З НЕВИГАДАНОГО
Безбожниця
Раїса дуже довго збиралася помирати, бо тримала в голові дату своєї смерті… Було їй років іще під тридцять, як на колгоспну ферму, де вона працювала з п’ятнадцяти, забрела циганка. Доярки саме помили бідони і збиралися, як завжди, підтюпцем бігти до домашнього хазяйства. Як тут – циганка вигулькнула, ніби з-під землі. Дівчата зустріли її без приязні.
– Чого ти тут лазиш?! – прикрикнула Надька. – Тут і вгору ніколи глянуть! Що?! Погадать нам хочеш?!
– Ти вгадала! – сказала циганка. – Я ж нічого не прошу, тільки дайте мені води напитися…
Раїса швиденько повернулася у сарай і зачерпнула з відра алюмінієвою кружкою. Набралося води по самі вінця… І подає циганці.
– Довго житимеш, дівчино! – мовила та.
– А скільки, скажіть?
– Всі вісімдесят! – впевнено сказала циганка.
– Ого! – чомусь засміялися дівчата та почали просити, щоб сказала і їм хто скільки проживе. Бо у тридцять ті 80 ще так далеко!
Після Раї циганка сказала ще трьом, який вік житимуть, а п’ятій – Надьці, яка зустріла її непривітно, – мовила:
– Це я зайшла сюди, щоб тобі, дівчино, сказати, аби ти коней береглася… Будь подалі від них…
– Ну ти й скажеш – подалі! Як від коней подалі на фермі! Та й не боюся я коней! Я з ними виросла! Не сміши, іди собі! – махнула рукою бідова Надька.
Циганка напилася води і попленталася потихеньку до сусіднього села…
А днів через десять трапилось непоправне. Надька стояла на возі, а доярки подавали їй бідони з молоком. Надька була дуже сильна в руках. Отож вона і підіймала та совала ті бідони, як шахи на дошці. Дівчата удвох один беруть, а вона одна, ніби й не важко їй. Фуражир поміняв коня у пароконці. Отож кінь, який звик працювать у полі, насторожено дивився на доярок, які то жартують, то матюки пруть на фермського собачку, що крутиться під ногами. Хтось випадково наступив йому на лапу, матюкнувся, а той завищав і побіг стрімголов – та прямо під ноги коню. Кінь сполохався і рвонув воза. Надька в одну мить полетіла навзнак на бідони… Люди лементували, але зупинить коней вдалося тільки за селом біля майстерні…
Казали старі люди, що є така точка на потилиці, куди можна і не дуже вдарить – і немає людини. Похоронили і Надьку. Їй і тридцяти не було. Троє діток сиротами осталися.
Бувало, ідуть дівчата із ферми та і згадують ту циганку. Ніколи більше і ніде її не бачили. Раїса навіть у зошит собі записала роки, хто коли із подружок має померти, та аж за образи той зошит сховала. Роки минали. Вже й колгосп розпався, і ферму закрили. Передбачення циганки збувалися, можна сказати, чітко, з розбіжністю хіба що у місяці. Галина померла у 68, Тоняшка – у 71, Сонька – на 77-му, а не у 76, як сказала циганка. Раїса і справді жила довше за їх усіх.
Аж доки не повернуло на 80-й, ніби і смерті не боялася, а як наближалася дата… стало більше хотітися ще побути на цьому світі. Бо ще й здоров’ячко нічого. І город сама обробляє, і кізоньку тримає та курочок. Витягне пожовклий зошит із-за образів, перегляне дати… Не хочеться…
Та все ж стала Раїса серйозно до смерті готуватися, як тільки 80-й пішов. Навіть заслабла була і думала, що вже це все. Погукала дочок. Старша із Сумщини швидко приїхала. Вона у неї медсестра, у стаціонарі лікарні працює, то досвід немалий. Вирішила, що матері треба більше вітамінів та їжі поживнішої. Побула з нею тиждень. І мати вже, як і раніше, потихеньку топчеться. Молодша ж у Польщі працює. Нагримала на неї, мовляв, ти там скучаєш, то і дзвониш безкінечно. Не так просто їй приїхать! Робота ж тут! До матері вона майже не дзвонить. А як старша Валя біля неї була, то підслухала Раїса, що і між собою сестри не дуже люб’язні. Сваряться по телефону. Справа в тім, що є у неї пай земельний, а дочок-то двоє! От і підслухала, що Люда з Польщі каже Валі:
– Яка там вона хвора! Це ти спеціально приїхала посидіть, щоб пай собі забрать. І не думай! Судитимусь! Нас дві! Отже, тільки на половину!
Підслухала, що старша дорікала молодшій, що та ніколи матері нічим не помогла. Воно-то й так… Раїса і не звикла, щоб хтось про неї дбав. Петро у неї грубенький був. Хоча хазяїн! Та дуже рано помер. Дівчата ще у школи ходили. І вона так старалася, щоб пішли вчиться, щоб у колгоспі не зосталися. Обидві медучилище закінчили. Тільки Валя пішла працювать у лікарню, а Люда не захотіла. Казала, що мало платять, що це не її. Може й так… Мати ніколи не перечила. Бо діти краще вже у житті розуміються. Як скаже було Люда: «Не вчи мене жить, мамо! Що ти бачила у житті, крім ферми!» – вона і сплакне, та подумає, що і справді так. Її життя – це робота, робота і ще раз робота…
Ні до клубу, ні до церкви не ходила. Співала дуже гарно, та не до пісень після ферми, та й чоловік не пустив би. Ревнивий був. Чоловік помер, а свекруха злягла від горя. Майже десять років лежачу доглядала. Вона, було, і каже Раїсі:
– А ти, доню, молися так, як ти умієш! Бог є на світі, він молитву щиру почує! Своїми словами кажи… Він почує.
І вона щодня щось та казала до Бога… своїми словами. І дякувала, і просила, і плакала… Тільки не нарікала на долю. Коли дуже скучала за дочками та внуками, а вони не їхали, теж говорила до Бога своїми словами… Щоб дав її дітям розуму та любові.
Минув так її і 80-й, і 81-й, а смерть не спішить до неї. Живе Раїса та просить Бога, щоб як прийде той час, то лягти і заснуть… Кажуть, тільки вибрані таке у Бога заробляють. І знову згадує подружок молодості. Надька страшно померла і дуже рано, у Галини рак-дурак був… не дай Бог нікому, у Тоняшки – інсульт, лежала, як колода… довго, Сонька ловко померла – у сні… так вона ж у церкву ходила, вона у церкві Богу молилася. Не раз і їй казала, що треба йти! Так коли ж?! Та і не змогла б вона у церкві молитися. Там всі на тебе дивляться. Не туди став, не так свічку поставив, не те сказав! А дома як стане вона біля образів, то як душа просить, так і молиться! Та нікому про те й не розказує… Живе та й живе собі Раїса.
Хіба думала коли, що другу війну у своєму житті застане! Як їхали ворожі колони її селом у 2022-му, стояла навколішки перед іконами. За себе нічого не просила – просила, щоб відвернув оцю нечисть, зупинив… Не почув… І тоді, вперше за своє довге складне життя, Раїсі захотілося померти. Не від ворожої зброї, а по-людськи – лягти і заснуть! Та вона жила…
Плакала разом із старшою донькою, яка на прикордонні втратила все нажите за роки і приїхала до неї в тил. У Валі двоє синів, і обидва – на війні. Вона вже не плаче за своєю хатою, яку знищили вороги. Плаче за синами! Старший – безвісти… Може в полоні, ще є надія. Валя бере себе в руки і разом із сільськими жінками плетуть сітки, заливають окопні свічки і передають усім синам на фронт. Раїса б рада допомогти, та вже не має сили. Вона молиться, як і раніше, тільки її молитви тепер змінилися: просить кари ворогам за всі злодіяння, просить спасти і зберегти усіх синів і дочок, які воюють…
– Боже милосердний! Почуй мене, грішну! Спаси синів наших, дочок наших і внуків, які зараз у боях! Поверни мого внучечка з полону, поверни усіх з війни живими! Бо вони ж свою землю захищають! Хай на ворогів наших упаде каміння з неба! Хай горять вони у полум’ї страшному, бо вони нам смерть принесли! – молитва Раїси дуже довга, щоразу інша, та суть її одна.
Раз за молитвою застала її і молодша донька. Років п’ять не приїздила. Мати дуже скучала, а тоді і звикла. Вже стало з роками, ніби і поговорить немає про що. І тут – приїхала! Обнялися, розплакалися обидві. Постаріли…
Увечері повернулася з клубу, де плетуть сітки, і старша. Вечеряють. І тут же й посварилися.
– Ти сама й винна ж, що хлопців своїх відпустила на війну! – каже сестрі, – он мій із Польщі нікуди! Немає дурних! І чоловік нікуди не поїде, хоч і до смерті там житиме! Що тут робить! – говорить Люда.
– А ти чого тоді приїхала? – запитала старша.
– Є деякі питання організаційні, я розкажу. Не переживай, – відповіла сестрі.
У Раїси і в серці холонуло від тих балачок. Всю ніч дуже боліло у грудях. Мабуть, серце. Терпіла. Бо Валя тут же стане лікувати, а їй не хочеться. Доки ж їй жити на цьому світі! Майже на десять років циганка помилилася! Ранком ледь голову підняла – та і знову до подушки. Злягла… Не знає й чому спала їй думка у голову, що хоче вона сповідатися священику.
– Не сміши, мамо, ти ж безбожниця! У церкву і на Великдень не завжди ходила, – каже Люда.
– А сповідатися хочу…
– Ти ж сама молилася, то і сповідайся так – сама собі! – дратувалася молодша.
– Як хоче мати, так і буде! – відрізала Валя.
– Ну і якого ти попа їй приведеш? – єхидно усміхнулася Люда, – якого приходу? У тебе сини на війні, а ти попа їхнього… у хату вестимеш! Чого ж! Правильно! Мати у нас що? Віруюча? Вона у церкву не ходила!
– Мати віруюча! Вона з Богом у душі прожила! То ти не відчула! Бо у тебе немає нічого святого – ні матері, ні батьківщини! – вже кричала Валя!
– Обізвалася свята! Ого, як загнула! Думаєш, молитва дітей поверне?! – ще голосніше намагалася якомога болючіше «вкусить» сестру Люда.
– Поверну! Обов’язково поверну! Котись на свою Польщу!
– Покочусь, тільки пай розділимо!..
Раїсі здавалося, що і вона кричить, а насправді ледь шепотіла і не могла зупинити дочок. Ті вже вхопили одна одну за поли, коли на телефоні у Валі пролунав сигнал повітряної тривоги. Він і зупинив. Розчепилися і заплакали.
– Поховайте мене без батюшки… Тільки після сповіді. Вже зовсім скоро… – тихо-тихо говорила Раїса, – прошу вас…
Її губи ворушилися, та дочки, які вже тільки плакали, не чули ніяких звуків. Може вона таки сповідалася… Погляд зупинився і застиг на покуті… на образах…
Олександра ГОСТРА
