Чернігівці стали одним цілим при обороні міста
Військовослужбовець Данило – родом з Новограда-Волинського (нині Звягель) Житомирської області. Проте напередодні повномасштабного вторгнення його разом з іншими командування перекинуло на Чернігівщину.
Розвідник – дуже складна і різнобічна військова професія, а надто – в умовах сучасної війни. Ти повинен вміти і знати все: орієнтування, інженерну справу, фізику, хімію, психологію, бути піхотинцем, медиком, снайпером, мати гарну фізичну форму. Можна сказати, що це універсальний солдат. Саме таким є Данило на позивний «Хаскі», який у лютому 2022 року разом зі своїми побратимами став на оборону Чернігівщини. Блакитні очі, щира посмішка – ніщо не видає в ньому мужнього воїна, якому доручали виконувати одні з найважчих задач.
Шлях захищати країну вже був написаний розвіднику Данилу від його появи на світ. Народився в родині військового. Закінчивши 9 класів Звягельської школи, вступив до суворовського училища в росії. Після навчання повернувся в Україну. Строкову службу проходив на батьківщині: служив у роті почесної варти Президентського полку.
Влітку 2015 року був мобілізований до лав Збройних сил України – в 54-й окремий розвідувальний батальйон у Звягелі. Там і почав кар’єру військовослужбовця: спершу як мобілізований, а потім підписав контракт. І відтоді вже 9 років несе службу. За цей час побував мало не у всіх гарячих точках на Сході, а повномасштабну війну зустрів на Чернігівщині.
«Перший рік в армії був як мобілізований, а вже 2016 року підписав контракт і став професійним військовим, – розповідає «Хаскі». – Виконував бойові завдання в АТО/ООС. Був і в Донецькій, і в Луганській області. Бої за Широкине, Гранітне, шахта «Южна», місто Торецьк, Водяне, Зайцеве… Словом, географія дуже велика, де виконував бойові завдання».
Свою військову кар’єру починав з молодшого сержанта, командира розвідувального відділення, а потім став головним сержантом розвідувального взводу, командиром групи.
Повномасштабну війну зустрів у Чернігові
«На нашому рівні ніхто не говорив і не озвучував слова «війна». Ми в кінці 2021 року повернулися з ООС на чергову ротацію з Маріупольського напрямку на залагодження на півроку. І на початку грудня наш підрозділ передислокували на Чернігівщину для виконання бойових задач, – розповідає військовий. – Ріпки, Добрянка, Нові Яриловичи в напрямку Гомельської області білорусії та Брянської області росії».
8 година ранку 24.02.22 р., н. п. Нові Яриловичі
Як і належить розвідникам, хлопці працювали таємно. Спостерігали, збирали інформацію, що відбувається на кордоні. І вже 24 лютого 2022 року о 4.30 ранку «Хаскі» доповів командуванню про перші пуски ворожих ракет у бік Чернігова і гул ворожих літаків, який розривав світанкове небо.
«24 лютого 2022 року, десь о пів на першу ночі, мою групу підняли по тривозі. Ми отримали завдання висунутися з місця дислокації в район прикордонної застави «Добрянка» (пропускний пункт на кордоні з Білоруссю), – згадує «Хаскі». – Задача – моніторинг і блокування противника. І якщо противник прорве кордон, ми мали залишитися в його тилу. У нас були протитанкові засоби. До цього ми там місяць працювали і дуже добре знали цей район. Зайняли зі своїми хлопцями позиції, а машина з водієм була за чотири кілометри від нас. В 4.20 ранку я почув авіацію, яка летіла на висоті, видно не було. Я розумів, що цивільна авіація в тій зоні не літає. І десь о 4.30 було чутно, як запрацювала артилерія і РСЗВ, пішли запуски ворожих ракет. Трошки був ступор, бо я все військове життя провоював на Донбасі. І там це все було зрозуміло, а тут – Чернігівська область, яка війна?
Скоро мої хлопці доповіли, що перши групи противника перетнули кордон. Ми поїхали на п’яту прикордонну заставу, населений пункт Добрянка, уже активно працювала ворожа артилерія. Я наказав своїм готуватися до бою, розпаковувати протитанкові засоби, які в нас були. Я питаю у прикордонників: які у вас накази? Але в них не було ніякого зв’язку з керівництвом. Тут підтягнулися мої хлопці, які лишалися біля самого кордону. Там було троє прикордонників і ми. Не було ще повідомлень про велику кількість колон. І в цей час показався ГАЗ-66, який їхав на нас. Я підняв автомат і зробив постріл у повітря, машина зупинилася, підійшов – а то наші. Прикордонники вивозили строковиків, які, як виявилося, були на кордоні і ходили в наряди. Вони сказали, що з боку Гомеля руху противника нема, все трохи східніше.
Я вирішив відкотитися трохи назад. Адже розумів, що нас лише семеро. Протитанкові засоби були, але чи достатньо їх? Забрав трьох прикордонників, і ми поїхали в район Ріпок. Вже там побачили багато нашої техніки, яка їхала з боку Чернігова.
Вирішили лишитися і допомагати. Почала з’являтися інформація, що з боку Мени, Грем’яча заходять росіяни. Вже пішли цифри колон і кількості техніки: 300, 400, 500 одиниць. Наш командир наказав лишатися, моніторити інформацію і ситуацію з півночі».
Разом з прикордонниками, яких було близько 60 чоловік, розвідгрупа «Хаскі» почала окопуватися вздовж траси.
«Це було вже приблизно 13:30 24 лютого. Ми встигли викопати невеликі укріплення – “комірки” для стрільби. І в цей час виїздить на трасу БМП-1 противника з намальованими червоними ромбами. Це була блукаюча машина – десь відбилася, скоріше за все. Вона вискочила на асфальт і летіла прямо на нас. А дорога хороша, рівна, асфальтована, то ця БМП просто пролетіла першу колону прикордонників. Я думаю, орки і самі не зрозуміли, що відбулося. Прикордонники відстріляли два РПГ – один постріл мимо, один влучив у гусінь, але шкоди великої це не завдало. БМП починає розвертатися. Я хотів зробити вистріл, але зламав чеку. І в цей час мій заступник командира групи встигає вибігти на дорогу, звестися і зробити один, але дуже прицільний постріл. Машина задимілася і скотилася з дороги. Це була неабияка удача, бо якби БМП розвернулась і почала по нас стріляти, ми б усі там полягли. Тоді одному розвіднику з моєї групи посікло обличчя. Це був перший поранений з моєї групи в цій війні».
14 годин 24.02.22 н п. Рівнопілля, мій замкомгрупи, який через 15 хв підіб'є ворожу БМП-1
Розвідники стали до оборони Чернігова
Розвідники тоді працювали по всій Чернігівській області. Специфіка їх роботи така, що вони працюють невеликими групами, спостерігають, працюють в тилу ворога, виконують нелегкі, але такі потрібні задачі. І головне – збирають інформацію про ворога: техніку, військових, дислокацію. Та того лютого 2024 року всі робили все можливе і неможливе, щоб затримати ворога, не дати йому пройти далі, не дати зайти в Чернігів. Як каже «Хаскі», тоді люди робили героїчні речі, самі не усвідомлюючи того, що вони – герої.
«Після Ріпок наша група відійшла в бік Анисова. І це місце вже стало нашим базовим табором. Так вийшло, що основні наші сили по групі розвідки лишилися в районі Ніжина. Командування наше – в районі Прилук і Ніжина, а ми в складі близько 60 розвідників лишалися в Чернігові. Ми не мали команди прориватися до своїх, нас приєднали до ОК «Північ», щоб стати до оборони Чернігова», – згадує військовий.
Усі перші дні повномасштабного вторгнення групи розвідників, зокрема і група «Хаскі», обстежували місцевість навколо самого Чернігова, а також у місті.
«Ми готувалися до вуличних боїв, бо сили супротивника були чималі, і він пер з чималим напором. Тому потрібно було готуватися до того, що події розвиватимуться будь-яким чином, – говорить «Хаскі». – Коли почалися бої біля «Епіцентру», ми отримали команду створити групи з народним ополченням, тобто з простими містянами, які робили «коктейлі Молотова», допомогли робити барикади, словом – небайдужими. Три наші групи розмістилися на дахах 9-поверхівок і доволі успішно працювали по ворожих літаках з «Ігол».
27.02.22 місцеві жителі Чернігова готуються до оборони міста
До речі, була така кумедна історія. Вже наприкінці квітня в районі Мени під’їхав до нашої групи якийсь дядько на убитій машині, на якій стояла «ЗУшка» (зенітна установка, – Авт.), накрита рваною маскувальною сіткою, і каже: «Хлопці, ви чули, що над Черніговом збили 13 літаків кацапських? Моя робота». А ми ж знаємо, хто збивав, як збивав, але “герой” стояв перед нами».
Розвідка в бік Славутича
Це було 27-28 лютого, тоді розвідгрупа «Хаскі» отримала задачу пройти в бік Шестовицького мосту, бо ніхто не володів інформацією, що там відбувається.
«Ми висунулися двома групами дорозвідки, і там уже 58-ма бригада окопувалася по лінії об’їзної Киїнка – Гончарівське: ці 36 км аж до самого Гончарівського була наша лінія оборони, – розповідає військовий. – Добралися ми до Гончарівського і поїхали далі. Доїхали до траси на Славутич – а там голі поля, сховатися ніде. Тому вирішили повернутися в Михайло-Коцюбинське, бо якщо ворог там вже пройшов, нас би точно засікли. Тож ми повернулися в Михайло-Коцюбинське, де познайомилися з місцевими хлопцями, які потім дуже сильно допомагали. Передавали координати, скільки техніки ворожої, де. Вони також зіграли свою роль під час оборони Чернігова.
26.02.22 заблокована і замінована розв'язка при в'їзді в Чернігів зі сторони н.п.Михайла Коцюбинського
Це ще були ті дні, коли вся ця сторона була наша. Повернувшись із дорозвідки, ми з групою стали з 12-тим танковим окремим батальйоном. Командиром у них був підполковник «Віхор», в районі Трисвятська Слобода, Киїнка, Новий Білоус. А коли пішли перші повідомлення, що противник зайшов у Михайло-Коцюбинське, ми отримали нове завдання».
Переправу знайшли біля Слабина
Десь на початку березня групу розвідки «Хаскі» направляють на дорозвідку в напрямку Києва. Вже тоді командування розуміло, що росіяни будуть намагатися оточити Чернігів з напрямку Києва, але ніхто не знав, де саме вони кинуть понтонну переправу, бо шестовицький міст підірвали і пройти можна було, тільки кинувши понтон по Десні. «Хаскі» отримує завдання: виявити, де буде ставитися понтонна переправа.
02.03.22 10 година дня, група висувається в сторону ворожої переправи в районі н.п.Слабин
«На відрізку дороги до шестовицького мосту стояла група інженерів, а через кожен, напевно, кілометр – пости Національної гвардії. Це були підрозділи охтирської бригади Нацгвардії, але в основному це люди, які не мали жодного відношення до військових дій за всю свою кар’єру. Я познайомився з інженерами, які чекали наказу підірвати міст. Тоді не так було з електронікою і аеророзвідкою. І коли росіяни почали продавлювати південну частину міста, в нас майже нічого не було. Ми не були готові до такого масштабу війни. Дійсно, не було якогось маленького дрончика, який на весіллях використовують для відеозйомки. Тому доводилося обходити все і дивитися. Я скидав командуванню геолокацію, де теоретично можна було б кинути понтон. Адже це був початок весни, Десна розливалася і місць підхожих було не так і багато. Повернувся назад на позиції. Коли вже орки остаточно зайшли в Шестовицю, наші інженери підірвали міст. Тож командування направило мене туди спостерігати. Ми групою в п’ять чоловік поїхали в бік Ягідного – Золотинки.
28.02.22 підірваний міст в напрямку н.п. Шестовиця
Приїхали з групою на розв’язку біля Ягідного і поворот на Шестовицю. Там стояла національна гвардія, десь чоловік 30. Я знайомлюся з ними, це виявилися охтирські музиканти Національної гвардії. А командиром групи був диригент-прапорщик. Десь з 27 лютого по 2 березня ми проводили в тому районі дорозвідку. Ми чули гул ворожої техніки, але візуально не бачили нічого. Обходили там всі береги, але ніде нічого не видно було. Першого березня на мене напряму вийшли з управи і сказали, що орки кинули все ж таки понтон в районі села Слабин. І потрібні конкретні його координати. Та щоб добратися туди, нам потрібно було подолати 4 кілометри. Ми висунулися туди. Машина лишилася в полях, бо загрузла, і нам десь півтора кілометри довелося йти пішки. І тут метрів 700 перед нами в посадці видніється група людей. Ми не розуміли, наші то чи чужі. Ми залягли, я набрав своєму командуванню, кажу: так і так, вийшли на невідому групу. Через п’ять хвилин він мені передзвонив і дав номер телефону. Я дзвоню – а виявилося, що то була група 58-ї бригади на чолі з капітаном Хлиськом, яка також паралельно з нами вела дорозвідку, де противник кине понтон. Ми вступили у взаємодію. Водій наш лишився в селі Золотинка, а ми учотирьох і група 58-ї бригади пішли в бік Десни шукати, де ж саме та переправа. І тільки ми починаємо йти, як нам під ноги летить 80-та міна. Навіть зрозуміти нічого не встигли. Я думаю, навіть на землю не встигли впасти. Все настільки швидко відбувалося. Нас врятували болота. Коли міна впала, її миттю засмоктала багнюка і всі осколки пішли не по нам, а в небо. Це долі секунди, це настільки швидко все відбувалося, як в якомусь голлівудському фільмі. Ми заскочили в машину 58-ї, щоб від’їхати, і нас починають крити мінами. Як в кіно: машина їде, а вони скрізь розриваються. Спереду, ззаду, збоку... Трохи далі від нас були мої люди. Я набрав, сказав залягти і потім пробиратися до Золотинки. Адже противник нас уже засік і просто покривав тими мінами. Ми на УАЗі 58-ї бригади прориваємося до Золотинки. І тільки залітаємо в Золотинку, а тут дивлюсь – мій водій, який лишився там з машиною, стає на коліно і наставляє на нас «Муху». Він чув звуки вибухів і думав, що то вже їде ворожий БТР. Та вчасно побачив мене і не вистрелив. Мої хлопці теж вийшли. І от стоїмо в Золотинці, а по селу починає працювати ворожа артилерія, танки. Ми падаємо під ці будинки сільські, не можемо голову підняти, а вони просто розлітаються, як картонні. І тут на мене виходить командування і запитує: «Ну що там, як?». А в піхотинців були приблизні дані про розташування понтона, але без координат. Я кажу, що візуально не спостерігаю, що нас засікли і криють. У відповідь почув: спостерігайте далі. У мене бінокль і моя група. Протриматися в нас були шанси години дві від сили. Але заради чого? Я вирішив відходити до блокпосту в Ягідному і доповів своїм».
Блокпост «Ягідне» і зустріч з «Кліщами»
Розвідники приїхали на блокпост, який стояв на ягіднянській розвилці, і вже вдень прийняли перший бій за цей блокпост.
«Там було 30 нацгвардійців, моя група розвідки з п’яти чоловік, два БМП 58-ї бригади і непрацюючий танк. Точніше, він не їздив, але міг стріляти, – продовжує розвідник. – Ми всі машини з боку Києва не пропускали без належної перевірки, бо не розуміли, як і хто може їхати тудою. Адже противник вже переправився через Десну. Десь в обід орки підняли «пташку» в нашому напрямку, але ми її збили. Через якусь годину-дві по нам почали стріляти з Золотники. А по обіді ми прийняли перший бій. Вистріляли майже все, що в нас було. Вже були перші 300-ті в Нацгвардії. Та ми не дали їм вийти на шестовицьку трасу».
Хоча ворог уже був на лівому березі Десни, координат переправи досі не було. А її потрібно було не лише знайти, а ще й якось знищити.
«Мені дзвонить командування і каже: треба конкретні координати переправи. Та дійти туди ми вже не могли, а «пташки» в нас не було. Тоді мені сказали, що пришлють людину, яка допоможе. На тому завершили дзвінок. Після того, як ми відбили ввечері ще одну спробу ворога пройти, всі були дуже втомлені. І нацгвардійці кажуть: ляжте, відпочиньте, а ми вас піднімемо, якщо що. І тільки я приліг, приїхав Андрій Требух («Кліщ») із квадрокоптером. Я пам’ятаю, як ми обнімалися, хоча зовсім не знали одне одного. Я був дуже втомлений, а він взяв мене за плечі і каже: візьми себе в руки, ти потрібний нам. І все, ми поїхали в напрямок розбитого шестовицького мосту. По нам вже відпрацювали орки, але ми доїхали, політали. Потім біля Золотники політали і побачили цю переправу. Я написав командуванню, що зараз до вас приїде «Кліщ» із координатами і польотами».
Та це на словах все так швидко і чудово: приїхав, політали і поїхав. Насправді для того, аби непомітно підняти квадрокоптера, військові розробили цілу спецоперацію.
«Ми взяли машину командувача «Вітра», водій лишив її на видному місці, а сам сховався у яр. В цей час ворог бачить машину командувача і починає по ній працювати, а ми непомітно добираємося до потрібної точки і піднімаємо свою «пташку», – говорить «Кліщ». – Вздовж усього берега річки стояли російські міномети. Вони намагалися влучити в машину. Треба було привернути увагу, щоб «пташка» непомітно злетіла, аби щось побачити. І вирішили відволікти орків машиною командувача. Спрацювало».
Знищити міст – місія нездійсненна
Координати понтонного мосту розвідники-то знайшли і передали, а от як його знищити? Він так охоронявся, що дійти туди неможливо непоміченим, а дійшовши – відійти вже точно не вийде.
«Для артилерії понтон такого плану – важка ціль. «Градами» ти теж нічого не зробиш. Його треба було розламати, і в управлінні вирішили підірвати переправу, заклавши туди тротил, – продовжує розповідь «Хаскі». – Диверсія – це коли ти щось таємно робиш і тихо відходиш. Як можна провести цю операцію на території, зайнятій ворогом, в пішому порядку, з тонною тротилу? І тут деяким командирам спадає на думку геніальне рішення: сплавитися по річці на надувному човні. В той час, коли на обох берегах стоять міномети і та переправа охороняється неабияк.
Дзвонить мені увечері наступного дня командування, кажуть: плюшки веземо тобі, і в підтримку ще одну групу «Звіра». Ну, я думаю: добре, хлопці приїдуть, ще й їжі якоїсь привезуть. Під’їздить машина, відкривається ляда і звідти висовуються дві руки з веслами Я питаю: це що таке? Кажуть: командування вирішило, як підірвати міст. Територія зайнята противником, то треба сплавитися з тротилом два кілометри по річці на веслах на надувному човні. І якби якимось дивом ми добралися б і знищили міст, то й самі б там лишилися. І там така охорона була: танки, міномети, піхота! Інженери сказали, що це просто фізично нереально – закласти і підірвати так той тротил. І все, на тому ідея знівелювалася. В підсумку ми зайняли оборону блокпосту в Ягідному з групою «Звіра».
Казали, що захищати Чернігів – це адреналін відвага. І це дійсно так. Ти стоїш на відкритій місцевості: ні окопів, ні «зеленки». Одні бетонні блоки. Ввечері вони пішли знову в наступ на блокпост Ягідне. Знов були поранені. Літаки почали «утюжити». В нас практично все протитанкове закінчилося, від блокпоста лишилися самі розбиті блоки. І ми прийняли рішення стояти ще одну ніч. У нас, розвідників, були прилади нічного бачення, і це неабияк полегшувало роботу. Десь опівночі вони знову починають нас штурмувати, знову поранені та атаки відбили. Навіть вдалося евакуювати поранених. Та вже рано вранці, десь о 4.00, росіяни знову пішли в штурм, і успішно. Просто почали вибивати нас, бо блокпоста не було, одні руїни. За три дні оборони у нас було близько 16 поранених. І бомби з літака скидали, і танками били, і мінометним вогнем накривали. Нам пощастило, що чомусь вони били по нас протитанковими снарядами, а не уламковими. Адже якби били уламковими, нас би не було в перший день. Оскільки у нас тоді не було задачі тримати той блокпост, ми вирішили відступити в Іванівку, а потім – у Количівку, де зайняли оборону з тамтешніми нашими військовими. Тоді кожен робив те, що мусив. Люди робили героїчні вчинки, самі того не усвідомлюючи. На мою думку, три дні боїв на блокпосту Ягідне десь на тиждень стримали угрупування ворога».
Количівка – південні ворота в Чернігів
«Групу «Звіра», яка воювала зі мною в Ягідному, перекинули на Епіцентр, противник продавив Ягідне і вийшов на Іванівку. Потім вибив наших і з Іванівки. Крайнім нашим рубежем оборони стає Количівка – південні ворота в Чернігів, – згадує «Хаскі». – На мою особисту думку, якби впала Количівка, або Киселівка, або Новоселівка чи Киїнка – не має значення, що саме, але якби в росіян була змога зайти в місто з будь-якого боку – у нас було б небагато можливостей. Це був би другий Маріуполь. Якби було повне, стовідсоткове оточення міста... І тоді противнику для цього не вистачило продавити нашу лінію оборони від Количівки до Авдіївки».
Частина підрозділів розвідки тримали Красне разом з іншими підрозділами, а групу «Хаскі» доукомплектували людьми і перекинули до Количівки.
«Десь із 5 березня я був у Количівці. Тоді, в боях за Количівку, на мою особисту думку, велику роль зіграли танкісти. Якби не було їхньої техніки, то з автоматом ти багато не навоюєш. У Количівці було чотири наших танки. Все угрупування складалася з 14 чоловік розвідки, 30 чоловік територіальної оборони,групи противотанкістів під керівництвом їх командира на псевдо «Афганець»,біїців нацгвардії, чотирьох танків 1-ї танкової і група «Кліща».
Пам’ятаю, як після зайняття Іванівки росіяни пішли на Количівку колоною своєї техніки по прямій дорозі. Тоді місцеві передали координати і наша артилерія їх знищила. Це трохи пригальмувало наступ. Проте я розумів, що рано чи пізно вони підуть знову. Не знав, правда, що так тупо. 7 березня зі мною зв’язалася інша наша група «Бугая» і кажуть: «Даня, колона противника йде прямо на вас, просто по трасі. Ми ж-то їх чекали в об’їзд, наші ж попередньо замінували територію, по якій вони, як ми прорахували, мали б піти. А вони пішли по трасі, і те мінне поле просто обійшли. Як мені повідомили, тоді два танки, дві БМП і чотири БТРи з піхотою йшли по трасі Е95 в лобову атаку просто на Количівку. Проте така їхня самовпевненість чи тупість нас врятувала. Я думаю, вони були під якимись наркотичними засобами, бо так йти немає ніякої логіки. І поки вони їхали, то обстрілювали всі будинки, які стояли обабіч дороги.
Данило «Хаскі»
Я підбігаю до Колі, командира танка, що біля мене стояв, кажу: заводь, вони йдуть трасою. Сам же заплигую на заднє сидіння легкового автомобіля, ще один боєць сідає спереду, і за кермом був тероборонівець. Кажу: давайте до Нацгвардії, поможемо їм. Вони стояли на в’їзді в Количівку. Ми проїздимо десь 200 метрів і потрапляємо під ворожий вогонь. Колона противника просто їхала селом і хаотично вела обстріл зі всього, що в них було: з танків, кулеметів, БМП.
Удар в голову – і мене викинуло з машини. До речі, тоді я вперше за ввесь час чомусь сів позаду. Адже зазвичай я як командир сідаю поруч з водієм. І до цього я ніколи не сидів позаду, а тоді чогось сів. А ввесь удар прийшов саме на перед – його прийняв боєць на позивний «Зелений», який сидів на пасажирському кріслі. Коли мене викинуло з машини, я подумав, що помер. Потім, коли кров почала заливати обличчя, а я на адреналіні почав її витирати, мені здавалося, що я втратив око. Та потім зрозумів, що очі цілі. Я почав просто повзти від дороги, і в цей час прямо переді мною виїхав орківський танк. Перше, про що подумав, – треба знищити телефон. Адже на ньому було багато фотографій, які їм бачити не можна було. Багато інформації. Не знаю як, але я витягнув сім карту і закопав її просто в землю, а телефон розламав і викинув. Поки я все це робив, орківський танк проїхав повз, а мене вони не помітили. Я продовжував повзти. Скинув свій рюкзак, розгрузку і бронік, лишив тільки зброю. Я не бачив, де мої люди і що з ними. Я просто повз по дорозі. Через деякий період часу втомився і просто лежав під Количівкою біля мосту. Відчував, що поранений, але не розумів, яка рана. І тут бачу: декілька чоловік йдуть на окраїні села, придивився – наші, Нацгвардія. Вони також побачили мене, підбігли, бинтом обмотали голову і питають, що робити. Бій там продовжується, бачу, як вибухає орківський танк, думаю: все нормально, ми відбиваємось. Та не знав, що робити, зв’язку не було, бо телефон поламав, і єдиний номер, що пам’ятаю, – це номер своєї дружини. Беру у одного з нацгвардійців телефон, дзвоню їй, кажу, що я в Количівці, що поранений. Прошу її вийти на командування і спитати, село наше чи ні, і що нам робити далі. Вона підняла всіх, і вже за декілька хвилин на мене вийшли. До того часу підійшла моя група, і ми вирішили виходити. Орієнтиром стала труба ТЕЦ, її лише бачили і туди йшли. Так вийшли до мосту. Там стояв наш підбитий танк, підбігають троє танкістів, і ми всі разом три кілометри пройшли до мосту. На тому кінці мосту, з боку Чернігова, вже стояла цивільна «швидка», там мені надали допомогу. Потім прихала наша машина і забрала нас на евакуацію».
Потрапивши до військового госпіталю, «Хаскі» дізнався, що на Веселій горі поранення отримав і його побратим «Звір». Сам же Данило отримав уламкові поранення в голову.
«Пробув я в госпіталі близько п’яти днів. Там були хлопці без рук, без ніг, а я ж ще з ногами і руками, тож вирішив, що повинен захищати місто, – згадує військовий. – Потрапив до Трисвятської Слободи. Там стільки цивільних лишалося! Їх ніхто не вивозив, а через постійні обстріли люди ховалися по погребах. Та й виїздити було ризиковано дуже. Автомобільний міст ще стояв, Количівку втримали, але до орків десь кілометр був. Тому вони обстрілювали всі цивільні машини, які намагалися виїхати з Чернігова.
Пам’ятаю, ми були в будинку, де чоловік прихистив у своєму підвалі мало не все село. Діти, жінки. І вони на нас як на богів дивилися, з надією. А ти розумієш, що шансів мало, але сказати ж не можеш те людям. Там ми стояли довго. Майже до кінця облоги Чернігова».
Готувалися до вуличних боїв
В кінці березня три групи розвідки, серед яких і група «Хаскі», переправляють через Десну і лишають контролювати відрізок від Количівки до Бакланової Муравійки – дивитися, щоб орки з Киселівки не кинули переправу.
«Вже коли підірвали міст, ми розуміли на своєму рівні, що це все. Засоби закінчувалися, піхота стиралася, танки горіли. Снарядів майже не було. Ми всі були готові до вуличних боїв і морально, і психологічно, – говорить «Хаскі». – Мою групу разом з іншими командування вирішило перекинути на інший берег Десни для спостереження. Там з нами працювали 12 чоловік з Академії пенітенціарної служби. Коли розбомбили автомобільний міст, для себе я зрозумів, що це все. Орки повністю обстрілювали «дорогу життя», люди намагалися виїздити через пішохідний міст, але й той був увесь в дірках. Волонтери не слухали військових і їздили під тими обстрілами, наражаючи на небезпеку і себе і інших людей. Пам’ятаю той день, коли орки обстріляли колону на Єньковому хуторі – там загинули і цивільні, і волонтери.
Деякий час ми переправляли через Десну зброю, снаряди, але їх було мало. Багато наших хлопців лишалося в Чернігові. Ми для себе розуміли, що через день-два-три всі будуть вигрібати самостійно.
Ввечері, напередодні відходу орків, ми з хлопцями продумали, куди ми будемо рухатися і де будемо воювати. А наступного ранку десь о 4.30 ранку виходить на мене «Сова 22» (начальник) і каже, що орки відходять, а нам висуватися на Чернігів, на зачистку».
Телефон знайшли, як картоплю саджали
Вже після того, як росіян вигнали з чернігівської землі, жителі Количівки, які садили городину, знайшли речі «Хаскі», які він лишив, коли отримав поранення.
«Десь у травні мені дзвонить мій же номер. Я ж сімки закопав, але потім номер свій відновив, – розповідає військовий. – Я піднімаю слухавку, а там чоловік каже: я з Количівки, мене звати Володя. Ми тут садили картоплю на городі і знайшли закопану сімку, телефон і ваші речі. Приїдьте, заберіть. Відправив я знайомого забрати речі. І коли він привіз, я був приємно здивований. Там були обломки мого телефону, сім карта. Шапка моя, розірвана осколками – до речі, люди її випрали, – рюкзак і всі речі, які в ньому були, розгрузка, бронік. Словом, усе, що я з себе знімав, коли повз після поранення, мені повернули».
Давали машину за «бурята»
«Ми прорвалися в Количівку, бо дуже багато мін було. Коли під’їхали до Количівки, все було всипано протитанковими мінами. Та знайшовся солдат, який нас провів. Заїхали ми в Количівку, там стояли нацгвардійці, але інші не ті, що були з нами. Вони розказали, як добратися до Чернігова. Вже з Чернігова ми поїхали на зачистку на Михайло-Коцюбинське, але ніхто тоді не знав, є там ворог чи вже немає, бо ми там були на початку: у той бік їде моя група, а з нами – все наше командування. Під’їхавши на розвилку до розбитої заправки, побачив там «Віхря» і дуже зрадів, що він цілий. Спитав, що твориться в напрямку Славутича, Жукоток, Михайло-Коцюбинського, але він тоді теж ще нічого не знав, – розповідає військовий. – Підходжу до командування, кажуть: поїхали. І ми на легкових автомобілях («Ниви», «копійки») без авіапідтримки їдемо в бік Михайло-Коцюбинського. По дорозі зустріли місцевих чоловіків, які сказали, що орки полишають Михайло-Коцюбинське. Ми – перші українські військові, які заїхали в Михайло-Коцюбинське. Через деякий час, пам’ятаю, за нами приїхали нацгвардійці. І вони всі чистенькі, екіпіровані, жовто-блакитні прапори майорять, а ми такі брудні, на тих машинах... Ми коли заїхали, то люди ще не розуміли, що це – свої, бо в нас був синій скотч на рукавах, але вже дуже затяганий. Ми знайшли САУ, БТР-3, купу інших речей. Стали в центрі села – і люди почали бігти до нас: чай, кава, їсти, обіймають… І підійшла жінка, каже: в нас поранений, треба медична допомога. То виявися один із братів, яких орки розстрілювали. Але він вижив. Прийшов у це село, і жінки його ховали і надавали медичну допомогу, як могли. Наш медик його оглянув, теж надав допомогу.
03.04.22 р. Трофейна САУ ворога, н. п. Жукотки
Мою групу залишили в Михайло-Коцюбинському, я тоді боявся одного – розслабитися. Та була жінка Галя, нас до неї заселили. Нагодували, напоїли нас. А вона побачила наші машини – «копійку» і «Ниву» – та наступного дня підійшла до мене і каже: давай ми свою машину віддамо вам. А в неї «мерс» червоний і дитина з ДЦП, уявляєте. Кажу: що Ви, не треба... А вона каже: поїхали зі мною. Ми під’їхали до якогось особняка з великим парканом. Відкриваються ворота, заїжджаємо туди – а в дворі чотири джипи-американці стоять. Виходить чоловік і каже: вибирай. І він починає розповідати свою історію. Виявляється, він – майор МНС. Війна його застала там разом з батьком, матір’ю, жінкою і дітьми. Всі вони були в окупації. Каже, коли росгвардія прийшла з обшуками, своє посвідчення він заховав у потайну кишеню. Це посвідчення офіцера росіяни просто не знайшли, а люди його не видали. Розповідав, що спершу росгвардія зайшла і три дні проводили обшуки, але не чіпали. А потім зайшли буряти, вони творили, що хотіли. Вночі захотіли випити і прийшли до них. А в них вдома не було нічого випити, бо не п’є ніхто. Побачили погріб і кажуть: пішли туди. Спустилися та побачили, що нічого немає там. Почали стріляти над головою господаря, а потім пішли. І він просив привезти бурята, якщо зустрінемо. На тій машині, що він дав, ми їздили півтора місяці під час деокупації Чернігівщини, а потім повернули.
Трофейний БТР ворога, 02.04.22 р., н. п. Пакуль
Я ніколи не був у Чернігові до цих подій. Оборона Чернігова – це було просто щось неймовірне. Тоді всі об’єдналися: і цивільні, і військові. Я не звідси родом, але це стало наше місто, атмосфера була якась інша. Всі об’єднані були, всі були одне за одного. Це було наше, українське місто, яке готові були захищати всі до останнього подиху».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Миколи Тищенка і з архіву героя
