Довгий вік – це дар Божий
1 жовтня Ользі Андріївні Маляренко, яка проживає у Талалаївці, виповнилося 95 років! Дожити до такого віку мають щастя не так багато людей, а особливо у наш час – це справді феномен! Жінка має чудову пам’ять і здоровий розум. Щодня старається себе чимось зайняти, і не тому, що хтось її це змушує, а тому, що впевнена: рух, зайняті руки і мізки – це життя. І не дозволяє душі лінуватися. Не допускає у душу зла, заздрощів. Кожен день починає тихою молитвою за дітей і внуків – рідних і чужих. Найбільша мрія Ольги Андріївни – дожити до дня нашої перемоги, діждатися додому з війни внука, синового сина…
Привітна, гомінка жінка зовсім не виглядає на свої роки. Хоч і ходить з палицями. Хворі ноги – це проблема більшості сільських жінок, які працювали у ланці чи на фермі. Із її подруг, ровесниць, навіть молодших уже нікого немає серед живих. І хоч вже вісімнадцять років живе у доньки Галини в Талалаївці, все ж вважає, що вона з Довгалівки. Внуки навідуються до її хати в селі. Не запустили її, бо дуже їм дорога та хата не ціною, а пам’яттю про щасливе дитинство.
Жінка маленькою пережила Голодомор. Спасибі Богу, спогади про нього не відклалися у дитячій пам’яті, а от про Другу світову війну – на все життя. Ніколи не думала, що доведеться зазнати іще одну війну, та ще з ким! Дуже рано осиротіла. У 43 роки ця неймовірно сильна жінка перемогла підступний рак… Ольга Андріївна – людина глибоко віруюча. Вважає, що кожен має прожити тільки свою долю, і буде у ній так, як судилося.
Було приємно почути, що Ольга Андріївна дуже любить читати. Місцеву газету вона читає постійно. Любить матеріали про конкретних людей та на житейські теми. Вона цитує напам’ять вислови, які їй до вподоби, знає багато віршів напам’ять. Бо, як каже, ще й тепер прочитає вірш, а який сподобається – то і вдруге, і він уже й запам’ятався. Має жінка улюблене заняття і для рук. Ріже на смужечки старі речі, а потім із них гачком плете круги. Важко сказати, скільки тисяч тих кругів вона сплела і роздарувала хорошим людям. І вдома кожен стілець, лавка застелені творінням її рук. Не можуть вони без діла – і край!
Чи були серед її предків довгожителі? Хтозна. Може, і були, та не судилося ні татові, ні мамі вік вижити. Її тато загинув на війні у 1941-му. Олі було тоді 12 років. Старшого брата Івана у 1942-му фашисти вивезли в Німеччину на примусові роботи. Жили вони з мамою, як і більшість жінок із дітьми у період війни, у селі. Мама дуже за сином тужила, вірила, надіялася, що повернеться. Вже у 1946-му отримала звістку, що син живий. Як розповідав пізніше сестрі, звільняли їх із табору американські війська. Додому його відразу не відпустили. Опинився аж у Москві, став працювати на заводі. Тоді ж єдиним джерелом спілкування були листи. Мама і сестра раділи, що він живий, і це було найголовніше. Та доля розпорядилася дуже жорстоко. Їхню маму убив грім. Було їй 43 роки… Оля написала про це братові у листі. Плаче і тепер, згадуючи, як приїхав він у відпустку і щодня, доки був дома, ходив на могилу та плакав. Олі було 17, якраз закінчила 7 класів Довгалівської школи. Діти три роки під час війни не навчалися, отож усі були, як казали тоді, «переростки». Осиротіла дівчина залишилася жити із дідусем та бабусею по татовій лінії.
–