Чотири випробування долі Євгена Кисельова
У світі немає почуття, прекраснішого за любов. Як немає й любові, вищої за материнську. Там, де ступає матуся, здається, стає тепліше, піднімаються трави, розцвітають квіти, радісно щебечуть пташки. Поособливому й дерева там ростуть, схиливши свої віти до матінкиземлі, віддаючи їй данину шани та поваги. А інші здіймають свої віти до сонця, ніби прославляючи ім’я матусі. Бо тільки вона нічого не пошкодує для своєї дитини, це вона у хвилини небезпеки забуде про себе й віддасть усе, щоб захистити свою дитину, змириться з усім, аби тільки її дитині було добре. Материнська любов не знає страху, сумнівів, розрахунку, вона очищає нас, зігріває, зупиняє перед безоднею, бо матуся – це завжди захист і притулок, тепло і ніжність, ласка і жертовність…
Перша операція – у тримісячному віці
Родину Кисельових із Носівки доля не раз випробовувала на міцність. Вперше хмари скупчилися над ними, коли у новонародженого сина подружжя лікарі виявили вроджене тяжке захворювання печінки. Аби дати шанс дитині вижити, фахівці Національного інституту педіатрії, акушерства та гінекології вже у тримісячному віці зробили дитині першу операцію. Не отримавши бажаних результатів, хірурги прооперували дитину повторно, але й це не допомогло. Маленьке життя могла врятувати лише пересадка печінки від близького донора, що на той час робилося тільки у закордонних клініках. І хоч мама без зайвих розмов погодилася віддати часточку органу, проте операція з трансплантації для неї, звичайної працівниці Укрпошти, була непосильною фінансовою ношею. Батько у надзвичайно важкий для його сина час залишив сім’ю, хоч, власне, фінансово частково й допомагав синові на операцію, підтримував і після.
На щастя, таку операцію згодилися зробити у Національному інституті хірургії і трансплантації імені Шалімова. Але, знову ж таки, на це потрібні були величезні кошти. Родина взяла кредит, напозичалися у рідні, частину грошей на операцію збирали, як кажуть, усім миром – хто скільки міг. Цю доброчинну акцію зініціював сват сім’ї Олександр Кулага, зібравши багато коштів у благодійників та спонсорів. Довготривалу операцію робили дві бригади хірургів, практично одночасно взявши цей життєво важливий орган у матері й спробувавши приживити його її хлопчику.
Здавалося, найстрашніше вже позаду, й життя Євгена увійшло у звичну для нього та його однолітків колію. Тихо раділа успіхам свого сина й Катерина Анатоліївна. Після закінчення школи Женя вступив до Житомирського вищого профтехучилища, де здобув спеціальність електромеханіка.
Третя операція – у Великодню ніч
Та одного разу приїхавши на вихідні додому, відчув себе зле, тож мамі довелося викликати «швидку допомогу». Після консультацій медиків їхній діагноз пролунав для матері, як вирок: тільки операція. Ту ніч Катерина Андріївна запам’ятала на все своє життя. Коли по всіх церквах лунали Великодні дзвони, прославляючи Воскресіння Сина Божого, її материнське серце знову розривалося від болю: десь там, у білосніжній стерильності операційного блоку Носівської районної лікарні за життя її дорогого синочка знову боролися медики: лікар УЗД Олександр Хіняєв, геніальний хірург Андрій Лінник (нині – начальник управління охорони здоров’я ОВА) та хірург Володимир Ященко. Мабуть, правду кажуть, що у Великодню ніч розкриваються небеса і кожна щира молитва доходить до Всевишнього. Материнська – й поготів. Біда відступила, і хлопець закінчив навчання. Хоч йому й пропонували залишитися у Житомирі, та Женя повернувся додому. Як міг він залишити вдома матусю, яка стільки для нього зробила, стільки пережила, перетерпіла, в усьому собі відмовляючи та на всьому економлячи? Адже його пенсійні виплати аж занадто мізерні, натомість юнакові постійно потрібно приймати дороговартісні ліки та препарати. І все ж, мама з сином намагаються якомога менше піддаватися смутку. Швидше, навпаки, прагнуть не зациклюватися над своїми бідами та проблемами. Так, наразі Женя навіть здобув ще одну професію у Ніжинській філії Київського інституту бізнесу та технологій.
Дві спеціальності – престижна робота
Добре навчався, постійно працював у науковій бібліотеці над рефератами, рецензіями та курсовими роботами, досконало володів рідкісним для того часу інтернетом, ґрунтовно готувався до написання дипломної. Причому робив все це із задоволенням, не заради диплому, а повного освоєння спеціальності, яка забезпечила йому улюблену роботу у київській компанії, а також – кар’єрний ріст та міцне утвердження у такому непростому сьогоднішньому житті…
Хтось інший отримував би пенсію й жив би собі спокійно, та Женя не з таких. Він з дитинства звик до праці, до труднощів. Бувало, мама їде у столицю на роботу – а він і грубу натопить, і їсти зварить, у хаті прибере, живність нагодує, і грядку прополе. Власне, він і тепер це робить, допомагаючи матусі по господарству. А ще ні в чому не відрізняється від багатьох інших своїх однолітків: зустрічається з друзями, бере участь у багатьох молодіжних заходах, чимало подорожує та читає. У його домашній бібліотеці немало науковопопулярних посібників, які допомогли йому стати досвідченим майстром з ремонту побутової техніки та електрообладнання. І не тільки свою, а ще й сусідську полагодить. Бо таким він вже вдався. Свого часу доля разом з ненькою через допомогу багатьох добрих людей дала юнакові шанс радіти сонцю та життю, й тепер він кожну часточку того тепла та доброти прагне повернути навзаєм…
Микола КОХАН, фото Юрія Бережняка
