«Одна рука висіла на сухожиллі, на іншій – порвані м’язи»:
як рація врятувала життя айдарівцю з позивним «Святий»
«Я не хочу, щоб цю війну закінчували наші діти», – каже Василь Левченко, який після важкого поранення – ампутації руки, кількох операцій на нозі та обличчі – налаштований повертатися на фронт. Наразі він проходить ВЛК і запевняє, що в Силах оборони робота знайдеться для всіх. Кому, як не «Святому», це краще знати, адже на захисті країни він з 2014-го року.
Чому вирішив повернутися на фронт, як брав участь у боях за Щастя, Луганську ТЕЦ, Волноваху і Вугледар, та чому раніше російськомовний харків’янин вважає, що українізація має бути радикальною, розповів в інтерв’ю журналістці Сніжані Божок.
«Війна не змінює людей, вона їх оголює»
До Революції Гідності Василь, як і більшість українців, жив своїм звичним життям у Харкові. Не лише зводив будинки, а й мріяв про майбутнє. Та події на Майдані у Києві не давали спокою чоловіку. Навесні 2014 року, коли почали формуватися перші добровольчі батальйони, зрозумів, що хоче бути корисним на фронті.
«Якось приїхав з роботи, а по телевізору показували лікарню Мечникова. Вона була забита пораненими. Я подивився, що там зовсім молоді люди. Мені на той час було 33 роки. Думаю собі: хлопці настільки молоді, вони ще навіть не прожили мого життя. А я сиджу і чекаю на ту повістку. Цей сюжет по телебаченню, можна сказати, і став для мене таким собі поштовхом», – зізнається Василь.
У Харкові чоловік не зміг знайти батальйон, який би йому підходив, тому вирушив до Києва. На Майдані він познайомився з представниками «Айдару», до них і приєднався.
«У моєму місті тоді формувалися Харків-1 та Харків-2. Це були спецпідрозділи поліції. Після подій на Майдані мені не хотілося йти на фронт з поліцаями, а запрошення приєднатися до добровольчого батальйону, який тоді був на слуху, я, звісно, прийняв».
Так влітку 2014-го Василь Левченко опинився на фронті. З того часу воював майже без перерв. За ці роки він захищав чимало населених пунктів, серед яких Старобільськ, Щастя, Трьохізбенка, Горлівка, Жолобок, Старогнатівка та інші.
«Вчився всьому з нуля», – зізнається співбесідник. – Нас не готували до війни, й навички мали тільки фахові військові. Я опанував ручний протитанковий гранатомет. Десь через місяць після підготовки ми поїхали до Щастя. Збройні Сили тоді звідти відходили, а наше командування ухвалило рішення, що батальйон продовжить стояти в обороні.
Ми розбилися на групки по 10-15 чоловік і вирушили партизанити. Потім надійшла команда, що терміново треба взяти в оборону ТЕС. Комплекс Луганської теплоелектростанції наші підрозділи батальйону «Айдар» тримали під контролем разом із десантниками з 80-ї аеромобільної бригади. Якби противник взяв її, це був би важіль впливу на населення, адже це призвело б до знеструмлення великої частини області й самого Луганська на тривалий час, бо це – одна з найпотужніших ТЕС».
"Айдар" на обороні Луганської ТЕС, 2014 рік
Василь розповідає, що йому довелося пройти багато, і роботу теж виконував різну за час оборони Луганщини, але жодного разу не пошкодував про своє рішення.
«Я був командиром відділення, головним сержантом взводу, тоді командиром взводу. Але ніколи не ставився до побратимів як до підлеглих. Разом брали участь у спецопераціях, у розвідку – разом, на штурм – також. Саме на війні я зустрів справжніх людей, але бачив і покидьків. Що тут приховувати. Мій головний висновок: війна не змінює людей, вона їх оголює», – констатує мій співбесідник.
«Хоч з уламком у нозі й без руки, але ми маємо вистояти до Перемоги»
До повномасштабної війни Левченко продовжував захищати Схід України від російських окупантів. Лише на нетривалий час у 2018-ому році покинув фронт через поранення.
«Протягом тривалого часу думав, що народився в сорочці. Навіть з украй небезпечних боїв вдавалося вийти неушкодженим. Ну, контузій я не рахую – на нулі без них ніяк.
Ми тоді стояли під Жолобком. 23 серпня пішли на штурм. У росіян завжди загострення перед Днем незалежності України. Тоді під час близького бою у нас було четверо «двохсотих» і семеро «трьохсотих». Я дістав мінно-вибухове поранення. Побратими, відстрілюючись, надали мені допомогу, евакуювали за першої можливості. Медики дістали уламок із легень, у нозі ж залишився «на згадку». Продовжує служити разом зі мною. Чому повернувся на фронт після поранення? А як інакше? Країну ж ще не звільнили від окупантів! Тож хоч з уламком у нозі, але – до Перемоги, казав тоді я. Тепер без руки, шитий-перешитий, але так само вважаю, що маємо вистояти до Перемоги», – посміхається «Святий».
«На наших очах батальйон просто перестав існувати»
Повномасштабну війну Василь зустрів під Волновахою. Чоловік розповідає, що вже за тиждень відчувалося, що окупанти укріплюються та підтягують техніку.
На фронті з побратимом
«Якщо до 2022-го це була позиційна війна, то після великого вторгнення просто неможливо було перейти в наступ і просунутися. Ми тоді підпорядковувалися 53-ій механізованій бригаді імені Володимира Мономаха. Ліворуч від нас був батальйон цієї бригади. І на наших очах десь години за три батальйон просто перестав існувати. Їх спочатку артилерією і «Градами» поливали, а потім гелікоптери зависали прямо над посадкою і добивали тих, хто залишився.
Ми тоді нічого не могли зробити, бо не мали належної зброї, а це було віддалено від нас. Ми б туди не дістали. З того батальйону лишилося чоловік 40. Одразу порушився зв’язок. Ми доповідали, що бачимо колони, а нам казали: то Перша танкова на допомогу йде. Це тривало, доки в наш тил і на наші позиції російські танки не зайшли. Бригаду прорвали з двох сторін. Під кінець дня була команда відходити, й наша рота прикривала відхід батальйону».
«Тварини на фронті – це наші психологи»
Василь пригадує, як разом із побратимами вдавали, що батальйон на місці, вели бої, переміщувалися на позиціях, відстрілювалися, доки батальйон не відійшов.
«Потім, наприкінці, вже і наша рота виходила. 40 кілометрів ми були в тилу противника. Три доби виходили. Нас було 42 людини. Серед них троє офіцерів, дві собаки – лабрадор і німецька вівчарка, й один кіт у рюкзаку.
Я теж хотів свого забрати з бліндажа, але розумів, що десь доведеться з боєм прориватися і кожних сто грамів були важливими, тому правильніше було взяти у рюкзак патронів і гранат. Кота просто нікуди було взяти, але він так на мене дивився... Його погляд довго стояв у мене перед очима. Знаєте, під час війни дуже багато тварин-безхатьків. Ми жили серед котів. По-перше, вони ловили мишей у бліндажах, по-друге, тварини – це класні психологи».
«Святий» запевняє, що коли вони проривалися, вже ніхто не вірив, що «Айдар» виживе. Навіть по новинах уже встигли розповісти, що їхнього добровольчого батальйону нема.
«Коли всі наші групи з’єдналися і батальйон знову повноцінно об’єднався, командування просто не повірило, що нам це вдалося. Наш командир тоді отримав Героя України за збереження батальйону», – пригадує «Святий».
«Мені нічим було фізично надати собі допомогу. Я зрозумів: цього разу – все»
Батальйон окопався й укріпився біля Вугледару, оскільки російські сили нарощували війська для наступу на місто. 6 квітня окупанти обстріляли гуманітарний склад у Вугледарі, убивши двох людей і п’ятьох поранивши. Наступного дня російська армія обстріляла місто з гелікоптерів. Саме у квітні отримав важке поранення і Василь Левченко.
«Снаряд розірвався за п’ять метрів від мене. Я був на позиції сам. Перше, що спало на думку, – треба знайти укриття, тому що могли бути ще обстріли. Заповз у невеликий окопчик. Далі, розуміючи, що я сам, намагався надати собі допомогу. Почав себе оглядати. У скроні стирчав осколок. Я відчув, що ліва сторона заніміла. Побачив, що рука відірвана і висить на сухожиллі. Одразу проскочила думка, що руку ампутують. Там навіть ліктя не було.
Побачив, що нога теж поранена. Почав тягнутися правою рукою до аптечки, але зрозумів: щось не те. Виявилося, що на руці розірваний м’яз. І в мене промайнула думка, що, мабуть, цього разу вже все. Я навіть фізично не можу надати собі допомогу. Поранення надто серйозні – кров втрачав швидко».
Тоді «Святий» згадав, що в нього є рація, потягнувся до кишені, а її там не виявилося. Вибуховою хвилею її просто винесло.
«І тут мені пощастило. Річ у тім, що мене поранило десь за п’ять хвилин чотирнадцята, а рівно о чотирнадцятій була доповідь. І я почув рацію. Вона лежала за кілька метрів. Я перевернувся на спину і, відштовхуючись здоровою ногою, поповз до рації. Доповів, що поранений. Ще навіть почув, що командир роти дає команду бігти до мене, і відключився».
Василя швидко евакуювали й доставили до лікарні, де одразу прооперували.
«Хлопці прибігли буквально за пару хвилин. Медик Люба – до речі, вона досі служить – максимально швидко надала мені невідкладну допомогу, і мене евакуювали. Я завжди кажу: зі мною поруч – чудові люди».
Руку ампутували, ногу врятували в США, обличчя повернули «Лікарі для героїв»
Василь Левченко переніс понад десять операцій в Україні. Руку, на жаль, врятувати не вдалося. Опісля військовослужбовця направили в США для протезування й операції на нозі.
Василь Левченко - учасник фотовиставки "Хоробрі обличчя"
«Кістку в нозі подробило, вставили пластину, але вона не прижилася. Нога почала загнивати, і була загроза, що її теж можуть ампутувати. Тому мене направили в США. Там лікували ногу і зробили протез руки. Сім місяців я пробув в Америці, проходив реабілітацію. Після повернення додому мені зробили щелепу. Завдяки «Лікарям для героїв» я тепер можу їсти й говорити без дискомфорту. У цілому я готовий повертатися на фронт».
Під час реабілітації в США
Незважаючи на те, що Василь має групу інвалідності, наразі він проходить ВЛК, щоб приєднатися до ЗСУ.
«Побратими вже чекають. Зараз вони – на Донеччині. Повірте, той, хто хоче боротися за Україну, буде це робити будь-яким шляхом. Я розумію, що на штурм я тепер уже не зможу піти, але в Силах оборони є купа вакансій, які підійдуть для мене. Я хочу стояти до переможного кінця за незалежність України і звільнення наших земель від окупантів», – підсумував Герой.
Українізація має бути радикальною, якщо ви не хочете «руського міру»
Під час інтерв’ю Василь Левченко, який свого часу був російськомовним, зачіпає тему українізації.
«Так, я – харків’янин, і всі ми знаємо, що це завжди було російськомовне місто. Але від початку повномасштабної війни я повністю відмовився від ворожої мови. Бо за що ми тоді воюємо? Для росії дуже вигідно, що ми продовжуємо говорити російською. Це інструмент впливу на українців. Ви ж розумієте, що мова – це набагато більше, ніж засіб спілкування. Це дуже важливий компонент нашої культури і національного суверенітету. Я погоджуюся з, на жаль, уже покійною Фаріон, що українізація має бути радикальною, якщо ми не хочемо «руського міра».
Українська мова є частиною боротьби, у якій ми зараз втрачаємо найкращих наших героїв. Коли наші люди говорять українською, вони – свідомо чи несвідомо – захищають медіапростір України, протидіють зовнішнім маніпуляціям та зміцнюють єдність і самовизначення країни», – наголосив Василь Левченко.
Сніжана БОЖОК, фото Юлії Овсяннікової та з архіву Героя
