Людина і її справа
35-літня Марина Денисенко із Талалаївки рівно рік тому, у період війни започаткувала свою справу як підприємець. Ця справа – однозначно не із тих, які можуть приносити їй достойний прибуток, але заробити на прожиття можна. І, що найголовніше, – ці послуги дуже потрібні людям, особливо тепер, а ще робота їй самій дуже подобається. Її робоче місце – орендована кімнатка квадратів на десять, три швейні машинки, оверлок, стіл для крою та прасування, пакунки з речами, які приносять люди. Тривожить її тепер тільки одне – чи справиться вона із податками, чи доведеться залишати таку улюблену справу, до якої прийшла не так просто.
Марина Денисенко на своєму робочому місці
Часто діти граються такими речами в дитинстві, які визначають їх професію в житті дорослому. Маринка шила лялькам одяг, а підлітком вже щось намагалася пошити і для себе. З усмішкою згадує сьогодні красиву нову штору… з якої пошила вбрання для ляльки. Батьки не сварили. А тато бачив у своїй наймолодшій із трьох доньок гарну швачку у майбутньому. Вдома була швейна ручна машинка, на якій він сам і шив. Саме він навчив доньку і нитку у голку правильно затягнути, і стібок правильно покласти. Першу швейну машинку також подарував тато – купив у кредит, але розумів, що Марині вона дуже потрібна. І у виборі спеціальності батьки підтримали. Дуже шкода, що батько не встиг побачити, що він таки не помилявся, підтримуючи вибір доньки…
– Батьки передплачували газету «Порадниця», – розповідає Марина, – я теж любила її читати. Там і знайшла оголошення про запрошення на навчання у Решетилівський художній професійний ліцей. Батьки не збивали. Одне лякало – що дуже далеко від Талалаївки і їхати незручно. Та все ж поїхали. Спочатку на Ромни – Ромадан – Решетилівка. А від станції до самого міста ще 15 кілометрів. Додому їздила тільки на канікули та свята. Навчання дуже подобалося. І здобула я там дві спеціальності: килимарниця та кравець, а ще разом і загальну середню освіту здобула. Згадую із вдячністю викладачів, бо саме вони і навчали майстерності. Так подобалося ткати килими! Я ще любила малювати і креслити. Навчалася добре. Починала працювати у Чернігові на Шерстянці. Шили ковдри. Спробувала працювати у «Форі». Не моє. Повернулася додому. Зовсім не багато працювала швачкою у підприємця Інни Батюти. Та ця ідея якось не закріпилася, не пішов бізнес. Здається, і відвідувачі були. Вийшла заміж, народила донечку. Так що до надання послуг з ремонту одягу я повернулася вдруге…
Не просто все було у житті цієї привітної молодої жінки. Усміхається розказуючи про свої дитячі пригоди. Ще дошкільням була, як упала на бильце металевого ліжка і травмувала око. У день весілля найстаршої сестри, бігаючи із дітьми, впала із перил східців і отримала серйозні травми. Та найгірша травма дитинства – втрата вказівного пальчика.
– Батьки на січкарні подрібнювали зелень худобі, – згадує, – а мені так подобалося крутити колесо, хоч і забороняли. Тоді воно ще цікавіше, коли забороняють. Як тепер пам’ятаю, що ножі такі блискучі аж миготять, а мені схотілося торкнутися. І торкнулася… вказівним пальцем. Навіть болю у ту мить не відчула, а якийсь жах. Кров летить, а пальчика немає… Кричу несамовито. Тато дома був, з сусідом мене в лікарню доправили. Потім у Чернігові оперували… Це добре, що я свій вказівний палець втратила малою, писать, малювати, шить голкою вчилася вже без пальця, тобто не треба було перевчатися. Як би було із пальцем, навіть не знаю. Ніколи на цьому не зациклювалася. Пережила і все!
Марина багато вишивала і сама для цього малювала картини, в’яже спицями і гачком, захоплюється орігамі…
Як наймолодша донька, своєю сім’єю залишилася жити з батьками. Чекали народження донечки. Ніщо не віщувало біди. Марина згадує, що того грудневого дня 2008-го збиралася на прийом до лікаря оформляти декретну відпустку. Хотіла сказати татові, що йде. Він спилював берези у дворі. Погукала, а він не відгукується, давай шукати. Від побаченого ледь не втратила свідомість. Тато лежав у гілках з берези і не реагував на неї. Кричала, гукала на допомогу і відчувала, як холодіє його рука, яку не хотіла відпускати… Він обірвався і впав із дерева. Не врятували. Неймовірно важко було із цим змиритися. Стрес дав себе знати. Попереду були тяжкі пологи, кесарів розтин. Важке одужання. Та треба було звикати. На той час Марина думала, що це найстрашніше, що тільки можна пережити…
Про шиття тільки мріяла. Влаштувалася прибиральницею у бібліотеку, а згодом заочно закінчила факультет бібліотечної справи у Ніжинському училищі культури і працювала за спеціальністю. Подобалася особливо робота з дітьми. Дуже хотіли народити своїй Насті братика, і всі його чекали. Хоч і знала, що знову буде операція, але бажання материнства переважало страхи і ризики. Та трапилося так, що під час пологів Марина пережила клінічну смерть. Щось пішло не так. Є біль у серці, є образа, є думки. Але доводити свою правоту через суди не стали. Малоймовірно щось було довести, та і проблеми були зовсім інші. Як уже досвідчена мама, Марина розуміла, що з дитиною щось не те. У два тижні дитина потрапляє в обласну реанімацію із рідиною в легенях. Врятували, але проблеми тільки починалися. Діагноз визнають пізніше в Охматдиті. Шансів на одужання – нуль. Її омріяний синочок Саша, постраждавши на цьому світі майже 10 років, так жодного разу і не назве її мамою. Лікарі пропонували відмовитися і… спробувати народити іншу дитину. А вона всім серцем мами любила і тепер любить його, і все робила, щоб продовжити його дні. Хлопчика не стало у новорічний вечір. Всі зустрічали новий 2022-й, а вони сім’єю сиділи над маленькою домовинкою… Того дня перевтомлена і безтямна від горя Марина випадково опекла ліву руку. Залишився шрам. На річницю після смерті сина біля шраму вона зробила тату «Я люблю тебе, синочок!».
Звісно, що із хворою дитиною могла бути тільки вдома. І, щоб не з’їхати із глузду, Марина стала шити на замовлення постільну білизну. Замовників вистачало. Та після смерті дитини не могла бути вдома. Бо тільки плакала. Влаштувалася продавцем у «Аврору», та мріяла-таки про свою улюблену справу. І ризикнула. Звичайно, заробітки невеликі. Іноді замовників не влаштовує ціна, бо у когось на дому може бути дешевше вшити «блискавку» у штани чи підшити штору. Бо той не сплачує оренду і податки. Коли обслуговуєш людей, не може бути все гладко, комусь та не вгодиш. Ось, наприклад, буває, що хочуть перешити стару куртку чи пальто, біля якого багато роботи, а коли чують, що треба 200-300 гривень заплатити, обурюються, що річ сама цього не варта. Але ж роботи біля неї не менше, ніж якби нову річ перешити. А хтось задоволений її роботою на всі сто. Одні замовники навіть швейну машинку «Зінгер» подарували. Мовляв, навіщо без толку їй стоять. А спеціалісту стане у пригоді. І як би не було, Марина – єдина підприємниця у Талалаївській громаді, яка надає послуги з ремонту одягу. Купити новий тепер не всім по кишені. Ось картопельку виберуть і почнуть передивлятися наявність у гардеробах що розточить, що звузити. І так хочеться, щоб такий, ну зовсім дрібний бізнес, але так потрібний, таки вистояв!
Олександра ГОСТРА
