж і взагалі без зазначення причин смерті – понад 300 селян. Якщо взяти великий районний центр Борзна, то там офіційно померло від голоду 12 людей, 17 – в Оленівці, 16 – в Шаповалівці. Це говорить проте, що 300 смертей у окремо взятому селі, не занесеному на «чорну дошку», означало те, що були конкретні виконавці, які вислужувались перед начальством. Я переконаний, що ми не тільки маємо один раз на рік згадувати наших рідних, які померли від штучного голоду, а й відкрито говорити про те хто організовував Голодомор та вимагати судового встановлення злочинів кожної особи конкретно.
Що натомість говорить Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні»? Те, що причиною геноциду проти Українського Народу є «злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності». Відповідно цим Законом жодним чином не передбачене покарання – бо виявляється, що карати немає кого, оскільки геноцид проти українського народу чинили не конкретні особи, а ідеологема – «тоталітарний режим СРСР». Але жоден режим, хоч як би ми його не сприймали, нічого коїти не може. Бо злочини вчиняють конкретні люди. Я глибоко переконаний, що кримінальне переслідування за геноцид і злочини проти людяності має на меті не тільки встановлення справедливості, а й запобігання подібним злочинам в майбутньому. Натомість у нас всі ці ділки, які живуть з національної трагедії українців, перевели найболючішу проблему в меморіальну площину, відвернувши нашу увагу від вимог покарання за злочини перед Українським Народом, перетворивши це на черговий симулякр та засіб власного збагачення.
Наведу простий приклад – Конвенція «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року, на який посилається вищезазначений Закон та згідно чинного законодавства, яка є обов’язковою до виконання на території України.
Стаття І Конвенції передбачає обов’язковість вжиття заходів запобігання геноциду та покарання за його скоєння.
Стаття IV передбачає покарання осіб, які скоїли геноцид, незалежно від того, є вони урядовцями, посадовими чи приватними особами.
Стаття V є вимагає введення законів, в яких мають бути передбачені ефективні заходи покарання осіб, винних в скоєнні геноциду.
І, нарешті, Стаття VI вимагає, аби осіб, які скоїли геноцид, судили суди тієї держави, на території якої скоєно цей злочин.
Віталій НАЗАРЕНКО
