Не просто народний музей, а мистецький простір села
У Стольному відродили краєзнавчий народний музей. Очолила його колишня начальниця поштового відділення Марина Авер’янова. Точніше, не просто очолила, а стала справжнім локомотивом відродження установи. Стольненський музей – не лише про історію та краєзнавство, але й про майбутнє та виховання.
Відроджували громадою
Цьому сільському музею можуть позаздрити більшість музейних установ колишніх районів. У невеликій хатинці в центрі Стольного вмістились експонати різних часів та епох. Відтоді, як кілька місяців тому Марина Авер’янова відкрила двері «народної хати» для всіх бажаючих, стольненці потоками понесли до неї нехитрі набутки пращурів: тут тобі і ткацький верстат, і унікальна бандура, і глиняні вироби, й навіть гармати та кулі до козацької зброї. Краєзнавчий музей на цьому місці існував з 60-х років минулого століття. Стольне – велике село, знане на всю округу, і таке, що могло навіть з Меною потягатись, тож наявність музею – швидше закономірність. Чому ж могло? Ми були свідками нещодавньої історії, коли стольненці організовано противились приєднанню до Мени, виступали за окремішність й утворення власної громади. Втім, не так склалось, як гадалось. Зрештою, це ніяк не применшує значимості цього населеного пункту, хіба що фінанси централізували в Мені. А вони, гроші, не були б зайвими новому краєзнавчому музею, який справедливо називають народним. І не лише через те, що в музеї експонують народне майно, але й тому, що відроджували установу зусиллями людей – як кажуть, з миру по нитці.
Нехитре побутове начиння стольненської хати
Про потребу відродити сільський музей першим заговорив відомий гончар Олег Луцук, котрий переїхав жити і творити з Чернігова до Стольного. Зрештою, спільними зусиллями установу таки відкрили. Нині вона перебуває на балансі відділу культури Менської міської ради. Треба сказати, що це – швидше новий музей, аніж репрезентація минулого, адже серед експонатів, які по собі залишила стара установа, – переважно стенди та фотокартки. Звісно, все це не можна порівняти з тим, що з’явилося тут зараз.
Найбільший свищик України, бандура з «вождем» і козацькі причандалля
Окрема кімната присвячена гончарній справі. Більшість експонатів до Стольненського народного краєзнавчого музею привезли з фестивалю гончарного мистецтва «Куманець», який проходив у Мені.
«Учасниками фестивалю були майстри з різних куточків України, і кожен із них залишив для нашого музею щось від себе, – розповідає Марина Авер’янова. – Це надзвичайно цінні подарунки, але для нас найціннішими серед експонатів є вироби Олега Луцука.
Стольненський гончар Олег Луцук в лавах ЗСУ на Курщині
Розмальований ящик з-під набоїв гончар Олег Луцук, який отримав поранення на фронті,
передав у музей як експонат
До речі, на цьому фестивалі зафіксували рекорд – тут було виготовлено найбільший в Україні свищик. На нього пішло 300 кілограмів глини. Це була вогняна скульптура, яку Олег Луцук випалив прямісінько на фестивалі».
Марина Авер’янова біля найбільшого свищика України
Найменший з глиняних свищиків
У музеї, окрім самого свищика, розміром зі зріст людини середньої статури, зберігають і фотокартку процесу його виготовлення. Одна з кімнат музею закрита для відвідувачів. Пані Марина каже, що там зберігаються радянські експонати. Втім, один із таких експонатів стоїть окремо. Це – бандура, зроблена мешканцем Стольного. Бандура незвичайна, з радянсько-комуністичними мотивами. Хоча совіти, як відомо, бандуристів не любили – відправляли в заслання або ж розстрілювали, бо ті були наслідниками козацької бувальщини. Нині достеменно невідомо, чи був власник бандури Семен Антонович Голівець тим самим спадкоємцем дідівської козацької слави і звідки в чоловіка талант до гри, однак те, що Семен Антонович шанував «вождя» – це доконаний факт. На тильному боці бандури, якщо добре придивитись, можна узріти затертий образ Йосипа Сталіна, а по колу підпис – «вождь трудящихся всього світу». Майстер, який зробив цю бандуру, так і не повернувся з війни. Яким чином цей козацький інструмент, що, вочевидь, став інструментом більшовицької пропаганди, потрапив до музею – вже ніхто й не пам’ятає. Однак збереженість бандури – чудова. На ній можна хоч зараз заграти. Біда лишень, що в Стольному вже й не залишилось тих, хто пам’ятає, як звучить бандура.
Є в музеї і значно давніші експонати. Нещодавно один із місцевих мешканців приніс ядра до козацьких гармат, кулі до мушкета та рибацькі снасті, якими пращури вудили рибу.
Музей поповився гарматними ядрами
А така річ, як рушники – то окрема розмова, адже Менська вишивка різниться від інших. В народному краєзнавчому музеї з’явився і ткацький верстат. Пані Марина саме шукає по селу умільців, які мали справу з таким механізмом, і планує не просто його зібрати, але й запустити в роботу.
Інтерактивна історія
«Станок подарувала молода людина, яка купила в нашому селі хату, – розповідає про походження верстата Марина Авер’янова. – Ткацький станок лежав на горищі будинку, тобто дістався їй від попередніх власників».
Пані Марина планує зробити так, аби кожен експонат був живий і практичний, щоб кожен бажаючий зміг підійти і спробувати ремесло предків. До того ж це особливо цікаво молодшому поколінню, яке прагне навчатись і переймати. Тож згодом у музеї з’являться майстер-класи з ткацької справи. Директор активно вивчає в Інтернеті, як це працює.
«Будемо просити допомоги старожилів, може хтось знає, підкаже», – ділиться планами жінка.
Саме така інтерактивна історія, на думку директорки музею, цікава дітям.
«Хочеться, щоб діти навчились робити воскові віночки. Теж цікава тема, але про неї ніхто не знає. Такі віночки робили, коли виходили заміж», – продовжує пані Марина.
Майже щотижня народний краєзнавчий музей поповнюється різними експонатами. Скоро, вочевидь, постане проблема з тим, де все це розмістити.
Гребінь та прялка - люди звозять до музею прадідівські інструменти
А ще ж треба залишити і простір для творчості. Для стольненських дітей в установі вже почали діяти окремі гуртки. Дітвора плете з бісеру і проситься вишивати. Отже, все це точно недарма, а музей у невеликій хатинці – це не просто назва, а жива установа, де є місце минувшині, сьогоденню та майбутньому. Бо діти – це і є майбутнє!
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
