Зміна новорічної традиції : культура чи ідеологія?
У більшості давніх народів святкування Нового року збігалося з початком відродження природи й відбувалось, як правило, до березня. Усі язичницькі народи ознаменовували його богослужбовими обрядами, урочистими приношеннями й забавами. Давні єгиптяни відзначали початок нового року святом відродження Осіріса. У Стародавній Греції народ і жерці, надягнувши на себе маски, влаштовували на вулицях ходу з піснями й танцями. Жінки, котрі збиралися на звані вечори, займалися ворожінням.
В Україні саме у січні найбільше релігійних свят. Це пов’язано із новорічними обрядами і з тим, що взимку люди здавна не займались важкою працею на землі.
Найдавнішою є традиція святкування Нового року у стародавньому Межиріччі. Всі землеробські роботи починалися наприкінці березня, після того, як прибувала вода у Тигрі і Євфраті. Початок кліматичного сезону пов’язувався з перемогою світлого бога Мардука над силами руйнування й смерті. Ця подія знаменувалася протягом 12 днів ходами, карнавалами, маскарадами... У цей час заборонялося працювати, карати, вершити суди.
У Стародавньому Єгипті підготовка до зустрічі Нового року починалася задовго до розливу головної життєдайної артерії – ріки Ніл. У храмових господарствах відгодовували жертовних биків і птахів, запасалися олією й ароматичними смолами. Жерці розраховували день прибуття води, напередодні призначеної дати народ збирався на березі й радо вітав хвилі, які йшли з півдня на північ. Попереду стояли жерці храмів, усюди люди радісно зустрічали довгоочікувані рятівні для землеробів води. У день розливу Нілу приносили жертви Хапі: до річки кидали сувої папірусу з написаним на них переліком дарів.
Стародавній Рим став у нагоді нашим уявленням про новий рік тим, що у 46 році до нашої ери римський імператор Юлій Цезар реформує календар, який згодом отримав назву юліанського, однак 1 січня залишається початком року. У цей день римляни приносили жертви Янусу й починали з нього великі заходи, вважаючи перший день року сприятливим. У цей день у стародавньому Римі було прийнято відпускати на волю рабів.
За візантійською традицією початком церковного року («Новоліття») вважається 1 вересня. Свято новоліття було затверджено на Першому Нікейському соборі та, згідно з переказами, пов’язується з початком проповіді Ісуса Христа після Його Водохрещення й спокус від диявола в пустелі. У цей день Ісус Христос почав проповідь Царства Божого й уперше засвідчив виконання старозавітних пророцтв про пришестя Месії (Сина Божого) і тим самим про кінець Старого й початку Нового Заповіту.
У середньовічній Європі початок нового року приурочували до одного з церковних свят, до Різдва 25 грудня – у Франції з 753 по 987-й, у Великій Британії та
Німеччині до 13 століття, а також в Іспанії до 14 століття; до Благовіщення 25 березня – особливо популярний у Флоренції, Пізі, Кельні й Мюнстері; до Великодня – у Франції з 983 по 1563. Незручністю цієї системи, однак, було те, що Великдень – рухоме свято й одна й та сама дата могла виникати двічі на рік; до свята Обрізання Господнього, що припадало на 1 січня.
Давньоримська традиція святкування 1 березня зберігалась у Венеціанській республіці до 1797 року, а також тривалий час на Русі. Протягом 16-17 століть у більшості країн Європи перейшли на сучасну традицію святкування 1 січня.
У 1582 році папа Григорій XIII увів нову календарну систему, що одержала назву григоріанської або «новий стиль». Православна церква на Константинопольському соборі 1583 року, визнала неточність юліанського календаря, однак відмовилася переходити на григоріанський через те, що за новим стилем християнський Великдень іноді збігається з єврейським песахом або настає раніше, що заборонено «Апостольськими правилами». У той же час протестантські країни перейшли на григоріанський календар лише у 18 столітті, таким чином тривалий час Новий рік у православних та протестантських країнах наставав на 11 днів пізніше за католицький.
20 (30) грудня 1699 року за указом царя Петра I Новий рік у Російській Імперії святкують, за прикладом усіх християнських народів, 1 січня, причому, як і раніше – за юліанським календарем. У XVIII столітті практично всі протестантські держави переходять на григоріанський стиль, натомість у Російській імперії до 1918 року зберігався юліанський, через що Новий рік на землях, які входили до її складу, не збігався з західноєвропейським.
Сучасні метаморфози розпочалися від 1918 року, коли декретом Раднаркому «…з метою встановлення в Росії однакового майже з усіма культурними народами рахування часу…» було прийнято перехід на Григоріанський календар і Новий рік знову почав збігатися з європейським. Натомість російська, а також Сербська та Єрусалимська православні церкви відмовились переходити на новий стиль, унаслідок чого всі неперехідні церковні свята, а також Новий рік святкуються за старим стилем, у результаті чого утворився такий рідкісний історично-культурний феномен, як Старий Новий рік. Як додаткове свято, Старий Новий рік і понині святкується в Україні, Росії, Білорусі, Сербії, Чорногорії та окремих районах Швейцарії.
Насамкінець зазначимо, що в Україні сьогодні відбувається повернення до своїх культурних традицій і у великому, і у малому. А отже природнім і логічним кроком виглядає новітня рекомендація закладам культури та освіти відмовитися від використання образу Діда Мороза у проведенні дитячих свят до Нового року. Дід Мороз, який дарує подарунки на Новий Рік, штучно був насаджений на зміну Святому Миколаю згідно з постановою ЦК КПРС від 1937 року, коли сталінська ідеологічна машина вирішила таки сконструювати альтернативу християнському Різдву.
Все б нічого, але сучасна рекомендація не враховує того, що образ святого Миколая є сакральним і виконати художньо-естетичні функції, які виховательки у дитячих садочках та педагоги-організатори у школах покладали на Діда Мороза, він не зможе. Дивно виглядатиме святий Миколай, який бігає з дітьми в хороводах, танцює і стрибає під сучасну музику, смішить і таке інше. Шанобливого ставлення до релігії таким способом не прищепити. Як і гратися в ікони (а саме з іконічного образу має бути «списаний» персонаж) – теж сумнівна діяльність.
Набагато кориснішим було б розділення образів комічних і сакральних. Тобто ведучим дитячого свята Святий Миколай може бути, якщо це постановка вертепу, драматичної оповіді про народження Христа, яка ставиться для популяризації серед дітей Євангелія та виховання засобами християнської етики. Свято розважально-спортивне, наповнене земною радістю нехай проводить Дід Мороз, який успішно це робить на засадах гуманізму. Тобто, рухатися у творенні нових культурних та освітянських традицій варто не директивно, а еволюційним шляхом, даючи людям можливість вільного вибору цінностей, особливо пов’язаних із святом – тобто візуальним вшануванням того, що відчувається як святе, а значить лежить у царині свободи совісті.
Марічка КУЛЬБАБА
