Леонід Яковишин: «Я виріс у злиднях і в голоді»
Життя українців по закінченні Другої світової війни було нестерпно тяжким. Багато родин буквально голодували, вулицями тинялося багато сиріт, діти недоїдали, а за найменшу провину людину могли легко запроторити за ґрати або ж і взагалі вислати до Сибіру, звідки не всі поверталися. Всі тяготи жахливого повоєнного життя довелося пережити на собі і генеральному директору ТОВ «Земля і воля», Герою України Леоніду Яковишину, який є не лише творцем сучасної історії, але й очевидцем подій минулого століття. В ексклюзивному інтерв’ю відомій українській журналістці Наталії Мосейчук він розповів про той важкий час, а ще – про перші зароблені гроші, ризики і кохання всього життя.
Життя Леоніда Яковишина є показовим для повоєнних часів: важке, злиденне і голодне, – так жила переважна більшість українських родин. А те, як хлопчина з бідної сім’ї зумів завдяки таланту, розуму та ризику стати тим, ким він є, варто вважати не інакше як феноменом – феноменом Леоніда Яковишина…
«Я виріс у злиднях і в голоді, – згадує про своє дитинство в інтерв’ю Наталії Мосейчук Леонід Яковишин. – У сім’ї нас було троє дітей. Мати наша не ходила навіть у перший клас. Щоб хоча б якось вижити в той час, вона пішла працювати у протитуберкульозний диспансер міста Козятин (Вінниччина, – Ред.). І звідти після туберкульозних хворих приносила додому об’їдки. Якось мій старший брат сказав таке: Ви, що, мамо, хочете, щоб ми всі пішли туберкульоз розносити? А вона й відповідає: сиди, каже, та їж, бо якщо ми зараз себе не прогодуємо, то повмираємо всі разом».
Згадує Леонід Григорович і про те, як довелося разом із братом іти на злочин для того, щоб не померти з голоду.
– В той час дорослі банди обкрадали на залізничній станції вагони, а ми, в основному малолітки, допомагали їм «свистками» на «шухері», і мали винагороду, якої на прожиття нам вистачало. Але страшним було те, що коли банда успішно закінчувала свою «операцію», нас, малих, заганяли у старовинний покинутий костел і тримали там 10 днів. Це була справжня каторга: нам давали їсти на день тільки воду, 50 грамів сала і 100 грамів хліба. Щоб не здохли…
– Для чого вас там тримали? – запитує телеведуча.
– А щоб ніякого витоку інформації від нас не було. Коли вони грабували, то ми стояли як вартові на випадок, якщо нагряне охорона. Охорона ж мала наказ Сталіна: мародерів розстрілювати на місці. Було мені тоді 11 років.
Та любляче материнське серце відчувало, що з дітьми щось не так і що рано чи пізно подібні промисли доведуть до біди, заведуть дітей по тюрмах. Тому вона вирішила все покинути і вивезти всіх трьох дітей на село. Але і там було не солодко…
«Коли ми опинилися в колгоспі, то це був «шанхай» повний, – згадує Леонід Григорович. – Постало питання: а що їсти? У перший вечір мати зварила на всіх казан картоплі, і сказала, що це все, що є. На другий день ми сиділи голодними, а на третій день дізналися, де неподалік є свиноферма. Старший за мене на два роки брат досить розвинений був і кмітливий. Вдень ми зробили розвідку, а вночі забили підсвинка, привезли і на березі річки, яка підходила під самісінький дім, де ми жили, закопали. Бо якщо хтось свіже м’ясце побачить, то спитають, де ти його взяв, і швидко розберуться з тобою. То були ще сталінські часи. За таке карали дуже суворо».
Зрозуміло, що, думаючи про те, як пережити день і не померти з голоду, тобі не до навчання. Тож вчився Леонід Яковишин дуже рідко і дуже мало, але завдяки феноменальній пам'яті та унікальному таланту зумів закінчити школу у статусі медаліста.
«Якщо я за місяць ходив 3-4 рази в школу, то це ще добре. Але зумів якось закінчити тамтешню школу з медаллю, – розповідає Леонід Григорович. – Коли ж постало питання подальшого навчання, то я не розумів, куди далі. На мені – з коноплі зроблена сорочка, у бузині пофарбована – мати на пральні зробила. І такі самі фарбовані штани, а більш нічого. Куди такий папуга може їхати на навчання? Якось підійшла до мене завуч школи – вчителька, наша класна керівниця – Галочкою її називали, Галина Павленко, їй тоді було 23 роки. Її всі не просто любили, а обожнювали – настільки вона була приємна, гарна і розумна! І от вона каже, мовляв, ти повинен іти вчитись. У мене в Умані брат є – директор школи, дітей у нього немає, їдь туди. Будеш там жити, як у маслі… Наприкінці листопада мене зарахували, і я став студентом із стипендією 39 карбованців, на які треба їсти, одягтися і так далі... Але як прожити на 39 рублів?! Дома голод був страшний. Що робити?»
І тут молодий студент Леонід Яковишин вкотре пішов на ризик.
«Якось в неділю лежу і думаю: треба мені, мабуть, це навчання кидати. Аж заходить Яша Самотуга, староста групи, старший від мене на вісім років, на морфлоті служив. Підходить до ліжка і ще двох красенів-хлопців веде з собою. Та й каже: оцей «професор» якщо за вас не здасть, то за вас тут ніхто не здасть. Я піднявся і питаю: а що треба здати? На заочному за цих хлопців потрібно було іспити здати в педінституті, як виявилося. І з ціною домовилися: за «п’ятірку» – 350, за «четвірку» – 300. А другому хлопцю для здачі ми підібрали золотого медаліста. У мене ж в атестаті було записано, що нагороджені золотою чи срібною медаллю за високі досягнення у навчанні іспити ніде не здають. І ось перший екзамен – фізика. Я здав, і на першому екзамені ледь не пішов у в’язницю на вісім років».
«Викрили? Зрозуміли по фотографії?» – уточнює Наталія Мосейчук.
«По першому екзамену викладач роздає результати – всі здали. Хвалить якогось студента, але чогось не називає прізвище Яковишина. А я прізвище того, за кого здаю, забув. Щось перемкнуло, і я чекав, що Яковишина назвуть. В останню ж мить я зумів взяти того листочка і прочитати. Прикинувся, що мені стало погано. Якось так наче викрутився, але біда на цьому не закінчилась. Останній екзамен – українська, і результати нам на руки не видавали вже. Відомість йшла в деканат і з моєю фотографією, і з фото іншого пішла відомість в деканат. Це було б 8 років тюрми».
Тоді, пригадує Леонід Григорович, із його напарником ледь не трапився напад. Але і тут кмітливий Яковишин зумів знайти потрібні слова та розробити план виходу з ситуації.
«Я йому сказав: будеш штани мочити – підеш у тюрму, пішли виплутуватися. Ми мали аванс грошей, гарно переодягнулися, щоб потрібні дівчата в деканаті на нас задивилися і збагнули, що ми не зовсім бідні. Це спрацювало: дівчатка в деканаті досить непогані виявилися, комунікабельні, і вже ввечері випили з нами шампанського. А на другий вечір дали їм по двісті карбованців, і вони за ті гроші наші фотографії поміняли. Три на чотири з білим кутиком треба була фотографія, а ми мали аналогічну, тільки без білого кутика. Операція по заміні фото пройшла успішно».
Ця справа, за словами Леоніда Яковишина, окрилила його і дала подальший поштовх, відкривши путівку в безбідне життя.
«Мене наче хтось десь з неба направив. І це стало моїм хобі, – розповідає він. – Я складав вступні іспити у Вінницький медінститут, політехнічний – будь-який іспит, без обдумування відповіді – «п'ять». У мене була феноменальна пам'ять, яку я успадкував від батька. Така пам'ять, що і зараз я знаю сто телефонів, які ніде не записую. От тоді я зажив, приспівуючи. Надсилав гроші родині, щоб не бідували. Одягався настільки красиво, як ніхто в інституті».
Закінчивши чотири курси навчання, настав час розподілу на роботу – у той час було так: отримав освіту від держави – відпрацюй! Леонід Яковишин обрав містечко Дубно, на Рівненщині.
«Тоді мені казали: то ти їдеш «до бандерів». Але насправді Дубно – гарне містечко на Заході України, досить привабливе», – з теплотою в серці згадує Леонід Григорович.
Настали хрущовські часи… У той час Микита Хрущов вирішив розігнати Міністерство сільського господарства, порозганяв і управління на місцях, а всіх велів направити на села.
«На той час краще було куди завгодно їхати, тільки не в село, – каже Леонід Яковишин. – Я ж не для того з села виїжджав, щоб у те село повернутися. І тому я за 24 години оженився».
«Як це було?» – уточнює журналістка.
«Вона закінчувала музичне училище, надзвичайної краси жінка. А я був багатий студент, заробляв великі гроші, вступаючи в будь-який інститут, за кого завгодно, давайте тільки гроші. Я був дуже багатим студентом. Вона ніколи не згадує, як я прийшов до неї і кажу: виходь за мене заміж. Довго ми не балакали, а на другий день пішли розписуватися. У мене характер складний, суворий, а вона має лагідний характер, м'який. Вона хороша жінка, а молодою вона була неперевершено красивою. Надзвичайна краса була в неї, така, про яку мріяти можна було лише. Я її питав все життя: чи ти на мене за щось ображаєшся? Вона каже, що ні, ніколи не таїла образу».
…І ніколи Леонід Яковишин не шкодує, що обрав для професійного, зрештою – для людського старту у велике життя саме село. Тому село для нього – не населений пункт, не комуна безталанних хліборобів, а справді колиска України. І він тепер з тих, хто цю колиску ні ворогові не віддасть і не дозволить розхитувати над прірвою.
Не дозволить! Інакше для чого жити?
Підготував Святослав ЖОЛУДЬ
