Поранені військові лишаються один-на-один зі своїми травмами
Чернігівець, 49-річний Ігор Трофимов, який захищав Чернігів під час ворожої навали, вже понад рік перебуває в лікарні. Під час несення служби чоловік отримав декілька акубаротравм (вплив вибухової хвилі на слуховий та вестибулярний апарати, – Авт.). Остання пошкодила хребет і забрала здатність ходити. Вже понад рік він перебуває на лікуванні. За цей час пройшов не одну реабілітацію в різних лікарнях країни, проте поки що на ноги так і не став. Хоча лікарі обнадіюють пана Ігоря, та попереду довгий шлях. А поки ним опікуються місцева волонтерка Людмила Коротка та сусідка тьотя Наташа. Адже родичів, які б могли за ним доглядати, нема, а самостійно себе обслуговувати чоловік ще не може.
Ігор Трофимов – корінний чернігівець, мешкає в мікрорайоні Шерстянка. До війни працював охоронцем у Нікополі. З дружиною розвівся давно, мати вже померла, тому жив він сам. Тому після того, як отримав свою травму, опинився у хоспісі чернігівської лікарні № 4.
«Батька я ніколи не знав. Бабуся, матір, вітчим, хрещений вже давно на тому світі, двоє двоюрідних братів на фронті, – продовжує розповідь пан Ігор. – Є дочка, але не спілкуємося після розлучення».
Він не може вставати, не може ходити. Через травмовані хребці у шийному відділі ноги не тримають, руки спершу теж були слабкі. Нині ж, після тривалої реабілітації, може тримати в руках телефон, може взяти щось в руки. Та обслуговувати себе повністю сам не може. Допомагають медсестри, а ще приходить сусідка, яка знає його змалечку. Ігор називає її тьотя Наташа. Часто приходять в гості з різними смаколиками і волонтерки Людмила Коротка та Олена Лобода. Ці жінки неодноразово допомагали йому у придбанні ліків, засобів гігієни.
Проте більшість часу чоловік наодинці зі своїми думками. В палаті немає ні телевізора, ні радіо. Єдине, що може розважити, – мобільний телефон. Та, незважаючи на всі ці негаразди, чоловік не втрачає надії стати на ноги і повернутися до своїх побратимів «мочити русню», як він сам каже.
Пішки прийшов у військкомат
В день повномасштабне вторгнення 24 лютого 2024 року, Ігор Трофімов якраз був удома в Чернігові, бо напередодні захворів на запалення легень. Проте, як тільки відчув, що хвороба відступила, то відразу зібрався і пішов з Шерстянки пішки у військкомат. Він був готовий захищати рідне місто, ладен був померти, аби лишень вороги не зайшли сюди.
«Пам’ятаю, як прийшов у військкомат, то спершу сказали, щоб приходив на наступний день, – згадує події того часу Ігор. – Так приходив туди близько тижня. Кожного дня були люди – то більше, то менше. Була і молодь, і пенсіонери приходили. Пам’ятаю діда, у якого русня розбомбила будинок, то прийшов проситися воювати. На сьомий день нас зібралося під військкоматом десь шістдесят чоловік. Молодих відправили вчитися стріляти з джавелінів, а тих кому за сорок – у піхоту».
Ігор згадує, що разом з побратимами стояв в основному на блокпостах на околицях Чернігова. Більшість часу – неподалік «Епіцентру». Також разом з розвідниками брав участь в операції біля кладовища «Яцево».
«Десь в 20-х числах березня ми стояли на блокпостах на околиці Чернігова, неподалік «Епіцентру», це Доценка, Пухова, – згадує Ігор. – Пам’ятаю, як нам дали наказ разом з розвідниками взяти позицію в районі міського кладовища «Яцево», де був ворог. Ми корчами з двох боків обійшли «Яцево» – десятеро розвідників і нас десятеро було.
Зайшли в посадку, де стояли два ворожі «Гради», БТРи, САУшки (самохідні артилерійські установки) і цистерна з паливом. Росіяни нас не очікували. Всю їхню техніку тоді спалили, а бензовоз розвідники забрали. Тоді всіх росіян, а їх десь три десятки було, поклали. У нас навіть поранених не було».
Після деокупації Чернігівської області Ігоря Трофимова відправили на прикордоння. Через деякий час на Київ, Черкаси, Дніпро, Гуляйполе, були на Донеччині, і останнє місце дислокації – Сумщина. Саме там він і отримав свою фатальну травму.
«Після того, як росіян вигнали з Чернігівщини, нас перекидали з місця на місце. Так згодом ми опинилися у Запорізькій області, під Гуляйполем. Там ходили на позиції, виконували різні бойові задачі. Іноді там і води по декілька днів не бачили. Якщо дощ пішов – радість. Саме там побачили, як працює «Сонцепьок» – страшна зброя. Все живе довкола спалює, та й «КАБи» не краще, – згадує Ігор Миколайович. – Та, як би не було важко, необхідно триматися. Важливий відпочинок. Посиділи, поговорили – і спати. Розмова має бути про що завгодно, тільки не про війну. Ми мультики переповідали один одному. Я рибалка-любитель. Найбільшу рибу, ляща на п’ять з половиною кілограмів, впіймав у Дніпрі, то я про це також розповідав».
Вибухова хвиля відібрала змогу ходити
Першу контузію Ігор пережив у Чернігові в березні 2022 року, другу отримав у Гуляйполі, коли поряд розірвалась міна, 120-ка. Третю – 25 листопада 2023 року в селі Марбуд на Сумщині. Прилетіло недалеко в той час, як вони окопувалися.
«За кілька метрів жахнуло, – розповідає він. – Вибухова хвиля відкинула мене на 3-4 метри, навіть у повітрі перевернувся декілька разів, поки летів. Вуха відразу позакладало, нічого не чув, не бачив, і говорити толком не міг. Десь через півгодини трохи попустило. Наступного дня нас звідти забрали, привезли на Чернігівщину. І вже тут скрутило – знепритомнів і впав. Хлопці відразу почали піднімати, а мене ноги не тримають. Лікарі сказали, що щось з хребтом: проблемні кілька хребців. Тоді мене відразу відвезли в лікарню, потім у наш військовий госпіталь. А далі у Київ, потім Львів, Ужгород, Мукачево, і знову Ужгород, а звідти в Чернігів. Після занять з реабілітологом перший раз в Ужгороді через три місяці мені сказали, що ходити буду, треба тільки час і зусилля. І пролежні, і виразки на ногах – усе пережив...»
Головне – віра
Рівненські лікарі кажуть, що надія на те, що він стане на ноги, є, але треба докласти чимало зусиль. Важливим аспектом є і моральний стан хворого, тому Ігорю необхідно частіше займатися з психологом та просто отримувати позитивні емоції.
По закону Ігор має право пройти вісім курсів безкоштовної реабілітації у спеціалізованому закладі. Половину з них він пройшов в чернігівській лікарні №4, а восени небайдужі люди допомогли оформитися на реабілітацію в спеціалізований заклад на Рівненщині.
Волонтерка Людмила Коротка дізналася про цей заклад і вирішила допомогти Ігорю потрапити туди на реабілітацію.
«Ще в середині липня я звернулася щодо Ігоря, але дуже довго не було відповіді. Ми вже й не сподівалися, що його заберуть, але 27 серпня прийшла відповідь, що його чекають через пару днів, – згадує пані Людмила. – І тут перед нами постав новий виклик: як його туди доправити. Роботи було пророблено дуже багато, дуже допомагав у цьому питанні депутат Чернігівської міської ради Віталій Голець. І нам, хоча і з запізненням, все ж таки вдалося відалося доставити Ігоря в рівненський заклад реабілітації. Я дуже вдячна тим лікарям, що почекали його».
Майже місяць занять дав про себе знати. Звідти Ігор повернувся в піднесеному настрої і вірою в те, що стане на ноги.
«У Рівному мені дуже сподобалося, – говорить Ігор. – Хотілося б ще туди потрапити. Там багато військових з різними травмами проходять реабілітацію. Підходи також дещо інші, ніж ті, що були до цього. Там мною займалися дві людини, вчився пересідати з ліжка в крісло, різні вправи робити. Майже кожного дня приходив психолог. Приходили волонтери, допомагали. Я часто на вулиці гуляв, коли захочу. Вони вивозили на візку. В магазин вивозили. Я навіть у настільний теніс там грав і в приставку.».
Нині чоловік знову повернувся до чернігівської лікарні №4 і проходить там місячний курс реабілітації. Щоденно приходить реабілітолог. Інструктор може приділити йому певний час, але весь день бути з ним не зможе, бо таких пацієнтів багато. Тому переважно Ігор повинен виконувати вправи сам. В основному зараз качає грудну клітку, щоб змогти самостійно хоча б сідати. Зараз каже, що вже може потроху спустити ноги самостійно з ліжка.
«Те, що зі мною сталося, – це звичайна річ на війні, багато хлопців зараз мають важкі травми. Хтось без ноги чи руки, хтось не може ходити. Виходить, доля така, – говорить філософськи Ігор. – Коли я був у Рівному на реабілітації, то багато бачив молодих хлопців з набагато тяжчими травмами. Але маю піднятись, і повернутись до своїх, в бригаду…»
* * *
Сьогодні військовослужбовці ризикують власним життям для захисту української державності. Водночас у разі поранення вони стають однією з найменш захищених верств населення. Особливо коли йдеться про реабілітацію. Заклад лікування чи реабілітації для них обирають переважно лікарі, а не вони самі, як це відбувається у цивільних. І якщо військовий отримав неякісну реабілітацію за таким «нав’язаним» маршрутом, і вирішив сам знайти собі заклад, то в нього виникають різні бюрократичні барєри.
До прикладу, більшість з своїх курсів реабілітації Ігор Трофимов отримує саме в Чернігові. А потрапити до спеціалізованого рівненського закладу йому вдалося тільки завдяки допомозі волонтерів.
Реалії нашого життя наразі такі, що все більше військових мають різноманітні травми, після яких необхідна саме якісна реабілітація. А це справа довга і складна, до якої держава, як виявилося, зараз не готова. А таких людей, як Ігор Трофимов, в країні стає все більше і більше.
Марія ПУЧИНЕЦЬ
