«Мені безпечніше на фронті»:
Євген Лата про бої на Херсонщині, втрати, про які не говорять, та мобілізованих в’язнів
«Якби не війна, я б ніколи не повернувся в Україну... і не зрозумів, що я – українець», – констатує Євген Лата – успішний айтівець, професійний альпініст, спелеолог і марафонець. Цей закоханий у природу хлопець ніколи не ідентифікував себе українцем. Він – громадянин світу. Більшу частину свого життя Євген подорожував, відкривав для себе гори і підземні простори, насолоджувався кожним днем.
Брав участь у сходженнях на Памірі на висотах понад сім тисяч метрів, двадцять днів провів у найглибшій печері світу в Абхазії. В Африці жив разом із місцевими племенами. Пробіг кілька ульратрейлів у понад 100 кілометрів і «Тур гігантів» довжиною 330 кілометрів. Закінчив престижний Британський університет і вдало реалізував себе в IT-індустрії.
Але його світ перевернули події на Майдані, і він, нашвидкуруч зібравшись, повернувся в Україну. До цього в нього навіть думки не було залишатися в країні, де він народився і виріс. Євген зізнається, що свого часу він був тим самим понтовим юнаком, який у школі булив дітей за українську мову. Бо, на думку підлітка з мажорного району Одеси, україномовні – значить сільські.
Російсько-українська війна повністю змінила світогляд хлопця. Він проміняв заможне життя у Великобританії на волонтерство в зоні АТО, потім добровольцем став на захист України. А з початку широкомасштабного вторгнення – рятує українських захисників на фронті. І спілкується винятково українською мовою.
Що ж так подіяло на вже сформованого чоловіка, який успішно реалізував себе у європейській країні; як, обдуривши ТЦК, став бойовим медиком; про воєнні операції на лівому березі Дніпра і чому не можна говорити про втрати української армії; а також як воюють звільнені засуджені і чому перемовини з росією на цьому етапі не зіграють на користь для України, – Євген Лата розповів журналістці Сніжані Божок.
25 місяців без ротації
Інтерв’ю з Євгеном вдалося записати, коли він перебував в Одесі, куди приїхав навчати майбутніх бойових медиків тактичній медицині. Загалом без ротації в зоні бойових дій на Херсонщині чоловік провів понад 25 місяців.
«Це для мене свого роду відновлення – бути тут. А інтерв’ю з вами – ніби сесія з психологом, де я можу проговорити все», – зізнається співбесідник.
Та як би дивно не звучало, безпечніше захисник почувається на фронті, ніж у містах, де немає бойових дій.
«Коли я на фронті – я чітко знаю: ось там знаходиться ворог, ось тут – свої. Ось – аптечка, турнікет і зброя. А найголовніше – побратими, яким я довіряю. Коли я у цивільному житті, перепрошую, але я не знаю, хто з цих людей – ворог. І чи зможе ця людина врятувати мене, якщо будуть, наприклад, прильоти і я буду поранений? Тому на фронті мені легше і спокійніше. Там у мене – все під контролем», – говорить Євген.
«Я був патріотом Одеси, але не України»
– Євгене, для початку розкажіть, яким було ваше життя до війни?
– Перше: з гордістю кажу, що я – корінний одесит. Усі наші покоління проживали тут, починаючи від заснування Одеси. У мене й прізвище відповідне. Коли вчився у школі, всі навколо були російськомовні. Скажу більше, я був тим негідником, що булив однолітків, які говорили українською. Називав їх селюками. Я був патріотом Одеси, але не України. Мені дуже соромно за той період. Але мені здається, що я зараз відпрацьовую свої помилки.
Далі закінчив Одеський національний морський університет. У Великобританії я продовжив цю освіту. В одному з найпрестижніших вузів міста Ньюкасл за фахом «управління морськими перевезеннями». З відзнакою закінчив магістратуру, але жодного дня не працював у цій сфері. Працювати пішов в IT. Також знімав відео для «National Geographic».
До війни, а війна для мене почалася у 2014 році, я жив у Великобританії. Чесно кажучи, не думав навіть повертатися в Україну. Моє життя було прекрасне. Я багато подорожував світом. Жив так, як мріяв.
Вперше ідентифікував себе після розстрілу людей на Майдані
– Як ви потрапили на Майдан, що передувало цьому рішенню?
– Одного дня по телевізору побачив те, що відбувається в центрі Києва. Я бачив людей мого віку – хлопців і дівчат, які вийшли на протест. Приїхав тоді в Україну всього на пару днів. Але так вийшло, що я потрапив на день розстрілу Небесної Сотні на Майдані. Я не був там на передовій. Знаходився в центрі, біля сцени. Але я чув постріли, бачив, як вивозять людей, евакуюють поранених, загиблих. І ось тоді в мені все змінилося. Ось так в один день. Я вперше ідентифікував себе українцем.
Повернувшись у Великобританію, я почав шукати розуміння цього всього. У віці 23 роки я знайомився з історією та культурою України. З рідною мовою, яка чомусь до цього для мене була чужа і незрозуміла.
Далі на мене дуже вплинула анексія Криму, бо я був альпіністом і постійно лазив по скелях. Протягом чотирьох років навчання в університеті проводив там весняно-літній період. І тренувався, до речі, пліч-о-пліч з російськими альпіністами, скелелазами. А тут ті, хто були на відстані витягнутої руки, – відібрали у нас Крим.
Згодом дізнаюся, що багато моїх знайомих, особливо з Донецької федерації альпінізму, стали на захист східних кордонів України. Я почав у них запитувати, які потреби, чого не вистачає... Виявилося, що у них взагалі нічого немає. Це були добровольчі батальйони. І я вирішив повернутися в Україну, поїхати до них і допомагати, чим можу.
Продавали відео з фронту і забезпечували батальйон
– Євгене, знаю, що на початку ви не лише волонтерили, а й документували війну. Розкажіть про цей досвід.
– Я пішов у добровольчий батальйон «Дніпро-1». Без контрактів, мобілізації і т. д. Я частково займався матеріальним забезпеченням. Також почав знімати все, що відбувається, аби показати світу, що там не «операція» якась, а війна. До речі, відзнятий матеріал ми тоді пропонували різним телеканалам. Здебільшого іноземним. І на виручені кошти купували потрібні речі. Журналістів туди не пускали – з міркувань безпеки. Таким чином, світ бачив з моєї «документалки», що відбувається, а ми ще й гроші якісь заробляли.
У Пісках і Донецькому аеропорту також допомагав медикам рятувати поранених. Як альпініст, мав сертифікат з першої домедичної допомоги і багато разів брав участь у рятувальних операціях у горах. Тому для мене не було складним працювати поряд із медиками.
Я пробув п’ять місяців на Донбасі. Коли повернувся додому, пообіцяв собі, що ніколи більше не візьму до рук зброю і не одягну військову форму.
«Я став небезпечним для людей»
– Ви знову поїхали за кордон? Чому прийняли таке рішення?
– Мені здавалося, що після тієї війни я став небезпечним для людей. Війна – це найбрудніше, найжахливіше, що створили люди. Дратувало все навколо, я став агресивним. Мені треба було їхати в своє середовище.
У лютому 2015 року я поїхав у Танзанію. Працював гідом на Кіліманджаро, Сафарі. Ходив в експедицію. В Африці пробув 11 місяців. Доки остаточно не зрозумів, що готовий повернутися в суспільство. Боротися за Україну, але не зі зброєю в руках, а за допомогою свого розуму, можливостей. Щось спробувати, реалізувати якісь проєкти, бо я ж освіту отримав у Великобританії, і треба якось тепер її інвестувати в свою країну. Мені було ніяково, що на моїй землі відбуваються історичні події, а я не маю до цього відношення.
Я повернувся в Одесу. Пам’ятаю, як мене тригерило, коли під час війни у моєму рідному місті продовжували виступати російські виконавці, а одесити радісно витанцьовували на їхніх концертах.
А паралельно знімали документальний фільм про одеситів, які були на фронті. І мене запросили розповісти свою історію. Це був перший досвід, коли я на загал розказав свою історію, і мені стало легше.
Далі влаштувався в IТ, що дозволило мені заробляти гроші. Це було частиною моєї місії, бо всі наші клієнти були закордонні, і всі кошти, які ми заробляли, залучалися в Україну і йшли на зарплати, податки і т. д. І тоді я по-справжньому побачив, як можна зміцнювати країну без зброї в руках, працюючи та залучаючи інвестиції із-за кордону.
– Євгене, ви обіцяли собі, що більше не візьмете до рук зброю, але 24 лютого були у черзі до військкомату. Ви, напевне, розуміли, що це буде велика кровопролитна війна?
– Скажу більше, зброю я купив ще раніше і зібрав усе, що мені потрібно для боротьби, бо точно знав, що буде велика війна. Звісно, не очікував таких масштабів.
До речі, саме з 24 лютого 2022-го року я не вимовив жодного речення російською мовою. Крім випадків цитування. Це для мене принципово. О 10-тій ранку я був уже у військкоматі, як відповідальний громадянин своєї держави.
Обдурив ТЦК, щоб потрапити на фронт
– Чому бойовий медик?
– По перше, це поважно. По друге, я боюся вбивати людей після 2014-го року. Я хочу рятувати. Та ще й обставини зіграли на мою користь.
Коли я прийшов у територіальну оборону і стояв там у черзі, з кабінету час від часу виходила дівчина і запитувала: «Є водії категорії С, є механіки, є фельдшери?..» А тоді виходить і запитує: «Офіцери медичної служби є?» Я впевнено відповів: «Так, це я». І вона мене забирає і проводить через увесь цей натовп. Заходжу в кабінет, жінка запитує: «Яке у вас звання?». «Солдат», – відповідаю. «Ви лікар?», – продовжує вона. «Ні, – кажу. – Просто дуже до вас хотів потрапити».
Вона ще раз глянула на мене так уважно і каже: «Ну, добре, проходьте». Так я отримав посаду бойового медика. Ну, ТЦКашник у військкоматі це оцінив. Каже мені: «Ти – красавчик, молодець, п’ятірочка…». І я видихнув. Усе вийшло.
Потік поранених, знедолених людей: про евакуацію з лівого берега Херсонщини
– До якого підрозділу ви потрапили? На яких напрямках працювали?
– Почали з Одеської області, виконували завдання на прикордонні з Придністров’ям. Але там було тихо. Тож я перевівся в 126-ту бригаду, яка їхала спочатку на Миколаївський напрямок, а потім – на Херсонський. Я ж мав рятувати наших бійців.
Кринки, Козачі Табори… Там були страшні втрати. Я, як людина, яка працювала в медичній евакуації, дотичний був до цього всього, бо ми вивозили з лівого берега поранених, загиблих. Важко було. Жили без сну. Десь у машині хіба якусь годинку могли поспати. На евакуацію зазвичай їздили вночі. Це був потік поранених, знедолених, яким усе болить. Я досі не можу пережити той період. Кожен випадок – це чиєсь життя.
– Який випадок з пораненими найбільше вкарбувався в пам’ять?
– Та багато таких було… Але, якщо ось так одразу відповісти… Запам’яталося, як вивозив хлопця молодого, років 19 йому було. Він на мене дивиться і каже: «А я вас впізнав. Ви – Євген Лата». Я відповідаю, мовляв, так, це – я. Думаю, може в соцмережах мене бачив, бо я там – дуже активний: збори-донати і все інше. Чи якесь інтерв’ю, можливо, дивився. А тоді питаю: «То звідки ти мене знаєш?» А він каже: «Ви до мене у школу приходили в 2014 році. А ми Вам збирали подарунки, малюнки…» І уточнює, що йому тоді було десять років…
Це – настільки боляче і страшно! Бо ти дивишся на цього хлопчину, у нього відірвана нога, важкий стан, і ти розумієш, що ми не змогли вчасно зупинити цю війну, і тепер на ній воюють ті, хто на початку був ще зовсім дітьми.
Допомагали СБУ ловити колаборантів
– Яка позиція людей на Херсонському напрямку? Чи всі проукраїнськи налаштовані?
– Більшість – так. Зазвичай, ті, кого ми зустрічали, нам допомагали, але були й такі випадки, що нам пробивали колеса, спалювали авто. Ми як бойові медики, як лікарі надавали допомогу місцевим мешканцям. А натомість, бувало, отримували на горіхи. На Херсонщині, до речі, дуже багато СБУ працювала, і продовжує працювати. Виловлюють колаборантів. Їх вистачає.
Коли звільнили Херсон, ми стояли на першій лінії на Снігурівській трасі. Село Партизанське – п’ять місяців там пробули. Були першими, хто заїхав у Херсонську область. Тому допомагали СБУ проводити фільтраційні заходи. Ловили колаборантів і росіян, які там залишилися. Бо за цей час були такі розумники, що знаходили українських жінок і залишилися в цих селах, сподіваючись, що їх ніхто не буде чіпати. Але місцеві мешканці самі ж здавали всіх, хто дотичний до росії.
Також ми брали участь у порятунку людей під час затоплення Херсона й області. І моя особиста думка: була дуже велика інформаційна паніка. Насправді, не все було так жахливо. Збройні сили України й ДСНС нормально працювали. Але траплялися й несподіванки, коли під час порятунку жителі звинувачували українських військових у підриві Каховської ГЕС. Це – вплив російської пропаганди.
– Євгене, ми щодня бачимо зведення Генштабу про втрати ворога. Чи доречно, на вашу думку, третій рік поспіль не оприлюднювати втрати українського війська?
– А ви готові до цих цифр? Уявіть собі середньостатистичного чоловіка, який боїться йти в армію. І тут він кожного дня прокидається і бачить, що там загинуло, умовно, тисяча людей. Ви ж розумієте, що вірогідність того, що цей чоловік піде в армію, зменшується до нуля.
Приховування статистики загиблих – це елемент пропаганди. У нас зараз не найкращі часи, ми це бачимо. Ворог суне, перемелює і нашу, і свою армію…
Або інша ситуація: військовий без ротації два роки. Заходить у зведення і бачить, що загинуло кілька тисяч чоловік на його напрямку за час воєнної операції. Що він зробить? Скоріш за все, вирішить тікати. Бо хто не боїться смерті? Тільки неадекват якийсь.
У нас дуже багато зараз пропаганди, ворожої ІПСО, а військові – це такі самі люди, які так само сприймають цю пропаганду. У нас у війську багато людей 50+ і через те, що вони просто не вміють толком користуватися телеграмом, тік-током – не фільтрують тієї інформації. Вони все своє життя жили і «їли» російську пропаганду. Люди, які не знають, що таке інформаційна гігієна, дивляться не завжди адекватні канали.
Тому я, звісно, за те, щоб приховувати втрати. Бо ні ви, ні я не готові до тих цифр. І ще хочу додати: події, які відбувалися на Херсонському напрямку, і ті, що вам показували – абсолютно різні. Тут дуже постаралася Наталія Гуменюк, яка заборонила журналістам їздити на Херсонщину. Наша операція видалася найбільш секретною і найменш інформаційно доступною. Але знову ж таки, я розумію, для чого це все. Підняття бойового духу і наша пропаганда допомагають мобілізації.
– Як ви ставитеся до переговорів з росією, які зараз дуже активно обговорюють?
– Всі війни закінчуються перемовинами. Друга Світова війна теж закінчилася перемовинами. Але чи готові ми зараз до перемовин? Ні, бо знаходимося не в кращій своїй позиції. Ми не зможемо диктувати свої умови. Я скажу так: для того, щоб перемовини були вигідними для нас, треба, щоб всі працювали або в армії, або для армії. Якщо людина працює в цивільній сфері, вона має знаходити час, щоб допомогти Силам оборони. Не можеш допомогти матеріально, – попрацюй волонтером у шпиталі, збирай гуманітарку, роби закрутки… Якщо ми всі об’єднаємося, тоді в нас буде краща позиція для перемовин.
Я скептично ставлюся, коли мені пишуть у коментарях про підтримку. Ось пише жінка, що мною пишається, обожнює мене і думками вона разом зі мною. Переходжу на її сторінку, а вона разом із чоловіком виїхала за кордон і там за мене «переживає» і відчуває себе при цьому патріоткою України. Чому я воюю за країну, а твій чоловік сидить за кордоном? Так і хочеться запитати. Краще б ти чоловіком своїм пишалася, ніж мною. До чого я все це кажу? Бо якщо ми не об’єднаємося, щоб разом витіснити ворога з нашої землі, перемоги не буде, а перемовини будуть не на нашу користь.
В армії під кожного знайдеться професія. Не думайте, що Сили оборони – це піхота і штурм. ЗСУ – це і кухарі, і прибиральники, і офіціанти, заправники тощо. Просто про них, на жаль, не пишуть ніде. А вони теж вдало виконують свої функції.
«Колишні ув’язнені – це найвмотивованіші солдати, яких я бачив»
– Євгене, а як Ви ставитеся до мобілізації ув’язнених? Можливо, і у Вашому підрозділі є засуджені, які замість відбування покарання обрали захист країни?
– Так, є. І я ось нещодавно навчав такого тактичній медицині. Ми з ними працюємо пліч-о-пліч. Вони мене запитують: «Чому ти до нас ставишся з повагою?» Я кажу: «Друже, поки ти носиш таку форму, як я, ти – мій брат. Ти – такий самий воїн і борець за Україну». Скажу більше – зі свого власного досвіду, можливо буває інакше, – ці ув’язнені – найвмотивованіші солдати, яких я бачив. Супердисципліновані. А ось ті, кого виловили десь там в області й силою привезли, з них такі собі бійці…
Я запитував у деяких із них, що тебе мотивувало йти в армію? У нас багато сидить людей, які, умовно, вкрали п’ять тисяч. Є хлопець, якого посадили за важкі тілесні. Десь там напідпитку побилися і загримів, а потім посидів, протверезів і зрозумів, що він не хоче собі такого життя. «Я – не «зек», я – нормальна людина, я випадково... Але система в’язниці ще більше тебе інтегрує в злочинне життя. Ти десять років живеш серед злочинців, ти виходиш – тебе всі сприймають, як злочинця, йдеш на роботу, і тебе не приймають, бо ти – злочинець».
А тут у цих хлопців з’явився реальний шанс змінити своє життя. Вони не хочуть повертатися у тюрму. У мене є один дуже класний військовий, який приїхав із місця позбавлення волі. Чоловік – такий інтелігентний. Жодної нецензурної лексики, відчуваються – у нього високі знання. Я зараз не про медицину, а загалом. Він добре розбирається в політиці, економіці. Я не втримався і запитав у нього: за що він відбував термін? Виявилося, чоловік цей був головним бухгалтером в одній великій конторі. Контору взяла СБУ, а його, як виконавця, – посадили. Чи може ця людина піти в армію? Так, 100 відсотків. Наголошую: в армії кожному знайдеться місце. Армія – це не про вбивати.
«Навіть з усією зброєю світу, але без людей, ми не переможемо»
– На своїй сторінці у соцмережах ви постійно проводите збори коштів на дрони. Звісно, я розумію, що це – витратний матеріал, і вони потрібні постійно й у великій кількості. Але ж в Україні є кілька заводів із виробництва дронів, постійні урядові програми щодо виділення коштів на дрони, країни-партнери їх теж постачають… Чому військовим доводиться, окрім виконання своїх прямих фронтових обов’язків, ще й самим збирати кошти й закуповувати те, що на третьому році війни має забезпечити держава?
– Є велика бюрократична проблема. Все, що дає держава, треба ставити на облік, потім списувати. І це – нормальна процедура, бо в армії теж є крадії. У мене є аудиторія в соцмережах, яка мені довіряє, і є хлопці у війську, яким довіряю я. Знаю їхні потреби і можу їм просто передати ці дрони і сказати: хлопці, працюйте, просто працюйте. Ми можемо закривати деякі збори значно швидше, ніж отримувати дрони за державними програмами. Ось днями відправили 50 дронів на Харківський напрямок, ще на 30 зібрали кошти.
– Євгене, і насамкінець, чого, на вашу думку, найбільше не вистачає ЗСУ для вдалих воєнних операцій, витіснення ворога, перемоги?
– Людей. На будь-якому напрямку найбільше не вистачає людей. Навіть якщо у нас буде вся зброя світу, без людей ми не переможемо у цій війні. У єдності – наша сила. Якби ми були такі, як на початку широкомасштабної, – у нас би були перемоги щодня. Я, наприклад, чітко знаю, що мені треба робити, щоб наближати перемогу. І я це роблю. І коли мине багато років, поруч сидітиме мій син чи внук і запитає, що я робив під час війни, мені буде що розказати. І у відповідь я точно почую: «Ти – красень, я тобою пишаюся!»
Спілкувалася Сніжана БОЖОК
