МАЛЕНЬКІ ІСТОРІЇ ПРО ЗНАЧНЕ
Будинки та обійстя українців знищив «руський мир»
На перший погляд усі ці трагічні епізоди схожі між собою. Але це не так. У кожної з цих родин – своя життєва історія. А об’єднує їх спільне горе, яке принесли російські окупанти.
Важлива й помітна у цих подіях роль волонтерів, які, не чекаючи сприяння від держави, серед перших прийшли на допомогу таким от людям, які залишилися без засобів існування та прихистку. По слизькій дорозі, у важкодоступних провулках, у дощ або мороз доводиться волонтерам доставляти будівельні матеріали для людей, у яких внаслідок обстрілу повністю згоріли будинки, господарчі приміщення разом із худобою.
Син, двоє племінників і зять загинули на полі бою
У бою з ненажерливими росіянами-завойовниками загинув від ворожої кулі двадцятидворічний син Олени Черненко з Чернігова – Денис.
Минулого року на палаючому українському Сході полягли двоє племінників Олени Михайлівни: один з них віддав своє молодече життя на полі бою з ворожими окупантами, а другий – підірвався на ворожій міні, теж на Донеччині. Хоронили племінників у закритих трунах.
Чорна смуга для цієї родини цим не обмежилася – наприкінці минулого року на прикордонні Чернігівщини від ворожої кулі загинув і зять Олени Михайлівни, якому було 33 роки.
… Ось вже майже два роки Олена Михайлівна зі своїм чоловіком та двома малолітніми дітьми мешкають у невеличкій напівхолодній «врем’янці». Поки що жодної допомоги від державних інституцій не отримали, але жінка сподівається на таку допомогу вже після нашої Перемоги над лютим російським ворогом.
… П’ятнадцятого березня під час обстрілу усі члени родини встигли спустися в підвальний льох, і як тільки вони туди зайшли – дуже сильно бухнуло. Виявилося, що ворожий снаряд прямо влучив у їхній будинок.
– Тільки заскочили в підвал і воно як бабахне… Якби ми в той момент знаходилися в домі, то нас би вже й серед живих не було, – зітхаючи, пригадує Олена Михайлівна. – Я все розумію, що війна ще не закінчилася, а отже в держави є більш нагальні справи і їй зараз не допомоги постраждалим. Тож чекаємо на скорішу перемогу!
З 15 березня і до звільнення Чернігова нашими військами вони увесь час перебували в підвалі, виходячи назовні лише за нагальної потреби.
А тому, коли волонтери з громадської організації «Добробат» привезли будівельні матеріали для даху будинку (а це перша така допомога цій родині), жінка неабияк розчулилася й заплакала.
– Я так вдячна волонтерам, які небайдужі до нашого горя, – забідкалася господиня. – Ми навіть і не очікували на таку підтримку…
Будинки по всій вулиці зайнялися одразу
– Тут майже всі будинки вигоріли на нашій вулиці, як сірники горіли, – пригадує Віктор Срібний із села Шестовиця, що поблизу Чернігова. – Отут будинок був, а поруч – гараж з машиною, далі – сарай. Все згоріло дотла, під нуль… Зараз живемо разом із сусідом в одному будинку на іншій вулиці – господар дозволив пожити, але сказав, що наприкінці березня повертається, так що треба звільняти житло… У Чернігові знайшли квартиру, але хазяїн квартири умову поставив, щоб без тварин, а в мене песик є, тож я не можу його покинути. Так оце й не знаю – як бути далі?
Не можна сказати, що влада нічим не допомагає таким сім’ям, які постраждали внаслідок російської агресії. Звичайно, допомагає, чим може. Але цього аж ніяк не достатньо.
– Все, що маємо на сьогодні, – так це блоки, які привезли для зведення стін будинку, а більше нічого немає, а дах треба ж робити, та й не тільки, – зітхаючи, жаліється господар знищеного вогнем під час обстрілу будинку.
Таких зруйнованих війною будинків у селах Киїнської територіальної громади поблизу Чернігова – не один десяток, а кілька сотень. Що робити постраждалим? Як далі жити? Де знайти кошти на відбудову житла?
Посильну допомогу надають волонтери, але їхня підтримка, і це зрозуміло, обмежується фінансовими можливостями. Хоча вони намагаються бодай якось мінімізувати наслідки лихоліття війни, що принесла на українську землю московщина, яка називає себе російською федерацією.
Батько трьох дітей загинув, захищаючи Чернігів
44-річний Іван Джуган пішов добровільно захищати місто, приєднавшись до лав Територіальної оборони.
26 березня 2022 року, стримуючи ворожий наступ у напрямку Чернігова, боєць загинув. Це трапилося в селі Количівка. У чоловіка в Киїнці залишилися дружина та троє дітей.
Іван народився у селі Широкий Луг на Закарпатті. Жив у Чернігові, працював рамником. Любив трудитися з деревом. Тож мріяв добудувати власними руками будинок для своєї родини, але, на жаль, не встиг – його зруйнували окупанти під час обстрілу поблизу Чернігова.
– Іван – віруюча людина. Був дуже дружелюбним. Усім допомагав у різних ситуаціях. Любив свою родину. Нам дуже його не вистачає. І коли мені запропонували продати ділянку землі, де розгромили росіяни будинок, який будував Ваня, я не погодилася… Хочу все ж таки побудували тут новий дім як пам’ять на честь Вані, – поділилася планами дружина Івана Джугана Надія.
Великий будинок спалахнув за мить
У той день, коли російська ракета влучила в добротний будинок, його господар із родиною ховалися в погребі під домом.
– Як бабахнуло, то здавалося, що земля і небо заразом здригнулися, – розповідає чернігівець Олександр Босько. – Це ще добре, що удар прийшовся у веранду, а якби з іншого боку, то нас би там, в погребі, і завалило б усіх. Дуже потужний вибух стався… Я вийшов зі схованки і побачив, як будинок увесь спалахнув, а гасити вогонь нема чим, та і як без техніки загасиш таке полум’я…
Усі необхідні документи в потрібні інстанції погорілець надав, але через війну – невизначеність, бо влада поки що не може нічого конкретно обіцяти стосовно якихось компенсаційних виплат чи іншої допомоги.
Волонтери не стали чекати, поки владні організації почнуть надавати потрібну допомогу людям. Тож вони вже зараз привезли постраждалій родині будівельні матеріали для будівництва будинку, зокрема, для зведення даху та для встановлення вікон.
У палаючому сараї згоріла живцем вся худоба
Володимир Григорович Строгий із села Новоселівка Киселівської територіальної громади Чернігівського району працює водієм у Чернігівському учбово-виробничому підприємстві Українського товариства глухих (УТОГ). Позаторік, під час російської ворожої навали, його великий будинок внаслідок влучення снаряда, згорів вщент.
– У будинку завжди панував сімейний затишок, була чистота… У ньому народилися діти, онуки, то думали з бабою на пенсії пожити нормально, без зайвих турбот, – роздумує, пригадуючи ту жахливу ніч, Володимир Строгий.
Будувалися з дружиною все своє життя: спочатку у кілька етапів пів дому спорудили, а вже пізніше – решту.
– 17 березня я спав в одній кімнаті, а снаряд перший влетів у кімнату доньки. Добре, що її там не було – вона мешкала зі своєю родиною в сусідній Улянівці, – пригадує чоловік. – Дивлюся, аж у стелі – дірка. Все раптом спалахнуло. Я вискочив у двір, у чому був, і хотів повідкривати двері у клуні, аби скотину випустити, але двері так заклинило, що ніяк не піддавалися… Швидко все розгорілося – полум’ям так зайнялося, що я вже нічого не міг вдіяти: і свині, і кролі, і качки, і кури – так і залишилися зачиненими у палючому сараї… Зерно, сіно, солома, корми – все вогнем знищено. У погребі – картопля, капуста, буряки, морква, консервація, то теж все розтрощилося…
Постраждалий господар – мисливець, тож у нього були чотири ловчі собаки –вони кудись втекли, одна залишилася.
Нині родина у складі восьми осіб (сам господар, його дружина, син, зять, донька і четверо онуків) туляться в тимчасовій хатинці («врем’янці»).
Перший будинок у селі, в який влучив снаряд
Саме цей житловий будинок у селі Ягідне Чернігівського району був найпершим, який згорів внаслідок влучання в нього снаряду під час тимчасової окупації російськими військами.
– Я вийшла з погреба і побачила таку страшну картину: серед двору на колінах стояв «дід» (так чемно називає свого чоловіка співрозмовниця), а до його скроні російський солдат приставив автомат, – розповідає про пережите Катерина Матюха, у якої найпершим у селі згорів будинок від потрапляння снаряда. – Я як побачила таке, то одразу й знепритомніла…
Катерина Андріївна з жахом згадує дні, проведені в тимчасовій окупації позаминулого року: і про те, як пережила з чоловіком перші дні вторгнення російських бузувірів, і вже потім, коли перебували в підвалі місцевої школи…
– Ось такий будинок був. Ми самі будувалися роками зі своїм чоловіком. Нам ніхто не допомагав, – вказує жіночка на вцілілий сусідський будинок. – Ми майже одночасно будували їх – тут таких п’ять: три ось підряд і два по той бік вулиці.
У господарстві було все необхідне для повноцінного життя-буття. Але російський ворог приніс людям розруху і поневіряння…
Без «руського миру» було в пенсіонерки все. А прийшов «руський мир» і все знищив
Добротний будинок з прибудовами у сімдесятип’ятирічної Олени Гаврилівни Штупун, яка мешкає в с.Киїнка, розтрощили снарядами російські завойовники на початку березня 2022 року.
Минулої зими літня жінка мешкала у знайомих, а з весни і по сьогодні – у переобладнаній літній кухні, приміщення якої було колись сараєм.
Для цьогорічного зимування місцева влада допомогла утеплювачем для стелі та ще деякими матеріалами для покрівлі.
Пенсіонерка жаліється, що в знищеному будинку був і холодильник, і пральна машина, і прилади для приготування їжі. Тепер всього цього у неї немає.
– Все хазяйство було оформлено на чоловіка, але він помер, а я не встигла на себе переписати, тож не маю жодної компенсації за втрачене через війну житло, – ділиться наболілим Олена Гаврилівна. – На наше подвір’я тричі злетіли снаряди і такого оце наробило, що все було, і тепер – нічого немає. Отут був наш будинок (показує ковінькою на місце, де один фундамент залишився, – Авт.). Все життя з чоловіком збирали докупи, будувалися; і росіяни – отакі нелюди – натворили такого, що і в сні не побачиш… Я ж сама каліка, а в мене ані стіралки, а ні плити кухонної, ані холодильника – без усього зосталася, в одних галошах залишилася.
А в розбомбленому дворі виляє хвостиком білявий песик Шкет. Цього собачку приютила Олена Гаврилівна, який прибився до неї в період облоги. А її пес Кокосик одразу після ворожих обстрілів кудись зник.
– Напевно, злякався і побіг світ за очі, – зітхає пенсіонерка. – Мо’ добрі люди десь приютили, чи взагалі загинув, бо жодного разу я його так і не бачила більше.
І хоча для нинішньої зимової пори жінці придбали електричний обігрівач, жити в кімнатці літньої кухні не дуже комфортно – пробирає холоднеча.
– Я сплю одіта, вкриваюся двома одіялами, в шапці і на ноги одягаю по дві пари теплих носків, – розповідає потерпіла від дій росіян.
Тож вона чекає неабияк на весну, на добрих людей, і… на нашу Перемогу.
Сергій КОРДИК, фото автора
