Без маски
Олега прооперували в одній із клінік Німеччини. Це тільки перша операція. Попереду ще не одна. У палаті такі ж хлопці із складними пораненнями, як і він. Відмінність тільки у тому, що він і сам лікар, отож реальність щодо свого одужання сприймає не так, як усі. Іноді жартує з усіма в палаті, іноді мовчить, іноді, коли хтось впадає у відчай, підбадьорює... Одним словом – лікар залишається лікарем навіть тоді, коли сам тяжко хворий. Він знає, що вже ніколи не буде цілком здоровим, як колись, він вже не зможе оперувати... Він навіть не впевнений, що таки зможе ходити. Травма хребта надто складна. І всі надії тільки на цю клініку і на цього лікаря. Лікар-нейрохірург – земляк з України. У Німеччині працює давно. Кажуть колеги, що він творить дива. І Олег сподівається на це диво... Він хотів би поговорити із лікарем сам-на-сам, та той надто зайнятий. Олег – сам хірург, розуміє колегу, бо саме так і він не раз поводився, коли конкретно не знав, що казати хворому. Треба чекати... Терпляче чекати і вірити...
Він із нетерпінням чекає приїзду дружини Алли. Вони з донькою Лізою тут, в Німеччині, майже три роки. А не бачив їх Олег ще довше. 1 березня 2022-го у нього завершувався контракт. Це вже другий у військовому госпіталі. Перший був із 2015-го. Коли повернувся у цивільну лікарню, де працював раніше, не знав, де себе подіти. Та й Алла якось не в захваті була від того, що він дома... Спочатку, як повернувся, ніби наговоритися із ним не могла. А потім мовчить і мовчить. З телефоном спілкується, а його ніби й немає. Вона теж лікар, сімейний. Сердита, що втомлюється, що він не заробляє стільки грошей, щоб вистачило на все.
Йому навіть здавалося, що в Алли хтось є... Розбиратися із цим не хотів. Подзвонив до колег у госпіталь і... знову підписав контракт. Чомусь думав, що Алла буде зупиняти. Мабуть, йому так хотілося. Та не збулося. Здавалося, що вона аж рада. Може, тільки здавалося... Лізонька плакала, бо сумувала за татом. І він сумував. Бо якось і не так ніби, як треба, що донька зростає без нього. Телефон – то ж не те... Вона сумує, і він сумує... Думав, оце вже все... Тільки до 1 березня – і додому!
24 лютого він тільки раз і подзвонив Аллі. Просив бути розумною, берегти себе і доньку. Вони жили у Сумах. Кілька днів були без зв’язку, кілька днів не залишав операційну мобільного госпіталю. Через тиждень Алла подзвонила йому вже з Німеччини. Правильно чи ні вона зробила? Як уже є. Головне – донька в безпеці.
Саме з донькою він найчастіше і говорив. Вона вже звикла в німецькій школі, не залишала і свою онлайн. Цього року вже випускниця. Так і виросла без нього... Він усе на війні – три плюс три, плюс майже три...
– Ти як хоч, а я всіма силами буду старатися залишиться тут, – говорила Алла, – навіть після війни. Не хочу назад!
Він чомусь і не відмовляв. Мабуть, відвик від неї. Чи щоб зайвий раз не сперечатися...
І ось вона їде до нього в клініку. Хлопці аж заздрять! Чи радий він? Хтозна... Надто довго не бачилися. Тим більше, тепер... Він не знає, чи стане на ноги. Він не знає, як жити далі, якщо ні. Навіть, якщо все піде добре після операцій, треба час, треба сила, треба віра...
І ось вона поряд. Чомусь не взяла з собою Лізу. Каже, щоб донька не так переживала. А йому найбільше з усіх людей хотілося б бачити саме її. Алла, як і раніше, метка, гарна. Здається, зовсім не постаріла. Сипле німецькими словами... Говорить ні про що. І Олег тепер точно розуміє, що Алла не планує повертатися, отже... їм не по дорозі. Мовчить... Він не тиснутиме на жалість. Хай сьогодні буде так. Хай сидить вона поряд і говорить ні про що. Він вижив один із всіх, хто був у бліндажі. Отже, він житиме! Він стане на ноги! Обов’язково! Він просто мовчить про все це тепер...
Алла домовилася про зустріч із лікарем. Він сказав, що у нього є аж десять хвилин на розмову. Попросив її сісти біля столика, не знімаючи медичну маску. Алла намагалася заговорити німецькою.
– Немає необхідності, – обізвався лікар, – я українець і добре знаю рідну мову, хоч нечасто нею говорю. Скажу відразу, що ситуація із вашим чоловіком непроста, але є надія, є шанс...
Алла, почувши голос лікаря, здригнулася і ніби оніміла. Вона дивилася йому прямо в очі... Лікар піднявся зі свого крісла і... зняв медичну маску... Кілька хвилин обоє стояли мовчки...
* * *
Сашко закохався у неї ще на першому курсі. І сам того не розумів, що це кохання. Ну, хотілося її зупинити, взяти за руку, сходити в кіно. Так і робив! На лекціях вона сиділа через парту спереду і він не зводив очей з її маленького вушка із маленькою сережкою у формі листочка. Дуже хотілося поцілувати у те вушко, і не тільки в нього... І насмілився! Алла не противилася. Сашко жив не в гуртожитку, а на квартирі у рідної тітки. Тітка працювала по змінах на заводі. Тоді Сашко господарював вдома сам. Раз Алла напросилася в гості. Чаювали. Потім у неї дуже заболіла голова і... довелося залишитись на ніч. Голова у дівчини перестала боліти після палких і ніжних поцілунків...
Як тільки тітка в нічну зміну, так вони і залишалися вдвох. Сашка кохання окрилило. До цього він не відчував нічого подібного до жодної дівчини. У школі йому ніхто з дівчат особливо не подобався. Дружив з усіма. А щоб оце так трапилося, що ти ніби на крилах літаєш, ніколи ще не було! Після школи він іще два роки на «швидкій» санітаром стаж заробляв, щоб вступити до медичного інституту. Та як став зустрічатися з Аллою, знову пішов підробляти. Дівчина любила подарунки! А він же справжній чоловік, не якийсь там хлопчисько! І все у нього по-справжньому. Вже і тітці по-чесному зізнався, що має дівчину, і батькам сказав:
– Вона як ангел! Вам точно сподобається! Скоро познайомлю! Думаю, що ми скоро одружимося!
– Та може б, синку, не поспішав, – обізвалася мати, – не завжди сім’я навчанню на користь.
– Ми ж обоє майбутні лікарі! Ми порозуміємося! – говорив впевнено.
Сашкові батьки гордилися своїм сином. Одиниці сільських дітей можуть вступити до медичного. А їхній зміг ще й на держзамовлення! Настирливий. Два роки санітаром працював, щоб стаж заробить. І таки вступив. Дуже любив учитися. Та й виходило в нього.
Запланував собі Сашко, що після другого курсу вони все ж таки одружаться із Аллою. Дорослі ж люди. Якось і негарно жить разом, ховаючись. Життя ж то одне... Шукав моменту зробити їй пропозицію...
Того дня зустрів Аллу, як і завжди, коли тітка на зміні. Як і завжди... любилися до солодкої знемоги... Вранці Алла згребла у сумочку свої речі, які залишала в його комоді, і сіла на нескладене ліжко:
– Сашко, ти... того... Не сердься на мене... Ми більше не будемо зустрічатися! Я заміж виходжу! – видавила із себе!
– Я знаю! – засміявся Сашко! – Тобто ти робиш мені пропозицію?! Я не встиг перший?! Нехай буде і так! Я згодний! – цілував її губи, не даючи більше нічого казати.
– Сашко! Зупинись! Я серйозно виходжу заміж! Я не за тебе виходжу заміж!
– Сьогодні ж не перше квітня! – не здавався він. Та за секунду замовк...
Алла не плакала і соромилася своїх слів.
– Я виходжу заміж за іншого хлопця! Я вагітна!
– Як ти вагітна? Не від мене?! – чи то шепотів, чи кричав...
– Звісно, що ні! До чого тут ти! – застібала пальтечко дівчина. – Він уже інтернатуру проходить, працює! А що ти?! Студент! Ну це ж не серйозно! Тим більше, він хлопець із міста, у нього батьки достойні! Ти думаєш, я поїду до тебе в село?! Погуляли – і досить! Ніхто нічого не знатиме! Мені з тобою було дуже добре! – Алла цьомнула його в щічку і гупнула вхідними дверима...
Кілька днів він не ходив на пари. Він зовсім не підіймався з ліжка. Тітка уже не мала сили дивитися на все це.
– Не сумуй так, хлопче, – говорить, присівши поряд, – значить так мало бути, значить, не твоя вона. Буде твоя ще, справжня... ота, що чекатиме, що любитиме... Ще не раз вона пошкодує! Ой пошкодує!
В аудиторії він пересів за іншу парту, щоб не дивитися на вушко із сережкою-листочком... Алла закінчила курс і перевелася в інший інститут, в інше місто. Однокурсники ще довго дивилися на нього хто як: одні – із співчуттям, інші – з насмішкою. А потім забулося...
Сашко учився й учився. Ота, що чекатиме й розумітиме, так і не траплялася... чомусь. Довго не траплялася. Якось не до дівчат було йому. Весь поринув у науку, і вона йому давалася. Зупинився на нейрохірургії. Спочатку обласна лікарня, потім практика у Європі і запрошення навчатися в Німеччині. Там і залишився. І ось тепер, у війну, старався якомога більше допомагати землякам. З різних областей траплялися хлопці. А ось із його рідної Сумщини – вперше. Та ще і лікар. Промайнула думка, що могли закінчувати один вуз, тільки не в один рік, бо поранений старший на чотири роки. Ще і не встиг із ним поговорити по-земляцьки. Коли б уже кращі зрушення були, то легше б було говорити...
* * *
Того дня вони так і не поговорили, адже лікар і справді мав часу десять хвилин... Обмінялися телефонами і домовилися зустрітися не в лікарні. До зустрічі Алла вже продумувала не один її сценарій. Це ж треба, – думала собі, – якби знала, що Сашко стане таким! Він має ім’я такого високого рівня! Він має європейську лікарську зарплату! І, здається, він не одружений!
Він зупинив автомобіль у вказаному місці. Алла думала, що зустріне з квітами. Квітів не було. Зайшли в чудове кафе. Він замовив їжу і вино для неї. Вона говорила і говорила... Говорила, що помилилася, що її Олег зовсім не такий, яким вона його уявляла, як заміж виходила, а війна і зовсім його змінила. З ним просто нереально жити нормальній жінці! Тим більше, тепер!
– А Ліза... думаю, що вона твоя донька! Ось поглянь на фото, – простягнула йому телефон.
– Чудова дівчинка! Схожа на свого батька! – мовив Сашко. – Вона не могла бути моєю. Ми ж не діти, Алло! У неї є батько, який її дуже любить!
Вісімнадцять років тому він був зовсім інший, ніж оцей, самовпевнений чоловік, що сидів навпроти за столиком. Алла не могла не помітити його німецьку пунктуальність. Він поглянув на годинник і кивнув до когось у зал. До столу йшла струнка білявка.
– Познайомся, – сказав Сашко їй, – це моя землячка і дружина мого колеги із України, якого ми вже раз оперували, вона приїхала підтримати чоловіка. – А це Кейсі – моя дівчина і моя помічниця у клініці. Ми заручені. Нарешті я зустрів ту, кого мені тітка пророкувала... Казала, що буде у твоєму житті та, яка і чекатиме, і розумітиме.
Ці слова сказав німецькою, щоб зрозуміла і Кейсі. Вона усміхнулася і лагідно погладила Сашка по руці.
– Пані Алла! Я впевнена, що пан Алекс поставить на ноги вашого чоловіка і ви разом повернетеся додому! Не плачте! Я знаю, що ви надто багато пережили! – говорила Кейсі.
Алла і справді розплакалася... безпорадно.
Олександра ГОСТРА
