Чудодійний камінь Злати Житньової
Люди мого покоління вийшли з СРСР. Ми завжди мріяли жити у незалежній, демократичній країні, «без залізної завіси», подорожувати Європою, відчувати себе вільними і щасливими…Так і сталося.
Не хочеться згадувати про «мінуси», з якими ми зіткнулися в дитинстві і юності, але ж є речі в тому нашому давньому і не дуже благополучному житті, які й досі в ціні – наприклад, освіта. Будемо чесними – ми отримали гарну освіту, одну з найякісніших у світі. Не будемо багато розмірковувати про якість нинішньої української освіти: безкінечні реформи, епідемія коронавірусу, війна зробили свою справу. Багато хто з українських випускників їде навчатись за кордон.
Вісімнадцятирічна прилучанка Злата Житньова ненадовго повернулася додому після другого року навчання у Польсько-японській Академії інформаційних технологій.
Ми зустрілися з нею в затишній кав’ярні і поговорили про враження Злати від Академії та від Польщі. А ще – про війну і рідне місто, про батьківський дім, її мрії та життєві плани… Далі – її пряма мова.
Про Академію
Разом з батьками ми обрали цей польський престижний виш ще за два роки до вступу в нього, і я ретельно готувалася. Аналогів цього вишу немає у Польщі та за її межами, оскільки він був створений у результаті міжнародного співробітництва Польщі та Японії.
Йому притаманні високі стандарти академічної освіти, визнані в усьому світі, в ньому панує принцип – ніякої теорії без практики!
Оскільки технології – це «фішка» Академії, то й база обладнання у неї відповідна. Нинішній кампус Академії – це потужний центр із сучасними лабораторіями, спеціальними програмістськими, графічними та проектними майстернями. Понад 600 комп'ютерів у 40 лабораторіях, унікальне обладнання та найновіше на ринку програмне забезпечення – все для нашого користування. Для нас, студентів, працюють мультимедійні лабораторії: студія запису, графічна та відтворювальна лабораторії, фотостудія, художні майстерні тощо.
Академія гарантує працевлаштування, славиться якістю освіти і протягом багатьох років перебуває у трійці лідерів серед недержавних вищих навчальних закладів Польщі.
До того ж, у кожного з нас є велика кількість можливостей вчитися за міжнародним обміном у Японії чи країнах Європи.
І як бонус – японська мова: у нас можна вивчити і отримати сертифікат про знання японської мови. Це єдиний такий центр у Центрально-Східній Європі.
Наша Альма-Матер знаходиться в тихому районі – в самому центрі Варшави, недалеко від урядового кварталу та дипломатичних установ. Пишаюсь тим, що навчаюся в ній…
Про особливості навчання у польському виші
Наші викладачі роблять акцент на розвитку особистості і умінні відкривати талант кожної дитини, на розвиток особливого світосприймання кожного зі студентів. Оскільки сфера ІТ – це насамперед інновації та практика, у Академії нас навчають справжні експерти у своїй галузі: інженери, розробники, технологи. Головна увага приділяється саме розвитку практичних знань та навичок. Часто до Академії приїжджають відомі викладачі з-за кордону.
Я навчаюсь на факультеті графічного дизайну: вивчаю візуалізацію інформації, графічне проектування, класичну анімацію 2D, анімацію 3D. Це факультет, де вчать мистецтву комп’ютерного дизайну – новому медіамистецтву.
Всі наші викладачі, окрім викладацької роботи, працюють ще й по спеціальностях: пишуть картини та книжки, влаштовують персональні виставки живопису, втілюють у життя цікаві дизайнерські проекти. Всі вони молоді, сучасні, комунікабельні, приязні, хоч дехто з них має професорські звання. У нас проводять анонімне тестування з метою оцінювання роботи наших педагогів – ми ставили їм оцінки за багатьма критеріями. Атмосфера дуже демократична, творча, комфортна.
При вступі звертали увагу на знання польської та англійської мов, я ще й готувала портфоліо зі своїми живописними і графічними роботами.
Вже вмію створювати логотипи брендів, редагувати книги (я працюю не з текстами, а з їх візуалізацією), створювати анімовану рекламу, вебсайти, сторінки в Інтернеті.
Викладання відбувається польською мовою.
В Академії навчаються поляки, українці, білоруси, японці, турки, казахи.
Є заняття живописом (там ми малюємо з натури фарбами), рисунку (на них – лише олівцем). Є заняття з фотомистецтва, з історії та культури Японії, багато пар присвячено вивченню інформаційних технологій. Пари починаються зранку і можуть закінчуватися ввечері. На моєму факультеті 10 груп, в кожній по 15 чоловік. Ти не мусиш дві пари – чотири години поспіль – малювати. Можеш зробити перерву – вийти попити кави, полежати на подвір’ї в шезлонгу… Наступного навчального року буде фізкультура – кожен студент може обрати басейн чи тренажерний зал. Їздили в ліс на декілька днів на пленер, де багато малювали…Було цікаво.
Гарно те, що в тобі цінують оригінальність, твою несхожість на інших студентів, поважають за власний стиль, за твоє сприйняття світу, конкретно зроблену роботу…
«Війна живе в нашій домівці вже 10 років…»
Чи думаю я про війну?.. У Польщі намагаюся не згадувати, але це не завжди виходить. Тепер, коли тата комісували через тяжку хворобу хребта і визнали непридатним до служби в лавах ЗСУ, ми з мамою менше хвилюємось. Мій тато – Сергій Цибенко, захищав Україну ще під час АТО, під час повномасштабного російсько-українського вторгнення воював у складі механізованого батальйону на Сумщині. Має ордени та відзнаки за захист Батьківщини, і ми пишаємось ним.
Війна оселилася в нашій домівці давно, мені було тоді трішки більше восьми років.
Постійне хвилювання за тата, допомога йому і його побратимам… Війна «подарувала» йому інвалідність, а когось із моїх ровесників залишила без батька, без мами і домівки, принесла країні багато горя, смертей, руйнувань.
Новини з фронту, сирени і вибухи... Кожна дитина: п’ятирічна, трьохрічна, мої ровесники, – ми всі діти війни…
Про Варшаву, Прилуки і вареники з вишнями
Мені подобається Польща, і я вдячна цій країні за можливість навчатися в ній, вона багато робить для нас, студентів, турбується про наших переселенців, допомагає під час війни Україні.
До українців тут ставляться доброзичливо. Ми товаришуємо, гарно спілкуємось з іншими студентами, ділимось ідеями щодо своїх проектів. Моя хороша подруга Агата – полька, мешкає в передмісті Варшави. Подорожувати Польщею, повірте, поки ще не було часу – нам задають таку велику кількість домашних завдань, що на щось інше просто не вистачає часу. Перший рік навчання – дуже відповідальний, схибити тут не можна. Суворо ставляться у нас до пропусків занять без поважної причини. Вчимося шість днів на тиждень, лише в неділю не йдемо до Академії.
Одного разу за тиждень ми повинні були «скетчити», тобто, зробити 60 вуличних замальовок людей!
Я не скаржуся, але ж навантаження, правда, великі. І по-іншому не буде. Я ж хочу щодня розвиватися, хочу досконало оволодіти професією графічного дизайнера, повернутися додому і бути там, де я потрібна. За навчання платять батьки, я не можу їх підвести…
Варшава дуже гарна, особливо її стара частина. Була в Кракові, теж гарне місто. Коли на декілька днів виїжджали на пленер, то тісно познайомилися з польською кухнею. Вареники, по їхньому, «пірОгі» – з сиром, з чорницями, а з вишнями немає. Не роблять їх. Дивно! А що може бути краще за вареники з вишнями?..
Сумую за Прилуками, за нашою квартирою, де виросла, де робила свої перші малюнки, де готувалася до своєї першої персональної виставки в центральній бібліотеці імені Любові Забашти…
Вдячна своїм педагогам міської школи мистецтв і Аrt-студії «Кімната», які дали мені перші уроки малювання.
Місто змінилося, бачу якісь нові крамнички, але бачу, як поменшало на вулицях людей, як мало чоловіків і молодих хлопців… Була на Алеї Героїв у парку. Вона величезна. Печально…
* * *
…Ми роздивляємось польські світлини. Ось Злата зі своєю подругою Агатою, ось Краків, ось з татом, якій зумів вирватися з фронту у відпустку на декілька днів, щоб побувати на її виставці… Це було ще до Польщі…
Злата показує мені свій малюнок створеного за допомогою ІТ у формі графічного дизайну хлопчика-алхіміка. Гарний розумний хлопчик в окулярах Гаррі Поттера. Таким було завдання: вигадати, намалювати героя коміксу. Вона намалювала його допитливим, рішучим, діяльним, надала його постаті характер і долю. В його лабораторії – полиці з колбами та рідинами.
Над чим він працює, що шукає? Філософський камінь, реактив, що здатен перетворити неблагородний метал в золото чи срібло? Ліки від невиліковної хвороби? Еліксир молодості?..
* * *
Я щодня бачу різну молодь і різних підлітків на наших прилуцьких вулицях. Вони різні: діти суворого воєнного часу, деякі нестримані на слова і невиховані, безтурботні і байдужі щодо міста, людей, того, що коїться в країні. Їх поверховість і байдужість видно одразу. Є й інші – зосереджені, комунікабельні, приязні. Коли бачать траурний кортеж, стають на колена, і в їхніх очах – сльози…
Злата – серйозна, розумна, інтелігентна дівчина. Талановита, цілеспрямована і працелюбна. Щира, вона не уміє лукавити, не намагається сподобатися комусь і догодити. Самодостатня і цільна.
А ще вона – смілива дівчина. Поїхала в 17 років одна до Польщі, в чужу країну, і як їй не було важко, швиденько адаптувалася, влилася в непросте напружене студентське життя, навчається гарно, сповнена мрій і нових проектів, які вона обов’язково втілить у життя. І як її хлопчик-алхімік з коміксу – відшукає свій чудодійний чарівний камінь…
З такими, як Злата, почуваєшся спокійніше, впевненіше. Бо все не так вже й погано у нас, в Україні.
Лілія ЧЕРНЕНКО
