Місце втрачених можливостей?
Сучасні психологи радять нам усім не зациклюватися на минулому, а жити майбутнім. Можливо, знавці тонких душевних струн в чомусь і мають рацію, але ж як можна забути те, що є частиною нашого життя? Важливіше те, що у цій круговерті подій з того часу залишаються люди, завдяки яким і створювалися не лише нові підприємства, фабрики, заводи, а й села та міста. Одним із таких населених пунктів, що вирізняється серед інших своєю унікальною специфікою, є селище Замглай, що є частиною Ріпкинської територіальної громади. Про нього і його основну складову – торфобрикетний завод – наша розповідь.
Кому вигідно було знищити завод?
Коли у 1994 році обирали нового голову колишньої Ріпкинської районної ради, то у кандидата на цю посаду Михайла Фіногенова запитали, що він знає про Замглайський торфобрикетний завод. Тоді він сказав те, що і нам при зустрічі.
– Підприємство перспективне, робочих місць достатньо для підтримання життєдіяльності селища, – розповідає Михайло Фіногенов. – Завод забезпечував своєю продукцією не тільки район та Чернігівську область, а й інші регіони країни. Щодоби підприємство виготовляло 600-700 тонн торфобрикету. Коли я був керівником району, то черга, а отже заявки на таку продукцію, були з Кіровоградської, Полтавської, Черкаської (хоча в деяких з цих регіонах теж були свої подібні заводи) та інших.
Центральний корпус заводу
Коли Михайло Фіногенов вже не перебував на виборній посаді і вперше почув, що завод припиняє свою діяльність, його неабияк зацікавила ця проблематика. «Що ж спонукало представників влади вдатися до такого кроку – зупинити повністю завод?» – це питання не давало спокою пану Михайлові. Він не розумів такого наміру тодішніх можновладців – для чого цей завод закривати, якщо запасів торфу, наскільки йому було відомо, вистачало на кілька майбутніх років? Адже, за його словами, ще не розпочинали розробку торфородовищ Звеничівського каскаду, де на той час було понад 50 мільйонів тонн торфосировини, незавершеною залишалася територія Замглайських боліт…
Цими коліями поставлялася на завод сировина для торфу
– Я намагався, звичайно, з’ясувати причини такого рішення, – говорить екс-голова району. – Аякже ж. При мені подібних симптомів не було. Більше скажу: завдяки народному депутатові на той час Анатолію Михайловичу Дроню, Ріпкинський район отримав 70 мільярдів грошей – щоправда, купонів, але ця сума була значима й тоді – на реконструкцію Замглайського торфобрикетного заводу за новими технологіями. Це був 1995-й рік. Я тоді був головою райради. А коли у 1996 році став головою районної адміністрації Іван Коробко, то одразу все й почалося... І вже з 1998-го року остаточно почали завод ліквідовувати. Мене це дуже вразило, бо, повторюсь, він міг не тільки вижити, а й мав реальні перспективи на успішний подальший розвиток. Процес ліквідації заводу продовжувався й далі, аж до 1999-го, й потім ще… Врешті-решт велике підприємство, на жаль, знищили – порізали на металобрухт. Кому це було вигідно? Скажу так: якби діюча нині влада і, зокрема, правоохоронні органи, захотіли дізнатися, то вони б могли це зробити. Але й раніше, а тим більше зараз, їм не до цього.
Колишнє Замглайське аграрне ПТУ
Якщо зважити на те, що майже всі торфобрикетні заводи в Україні знищили (у Чернігівській області залишився лише один – Смолинський, та й той хочуть приХватизувати), то й справді напрошується такий висновок: а чи не диверсія це в державному масштабі? Позбавили природних енергоресурсів, натомість почали закуповувати інший вид палива – газ. При цьому колосальні прибутки для своїх кишень отримали ділки, здійснюючи махінації з металобрухтом.
Михайло Фіногенов, який, до речі, не лише очолював Ріпкинську райраду, а й працював раніше керівником місцевого управління СБУ, вважає, що дії осіб, які приймали рішення про ліквідацію Замглайського торфобрикетного заводу, є такими, що підпадають під ознаки кримінальних діянь.
Через зацікавленість певних осіб у ліквідації такого потужного підприємства, не дослухались до ініціативи Михайла Фіногенова, який пропонував створити на базі заводу генеруючу компанію, аби для району була можливість мати додаткове енергетичне джерело з розміщенням на території потужного генератора для вироблення електроенергії.
– Те, що сталося з нашим заводом, – це трагедія економічного характеру не тільки для нашого регіону та області, а й, напевно, для держави в цілому, – ділиться своїми думками тодішній голова колишнього Ріпкинського району. – Через злочинну діяльність деяких осіб втрачена можливість наповнення громад енергоресурсами.
І працювали, і відпочивали
Ця стисла хронологія віддзеркалює цілу еру видобутку торф’яної сировини на просторах Замглайського краю.
Розробку торфу розпочали аж у далекому й буремному 1920 році в північно-східній частині вже колишнього Городнянського району. А за дев’ять років почали розробляти родовище біля села Свинопухи (тепер воно має назву Вишневе) теж колишнього Ріпкинського району. А на болотах навколо Замглаю розпочали відповідні роботи у 1930 році. Саме тоді з’явилися у селищі перші житлові бараки. До Другої світової війни добували здебільшого кусковий торф.
Починаючи з 30-х років у Замглаї створили підсобне господарство Мньовського торфопідприємства, яке діяло до 1941 року, а після війни воно увійшло до Ріпкинської райспоживспілки. На околицях селища вирував величезний баштан, де вирощували серед інших культур і кавуни, які не поступалися привезеним з південних областей.
Зважаючи на те, що селище було створено спеціально для певної мети, то думаю, що не втомлю читача інформацією про те, хто ж були перші мешканці Замглаю. Тепер їх називають старожилами населеного пункту. У цьому, погодьтеся, щось таки є. Отже, серед перших насельників селища став Аврам Степанович Ільченко, родом із села Вихвостів, мав багатодітну родину. Чоловік був здібним майстром з металу та машин. Михайло Лазорович Мажуга прибув у Замглай з дружиною та донькою з села Бурівка. Кузьма Феоктистович та Дем’ян Дмитрович Купрієнки зі своїми сім’ями переїхали з села Глинянка. Декого з названих вище людей у 1937-38 роках репресували, хоча наприкінці 50-х їх і реабілітували. За цими сухими термінами – тяжка доля кожної родини, які опинилися в епіцентрі лихоліття, що зародилося в московському кремлі…
Я навмисно навів кілька прізвищ і населені пункти, щоб можна було уявити географію місць, звідкіля приїжджали перші поселенці селища.
Результати дослідження, які проводили тоді спеціалісти, показали, що запасу торфу у цих місцях вистачить на кілька десятиліть. Тож у вищих ешелонах влади вирішили: тут має бути велике підприємство. А тому вже у 1952 році складений технічний проект на будівництво торфобрикетного заводу.
А оскільки вже планувалося створити тут потужне підприємство з видобутку торфобрикету, то було задіяно широкомасштабну кампанію по приїзду сюди переселенців не лише з місцевої округи, а й з інших областей та навіть і республік колишнього СРСР.
Так за рахунок людей з інших країв розширювало свої межі селище і сам торфобрикетний завод. Добиралися сюди здебільшого не організовано (не масово), а хто як міг. Своїм ходом, тобто пішки, прийшла з Донбасу і Марія Іванівна Сьоміна, яка з чотирма дітьми спочатку прямувала на Смоленщину, а зупинилася (і назавжди) тут – у Замглаї.
З трьома синами та дружиною Ганною приїхав з Казахстану Павло Михайлович Мелюк…
Поступово, день за днем, рік за роком, Замглай збагачувався на людей. І якщо у 1957 році тут було 380 осіб, то через чотири роки їх стало утричі більше, а ще за п’ять років їх налічувалося 1330, а ще за кілька років тут проживало вже 2524.
Разом з будівництвом розважально-культурних об’єктів (ми зараз їх називаємо інфраструктурними), розширювався і сам завод. Про це нам розповів вже згаданий тут місцевий житель Анатолій Король.
Швидко створювалися нові цехи та інші структурні підрозділи. Їх назви красномовно відбивають кожну галузеву діяльність: дільниця з виготовлення торфо-мінеральних, аміачних добрив, інструментальний, механічний, транспортний, брикетний цехи... Доставляли сировину на завод тепловозами та електровозами (це як тролейбуси – зі стрілками, але ще й за допомогою колій). Збудували досить таки потужну електростанцію… У селищі діяла лазня з двох частин – чоловічої та жіночої, функціонували Будинок побуту та Будинок культури, при якому діяв духовий оркестр.
Розширення заводу вимагало нових фахівців. Відтак було прийнято рішення про створення у селищі аграрного професійно-технічного училища. Здобували тут свою професію майбутні трактористи-машиністи, слюсарі з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, водії, кухарі-кондитери.
Сподівання й надія на відродження
Тепер вже і цеглина, на жаль, відпадає де-не-де з величезного приміщення (навчального корпусу та гуртожитку) ПТУ, а по стінах протікає дощова вода, бо частина даху – дірява, і стадіон заростає бур’янами. Не працює і лазня з Будинком побуту…
Але у цій, здавалося б, повній безнадії, є й оптимізм. У цьому впевнені як колишній голова Ріпкинської районної ради Михайло Фіногенов, так і староста селища Олександр Красківський. Коли мій колега Микола Тищенко там же, у селищі, підсумував нашу поїздку фразою: «Селище втрачених можливостей», то староста села з цим аж ніяк не погодився.
– У селища є можливості й перспектива, – впевнений Олександр Красківський. – Поклади торфу тут ще достатньо. А взагалі скажу так: якби раніше п’ятирічку не виконували за три дні, то й запасів торфу тут вистачило б ще на багато-багато десятиліть. А то виконували-перевиконували п’ятирічні плани за кілька місяців, отримували за це відзнаки (медалі та грамоти), а в результаті маємо те, що маємо… Також не дуже ефективно використовували надра: знімали шар верхній і йшли весь час далі, обираючи найлегший шлях. А якби поглиблювалися, тоді менші площі були б використані, а ефект був би кращим.
Не втрачає оптимізму й Михайло Фіногенов.
– І хоча розпиляли завод, все ж таки площадка та територія, де розміщувалися цехи, залишилися. Поклади торфу є ще на кілька десятиліть, бо деякі з площ зосталися незайманими взагалі. Тож думаю, що колись все ж таки прийде інвестор і завод знову постане, – таку думку висловив колишній голова Ріпкинської райради.
З цим твердженням, особливо в частині стосовно покладів торфу, дещо не погоджується Віктор Бачурний.
– Це не зовсім якраз та сировина, що потрібна для якісної продукції. Для виготовлення торфобрикету потрібні промислові поклади, а їх тут залишилося обмаль, – зазначив виконроб заводу. – Коли будувався завод, а архітектором його був провідний німецький інженер Іван Карлович Брун, який очолював у Замглаї будівельне управління, то планувалося, що в рік буде вироблятися приблизно шістдесят тисяч тонн брикету. Будується такий завод на 60 років своєї роботи. Але вже після перших років діяльності заводу почали розбудовувати ще одну чергу на шістдесят тисяч. А запаси торфу розраховані лише на один завод, а не на два чи три. Фактично виходило, що в рік треба вже не 60 тисяч тонн виробляти, як було спочатку заплановано, а удвічі більше, тобто 120 тисяч тонн. А щоб досягти ще більших показників, додатково встановили потужності і дали «на гора» аж 180 тисяч тонн брикету на рік.
Виявляється, позиція старости селища досить-таки слушна і щодо причин закриття заводу, і щодо перспектив розвитку селища взагалі.
На гербі Замглаю зображений ліс, з-за якого відсвічує яскраве сонце. У центрі геральдики – лелека. А як відомо, цей птах – не тільки живий символ неньки-України, а й уособлює надію, добробут і любов до рідної землі, Батьківщини. Отож, маємо сподівання на те, що і Замглай відродиться, як і наша держава, що нині потерпає від ворожих і нелюдських дій нашого сусіда-завойовника.
У Замглаї нам розповіли, що його назва походить від слова «імла». Тобто це селище, яке простягається вздовж глибинних боліт, вкритих димкою. Тож віримо, що димка ця обов’язково розвіється, і сонячні промені відблискуватимуть і надалі над просторами цього тихого й напрочуд гарного містечка.
Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка
