Хліб у пазуху ховала…
Не раз ловлю себе на думці, що у своєму житті поміж усіх людей найбільше люблю малих і старих... І тих, і інших через їхню безпомічність і безпосередність. І старі, і діти не можуть обійтися без опіки дорослих. У житті маленьких – все ще буде: і радощі, і розчарування, і болі... І так хочеться якомога довше уберегти їх від розчарувань. А в житті стареньких вже все було... Часто так багато всього було, що, проживаючи все це, вони стали немічними, і з часом, як кажуть – змалилися, тобто стали схожими поведінкою на дітей.
Маленькі, дасть Бог, виростуть, а ось у старих... вже не буде нічого попереду. Вони підуть назавжди, забравши із собою усі свої переживання, страхи і радощі. Чи встигнемо ми почути їх, запам’ятати те, що можуть повідати тільки вони? Коли їх уже немає, не раз ловиш себе на думці – оце б запитала бабу... Та запитати нікого...
Мої обидві бабусі померли, коли я була підлітком. Якби ж то вони жили довше! Скільки б розпитала про свій рід та і про час, у якому вони жили, вже по дорослому… Не судилося. Коли мене, надто зацікавленого щодо минувшини підлітка, «несло» щось розпитувати, бабуся переконливо зупиняла: «Таке времня було! Шо там казать». І на тому все. Мабуть, і правильно, бо чи збагнути підлітку, який живе у «вєлікой і могучей странє» бабусині оповідки. Отож «таке времня» було найкращою відповіддю того часу. А ще бабусі вчили нас тримати язик за зубами і не ставити багато запитань, «бо хтозна, чим ті балачки повернуться». А коли стало можна говорити про все, бабусь уже не було…
* * *
У 1994-му ми своєю сім’єю стали жити у свекрухи, а разом із нею жила її 90-літня мама. Це мене навіть радувало, бо стареньких я завжди любила і розуміла, що для малих дітей спілкування із старими надто цінне, як і для старих з дітьми. Бабуся Пріська полюбила мою донечку Яну, от тільки забувала, як її звати, і кожного разу гукала по-різному. Яночка іноді підказувала бабусі своє ім’я, а бувало, граючись, називала зовсім інші імена. Вона думала, що старенька бабуся так грається із нею. Їм обом було весело.
З моїм ім’ям було ще складніше. Не запам’ятовувалося бабусі ні Олександра, ні Шура, ні Саша... Отож, у перший рік мого життя у свекрухи, бабуня величала мене просто невісткою. Я не проти. Невістка – вона і є невістка! Головне, що ми подружилися!
У ті складні роки більшість сільських людей вдома пекла хліб. Були й у мене три форми і стабільно, двічі на тиждень, я пекла його у газовій духовці. Бабуся завжди всідалася поряд, бо, незалежно від пори року, грілася біля плити. Бувало, щось гомоніла, а, бувало, співала тихенько і так, ніби говорила. Вона мала музичний слух і унікальний голос – глибокий… Голос мала вже старечий, а от пісня звучала впевнено, здавалося, вона всім кістяком співає і таких пісень, яких я ніколи не чула ні на весіллях, ні із сцени. «Божественні!» – казала вона, бо співала у церковній півчій в Рогинцях (її рідне село на Роменщині). От бери ж та й записуй! Не додумалась… Молодість…
Як затягне, було, бабця: «Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. О, як моє болить серце, а сльози не ллються…», – аж мороз поза шкірою. Тепер здається, що ті пісні з її вуст лилися замість сліз із очей…
У баби не було зубів, та вона дуже любила скоринку із свіжовипеченого хліба. Та спочатку, перш, ніж скуштувати хліба, хрестилася, бубоніла якусь молитву. І не раз казала мені: «Не кожному хліб смачний удається! А кому вдається, той довго живе…». Хтозна…
Дивна штука – людська пам’ять. Бабусі було важко запам’ятати моє ім’я, а ось пісень знала стільки, що можна було десятками записувати, а ще – козацькі думи. Ні від кого, ніде і ніколи більше не чула подібних. І досі гніваюся на себе, що не записала тих пісень та дум. Вона дуже гарно співала – і пісню, і думу, і молитву. Бувало, підхвалю бабцю, що гарно співає, вона аж виструнчиться, очі загоряться. Витягне поверх кофтини срібний хрест і показує: «Я ж панського роду!» Я так розуміла, що той срібний хрест із «черню» був єдиним скарбом, який залишився їй із родових цінностей після розкуркулення. Багато розповідала, як «прийшли і забрали все», а на моє запитання «хто?» прикладала палець до вуст, цитькала і оглядалася. Всі знали, що бабі за 90 і що у неї «скліроз», отож не зважали.
Коли я пішла у декретну відпустку в очікуванні другої дитини, щодня зранку гукала стареньку до сніданку. Свекруха на роботі, а вона вже сама себе не обслужить. І ось одного ранку, зайшовши на кухню, баба скрикнула і ледь не зомліла, побачивши мене: «Марусько! Ти жива!». І у плач…Тремтить уся, руки мені цілує… Я й погодилася бути Марусею. Так і залишилася нею для бабусі до останніх днів…
– Любочко! Маруся вернулася! – зустріла вона радо мою свекруху з роботи. Та й перехрестилася!
– Хто ж була та Маруся? – питаюся у свекрухи.
– Казала мати, що Маруся – жінка її брата… Вагітна була, коли прийшли їх грабувать. Мати під дошками у підлозі сховалася… Каже, що лежала, а на неї кров убитих стікала…– плакала свекруха. – Ой, багато розказувала мати, багато… Воно тобі не треба і слухать такого в твоєму стані! Воно нікому не треба. Мати була заможного роду, казала, що і землі були, і худоба. Все забрали. А тоді ще й грабували та вбивали. Як тільки вона вижила…А робила у колгоспі ще й після 70 років. Молодою ж хворіла часто. Було, як скрутить спину і ноги, привезуть до хати у безтарці, у рядні внесуть на піл. Я плачу, боюсь, щоб не померла. Мене мама у 40 років народила! Брат на Донбасі, сестра теж не з нами, у них вже сім’ї. А ми удвох! Та йду за неї трудодні вироблять, бо з голоду помремо… Чого їй та Маруся у голову засіла. Може, ти схожа?
Добре розумію, що згадувать і говорить про це не хотілося. Та все, про що мовчали, жило з нами. Після того, як «Маруся повернулася», бабусі співалося веселіше. Бувало, візьме мене за руку: «Марусько! Яка ти ловка стала! А у мене ноги болять… А як тікать прийдеться…»
Коли я повернулася з пологового із маленьким Сергійком, звісно, раділи всі. Бабуся, здавалося, чудово розуміла, що новонароджений – її правнук, але ж мама його… Маруся. Наші з нею пригоди почалися з першої ночі вдома, коли дитя почало плакати. Колишу синочка і чую, що бабця не спить у своїй кімнаті. Заходжу тихенько. Вона зібрала у вузлик свої речі і сидить у куточку кімнати:
– Марусю! Чуєш! Діти плачуть! Тікать треба! Бо прийдуть…
Вона називала імена тих, хто приходив і вимітав зерно, тих, хто вбивав…
– Немає їх! Давно немає! – кажу було бабці. – Померли вони давно! Не прийдуть…
Та що б я не казала бабі, все одно, коли вночі плакав Сергійко, вона збиралася тікати разом зі мною, тобто з Марусею.
– Це наш Сергійко плаче… Не бійтеся.
– А чого він плаче?
– Маленький. Мабуть, животик болить… Підросте і не плакатиме…
– Б…ді, б…ді… – взялася за голову бабуня.
– Хто?
– І німці б…ді, і комуністи! У бога не вірили, тепер діти плачуть…
Ця бабина фраза на все життя запам’яталася. Щоразу я розпаковувала її вузол і у ньому знаходила кілька сухарів…
Коли «Маруся повернулася», бабуся мала мету піклуватися про неї і дитину. Було, снідаємо, і, ледь я відвернуся, вона ховає шматок хліба за пазуху. Удаю, що не побачила. Думаю, що доїсть у кімнаті. Простежу ж – ні! Ховає під подушку… А тоді, коли вчергове серед ночі розпаковую її вузол, зібраний щоб втікати, вона мені шепоче: «Марусько! Я для твого хлопчика хліба наховала! Не найдуть! Виживемо!»
І тільки тоді, як наш хлопчик підріс, і вже плакав не голосом немовляти, бабуся перестала збиратися тікать серед ночі. Я доручала їй у хаті повозити коляску з правнуком, і вона була неймовірно щаслива тим. Виявилося, що вона знає і безліч веселих забавлянок для малят. Було, виспівує, в долоні плеще, Яночка пританцьовує… Здавалося б, нормально говоримо, граємося з дітьми, баба все знає і все розуміє, та в якусь мить, ніби у знак любові та солідарності вона, дивись, і шепне мені на вухо: «Марусько! У мене хліб є! Тільки нікому не кажи…»
До їжі вона була не вимоглива. Любила борщ, особливо з кропивою, квасоляну юшку, квашені огірки. Бувало, у свята сидить баба за щедрим столом і жує кусочок хліба. Їла його з усім – з картоплею, макаронами, з чаєм як смаколик, і навіть з налисниками. Що не з’їсть, то сховає. І крихти зі столу підбере. Свекруха часто пекла дуже смачні пироги. Баба, бувало, візьме ще теплий пиріг у руку і сидить з ним.
– Мам, ти чому не їси? – питає свекруха?
– Діти ж у хаті… їм пироги, а мені б… хлібчика…
– Ось дивись скільки їх напекла! – показує та велику миску з пирогами, – не чудуй, їж! Всім вистачить!
– А хтозна, що завтра буде…
Незадовго до смерті бабуся зняла із себе срібний хрестик:
– Візьми, Марусько, собі… Більше у мене нічого немає тобі залишить… А було ж! Мені батько хрестик золотий купляв, бо я дівчинка одна була у нього… А то брати…Тих німці побили, а тих комуністи… І сережки були золоті у мене… Як зайшли у хату (баба називала поіменно хто, та для мене ці імена нічого ж не значили) і своїми руками познімали. Один мене держав, а другий знімав… Проклинати гріх, а я кляла весь його рід. Мордатий такий… Все у начальстві колгоспному тоді ходив. А я йому услід плювала… Візьми хрестик, Марусько, носитимеш. Я тобі і з того світу помагатиму…
У лютому 1997-го бабусі Пріськи не стало. Прожила Пріська Савівна Джур повні 92 роки. Після її смерті наховані нею сухарі ми із свекрухою знаходили у різних закутках хати...
Прабабуся Пріська із правнучатами. 2 січня 1996-го Яні цього дня виповнилося 6 років, Сергійку 2 місяці
Мій син не запам’ятав прабабусю, а донька – на все життя. Не так давно передарувала їй срібний прабабин хрестик. Він дуже давній, вушко майже перетерлося, носити його без реставрації вже ніяк. Тримаю його на долоні… І згадуємо бабусю.
– А я пам’ятаю, як старенька бабуся ховала хліб за пазуху, – говорить донька. – Як тебе називала Марусею… А про що вона співала? Пам’ятаєш?
– Мабуть, про недолю…
Сумно… Дуже сумно. Бо доля нашої бабусі – то не поодинокий приклад, а типовий для колгоспниць її віку. Відійшли вони, згорблені, у вицвілих хустинах, і з такими сумними глибокими очима, які веселіли, здається, тільки тоді, як дивилися на правнучат. Вони понесли на той світ страшні таємниці свого роду і, в цілому, всього нашого українського народу.
Щороку, коли у День вшанування жертв Голодомору запалюю свічку пам’яті, згадую бабу Пріську, її пісні і її невимовлений біль, її схованки сухарів… І дітям кажу, щоб згадали і не забували ніколи цей страшний рядок історії українців.
Олександра ГОСТРА
