25 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ
Хлібця дітям не дали, бо куркульські…
62-літня Ніна Борисівна САМОЗВОН із Корінецького, що на Талалаївщині – вчителька-пенсіонер. У це село приїхала за направленням після закінчення Сумського державного педінституту і залишилася тут на все життя. У місцевій 9-річці, впродовж 33 років, аж до її закриття, читала дітям історію. Особливу увагу завжди приділяла вивченню із дітьми історії рідного краю. Тоді Ніна Борисівна і зібрала свідчення жителів Корінецького про голодомори. Минули роки. Свідків геноциду уже немає серед живих, та є їхні свідчення, до яких час від часу таки треба повертатися… Для самої Ніни Борисівни ця тема дуже болюча, бо штучний голод забрав життя її прадідуся, тоді ще зовсім молодої бабусі та трьох її маленьких діток. Подібних трагедій сотні, тисячі… Нащадки пам’ятають.
– Із спогадами моїх мами і тьоті я живу усе життя, – розповідає Ніна Борисівна. – І чим більше минає років, тим більше сліз… Бо все більше усвідомлюєш, як розкуркулення, голод, колективізація зламали долі всій моїй родині по маминій лінії. Дякую Богу, що зберіг життя моїй мамі. Прожила вона на світі аж 87 років. Я її єдина донька. Та рід наш продовжився, бо ми ж чоловіком народили і виростили двох синів і доньку, маю трьох внучат. Мама була щаслива нами… Її не стало 19 листопада 2017-го. Їй і присвячую свою розповідь.
– У мене в дитинстві було тільки й родини, що мама, Ганна Федорівна Співак і тьотя – Катерина Федорівна Співак, моя любима тьотечка, так я її називала, бо була вона мені і за батька, і за бабусю, і за дідуся. Тьотя мала інвалідність, то ж робила у колгоспі «легку» роботу – працювала у парниках, варила їсти механізаторам, а у кишені піджачка носила крючечок і клубочок ниток – коли присяде відпочити, то мереживо плела. А мама – все життя доїла колгоспних корів. Отож, увечері ми з тьотею завжди удвох. Ось такої осінньої холодної пори гріємося на печі, чекаючи маму з ферми, і розказує все тьотя про пережите. Історії нашої родини про голод я знала напам’ять, і… не забувається. І тепер не можу без сліз…
У сім’ї Федора Антоновича і Явдохи Іванівни Співаків, моїх дідуся і бабусі, які жили в Березівці, до початку колективізації народилося семеро дітей. Найстарша, моя тьотя Катерина – 1915 р.н., наймолодша – моя мама Ганна – 1930 р.н. А між ними були Дмитро, Ніна, Пріся, Григорій та Іван. Жили із ними і їхній дідусь Антон Юрович Співак та бабуся Параска. Сім'я жила заможно. Мали дев’ять десятин землі, коня, корову, овець, свиней с/г реманент: плуг, дерев'яні борони, культиватор на 9 лапах на полозках. Усі члени сім'ї працювали. Мали дерев'яну хату, хлів, комору, клуню. Мати пряла, вишивала. Батько з дідусем орали, сіяли, молотили зерно в коморі до самого Різдва. Всі ходили до церкви, дотримувались посту.
Явдоха Іванівна (в одязі, який береже її внучка) і Федір Антонович Співаки та їх найстарша донечка Катерина
У 1929 році почалася колективізація. Прадідусь Антон Юрович не хотів іти в колгосп. Його щодня викликали в контору і переконували віддати землю. І таки домоглися свого. Він відмовився від землі, але в колгосп так і не пішов. Тих, хто не хотів у колгосп, викидали з хати. Влаштовували «показовий суд». Не пішли у колгосп наші односельці Карпо Литвиненко, Хома Демченко. Їх вигнали із хат, а хати порозбирали, перевезли у Співакове і зробили з них молочарню. Бідняків не займали. Вони позаписувались у колгосп, бо їм не було що втрачать.
Батько моєї мами, зважаючи на свою велику сім'ю, добровільно записався у колгосп. Відвів коня, відвіз на возі культиватор, плуг, борони, рядно, мішок, відро. Прадідуся викликали на сходку і запитали: «Чи ідеш у колгосп?» Він їм відповів так: «Якщо у мене свербить язик, то я його чухаю». І показав усією п'ятірнею, як він чухає язик. Більше його не займали, але дідуся виключили з колгоспу. Їсти було нічого, бо все віддали в колгосп. У 1933 році по хатах ходили бригади: І.П. Зінченко, С.А. Дубинний, М.Д. Максименко. Забирали все.
Тьотя Катя була вже підлітком і на все життя запам’ятала, як приходили до них активісти. Галя, моя мама, була маленькою, лежала в колисці. Мати взяла її на руки, інші діти визирали з печі. На печі сохло з мішок жита. Активісти почали згрібати те жито. Мати голосила. Забрали зерно, квасолю. Сім'ї зовсім не було чого їсти. Тоді таки записали їх у колгосп. Бабуся сапувала тютюн, а дідусь конюхував.
Помирали з голоду ще і у 1932 році. Тьотя Катя згадувала, що того року на Великдень їх мама зварила яйця, які були. Всі взяли по яйцю, а дідусеві не вистачило. Він зібрав усю шкаралупу, пом'яв у руках і з'їв. А після проводів і помер з голоду. Моя бабуся Явдоха, як розказувала часто і щоразу із сльозами тьотя Катя, була дуже слаба від голоду. Влітку стала пухнути і злягла. Новий урожай ще не достиг, а старого вже давно не було… 21 липня 1933 року Явдоха Іванівна померла у віці 35 років. Вночі померла, а вдень і поховали. Поки привезли її кіньми на кладовище, інші люди опустили в могилу інший гроб. Померла баба Офитенчиха, не було кому і яму копать, тож по кілька трун клали в одну яму. Не було кому ні хоронить, ні поминать. На поминальний обід наварили юшки, затертої висівками. Пообідали свої діти, батько та сусідки Мотря Бунша та Марфа Дубинна. Навіть рідні бабусині брати Василь та Дмитро не прийшли на похорон, бо були пухлі і лежали. Дідусь ходив на роботу у колгосп, там давали баланду (юшку, затерту борошном). Люди були слабі, а мерло багато. Особливо дітей у селі мерло по 5-6 чоловік у день. Слідки за моєю бабусею померли з голоду і її діти Гриша, Пріся та Ніна.
У пам’яті моєї мами не зберігся образ її мами, бо на час її смерті їй не було ще і трьох рочків. Найстарша сестричка Катя дуже берегла її, як могла. Скільки й жила тьотя, дуже часто плакала за померлими страшною мученицькою смертю її мамою, сестричками та братиком. Згадувала, як одного разу братики прийшли зі школи і кажуть, що завтра там учням даватимуть по шматочку хліба, отож ми весь не з’їмо, а і домашнім принесемо хоч трішечки. Наступного дня прибігають братики і плачуть, бо їм, як куркульським дітям, не дали по шматочку хліба… Так Гриша і не вижив… А Дмитро у Другу світову загинув на Курській дузі, Іван став військовим, дослужився до підполковника. Тьотя розповідала, як він у сусіда Федора Махтейовича на городі пошморгав насіння із висадків буряка і поїв. Було голодній дитині 6 років. Сусід впіймав малого «злодія», зв’язав йому руки і зачинив у чулані. Добре, що батько знайшов дитину та забрав…
Це всього кілька спогадів, із яким я виростала. Потім і жила з ними, та і живу. Згадую тих рідних, кого ніколи не знала, та із розповідей – вони всі перед очима. У 1947 році помер і мій дідусь. Отож мама і тьотя залишилися круглими сиротами. Тьотя ще підлітком застудилася на колгоспному полі. І, як виявилося пізніше, мала тільки одну робочу нирку. Сім’ї так і не створила. Не склалося сімейне життя і у моєї мами. Бідність, сирітство далися взнаки. Як змогли, утримували нашу хату, купили теличку і виростили з неї корову, яку тримали аж до старості. І тьотя і мама, які змогли закінчити тільки по 2 класи, дуже раділи, що я добре навчаюся, закінчила інститут, стала вчителем. Тьотя дуже допомагала, навіть погодилася переїхати до мене і допомогти виховувати дітей. Дуже любила моїх синочків, а коли народилася донечка Таня, то з рук її не випускала. Померла тьотя у 2004 році, при мені. Було їй 89 років. Останні п’ять прожила у сліпоті. Мама понад 20 років теж прожила в Корінецькому, погодилася сюди переїхати і прожила в селі 24 роки, але душею не залишала Березівку. Скільки ж разів за своє життя я думала про те, як би склалася доля моїх предків – великої селянської родини, якби не голодомор! Повірте, що ті померлі з голоду діточки мені і снилися, бо тіточка розказує мені, було, про маленьких сестричок і братика, які помирали на її очах, про маму, і щоразу плаче… а я із нею…
Ніна Борисівна із мамою Ганною Федорівною та внучком Максимком
І до сьогодні Ніна Борисівна береже дорогоцінні скарби свого роду. Коли активісти все забирали з хат, її бабуся із дідусем закопали під піччю сарби – три рушники, сорочку і корсетку. Її тьотя і мама зберегли ті пожитки, і вона береже…
Одним із полотняних бабусиних рушничків застеляє пироги, як ви тягне з печі. Весь час, з початку повномасштабної війни, Ніна Борисівна разом із сільськими жінками невтомно волонтерять. Як і минулого року, знову плете бійцям теплі шкарпетки, солять, квасять, печуть пироги та різну здобу. Їй військова тема дуже близька, бо син у війську.
А у день, коли вшановують жертв голодомору, вона завжди поминає всіх своїх рідних, мученицькою смертю померлих.
І народну творчість того періоду Ніна Самозвон записала від своєї тьоті:
Комуна: кому – на, кому – ні.
У комуні добре жить – один робить, сім лежить.
Батько в СОЗі, мати в СОЗі, діти лазять по дорозі.
У невістки юбка в клєтку,
Виконує п'ятилєтку.
Хата драна, клуня боком
І кобила з одним оком.
Ні корови, ні свині –
Один сталін на стіні,
На воротях серп і молот,
А у хаті – смерть і голод.
Трудодень, трудодень,
Трудоодиниця.
Батько ходить без штанів,
Мати без спідниці.
Олександра ГОСТРА, фото з сімейного архіву
