Здрастуйте, діду!


 

Щороку, о цій порі, ми згадуємо тих, хто помирав страшною смертю під час голодоморів, репресій, тих, хто пережив ці жахи і продовжував жити, та вже, звісно, пішов у засвіти. Сьогодні, коли росія вкотре доводить, що має на меті знищення українського народу, а водночас знищує нещадно і свій народ, багато хто задається питанням: чому там мовчать? Чому мовчали наші предки у 30-ті, коли комунари, вигрібаючи все зерно із засіків, залишали селян на голодну смерть? А хіба б не мовчали і ми, якби не отримали Незалежність, а залишалися у складі «союзу нерушимого республик свободных»? – напрошується риторичне запитання. Страх має велику силу, коли довго жити у стані страху, і незчуєшся, як станеш зомбованим. Кілька десятиліть про це мовчали навіть у приватних розмовах. Якщо і розказувала комусь бабуся про голод чи репресії, то на вушко, і сварилася пальцем: «Не дай Боже! Нікому і не писни про це!». Та здебільшого наші бабусі були добре навчені мовчати! Боялися! І було чого… Що не сім’я – то і трагедія.

 

27 листопада 1937-го року, у віці 37 років, був арештований мій дід Дмитро Климович Гострий. 7 грудня 1937-го його розстріляли. Це було 85 років тому. Це – одна-єдина історія серед мільйонів інших, дуже схожих.

Ще у дошкільному віці я усвідомила, що у дітей, крім батьків і бабусь, ще мають бути й дідусі. Я виростала із історією про те, що мій дідусь Остап, тато моєї мами, помер у віці 62 роки за три тижні до мого народження. Ми з мамою іноді ходили на його могилу, а бабуся Катя часто плакалася зі своїми подружками, що «хазяїн так рано помер». Мамина мама жила з нами, чи, вірніше, ми із нею. Отож їй все нагадувало тут дідуся, і вона дуже часто його згадувала. І для мене, малої, було все зрозуміло – помер мій дідусь. Хоча, вже будучи дорослою, дізналася, що і його доля не була обділена «подарунками» режиму. Та це – інша історія.

Мої бабуся Пріська і дідусь Дмитро. Думаю, що рік 1935, або 1936 до народження тата (інакше б він був на руках)

 

Бабуся Пріська, татова мама, жила сама. Із невісткою, моєю мамою, у них складалися не дуже приязні стосунки. Але то між ними. Ми, три внучки, з бабусею дружили. Мій тато був її єдиним сином. У неї була невеличка і чепурна хатинка, яку у 60-х, доки тато мій служив у армії, бабуся сама збудувала, а до цього вони з ним жили у хаті, дуже схожій на землянку під бугром. Тільки дорослою, будуючи свою хату, я згадувала свою бабу і дуже розуміла її. На жаль, було запізно щось розпитати. Мені виповнилося 17, як баба померла. Ніколи, навіть жодним словом вона не згадувала при нас про нашого діда. Скільки разів, ідучи до бабусі, я налаштовувала себе, що ось наважуся і запитаю, але боялася… Не могла наважитися запитати і у батька. От бабусю Катю, яка мене гляділа, могла, але та завжди «затикала мені рота»: «Воно тобі не треба. Нема його. Забрали. Времня таке було, що сказав шось – і немає людини! Нетреба про нього балакать! Ніде його не згадуй! Бо і тебе заберуть!» Оте, останнє, було найстрашніше. МОВЧАЛИ!

Баба Пріська померла увечері 6 січня 1985-го. Хворіла на рак, півроку була лежачою, але при свідомості. Тільки в останні дні когось гукала, чулося з її вуст: «Мамо! Митя! Саня! (сестра)». Пам’ятаю, ніби вчора було, дядьки-сусіди допомагають татові переставити бабину скриню, щоб можна було занести труну, і, коли скриню поставили на бік, з-під її дна посипалися фотографії. Я швиденько згрібала їх, щоб дядьки не пройшлися по фото чобітьми. Ось тоді уперше я побачила фотографію свого діда. Я здогадалася, що то він, і мерщій сховала фотографії під подушки. Вже після похорону показала їх татові. Він довго дивився і сказав мені: «Заховай їх далеко! Я нічого не знаю! Я нічого не знаю про батька!». Так і було. Мій тато народився 13 липня 1936 року, отож на момент знищення діда йому було півтора рочки.

Фото 1943-го року. У центрі – син ворога народу, мій тато Олександр Гострий із друзями

 

Як же треба було боятися моїй бабі, щоб скільки років мовчати! Жодного слова про діда! Про те, як важко було їй виживати, як татко маленьким дуже хворів і вона зняла занавіску із єдиного вікна і пошила йому на смерть сорочечку, розказувала, коли вже злягла. Розказувала, як замерзали на холодній печі, як від голодної смерті врятувала коза своїм молоком. Але ніколи не казала, хто і чому так знущався із неї і малої дитини. Звучало тільки щось невизначене: «прийшли», «забрали»… Вона берегла те, що мала найдорожче – спокій сина і його сім’ї, тому про діда не було жодного слова. Навіть кілька фотографій із ним, які мала, лежали у схові. Дуже шкода, що баба померла, не дочекавшись реабілітації діда.

Виявляється, того листопадового дня із Новоселівки, яка у 1937-му була ще не селом з однойменною назвою, а лише відділком радгоспу «Червоний Профінтерн», забрали разом із моїм дідом кількох чоловік. Один із них – Сильвестр Радченко. Його донька Варвара, значно старша за мого батька, – єдина людина, хто розповідав мені, підлітку, ці страшні історії: «Був ранок. Ми з братом Ільком сиділи на печі. Мама пішла на город, мабуть, по солому чи картоплиння, щоб топить у печі. Тато щось робив біля столу. Коли у хату зайшли два чоловіки із кобурами на боці. Ми принишкли і дослухалися, що вони говорили батькові. Почули ми тільки те, що вони змушують батька збиратися на Срібне. А нам вчулося, що на Сибір, бо про Срібне ми ще й не чули, а Кобзар уже перечитали, отож знали, що таке Сибір. Я з печі кричу: «Тату, ви куди? В Сибір?». Хотіла маму гукнути з вулиці. А він зупинив. Глянув так печально: «Може і у Сибір… Не гукай матір». Мабуть, боявся, що вона стане лементувати, то ще і її заберуть. Обійняв нас, поцілував і… пішов. Мама заходить у хату, а ми ревемо щосили, розказуємо. Побігла вона на шлях, а їх і сліду немає. Ще з твоєю бабою ходили кілька разів у Срібне, носили їм одяг якийсь та поїсти. Все те забирали, та, мабуть, ніхто їм не віддавав. Більше ніхто нічого і не чув ні з рідних, ні у селі, ні про Гострого, ні про Радченка… Як і не було їх. Ні поминали, ні згадували. Як казала бабуся: «Таке времня було, шо люди хтозна куди дівалися. Не треба про це балакать».

Їхнє мовчання спрацьовувало як самозахист. Бабуся зберегла життя моєму татові, вижила сама. І хто знав, що було в її душі? Про що вона мовчала? Я можу тільки здогадуватися.

Вже у 1989 році, коли були відкриті архіви НКВД, багато сімей стали отримувати повідомлення про реабілітацію рідних. Маю два списки, у одному 28 чоловік, в другому – 46 реабілітованих земляків і у 60-ті, і у 80-ті, які дісталися у «спадок» від райкому. Діда немає в жодному.

Одного вечора я пішла у кіно. На той час я вже навчалася заочно і працювала у редакції. Демонстрували «Холодне літо 1953-го». Спочатку був кіножурнал (не запам’ятала його назву), де показували архіви НКВД – гори листів, які не отримали адресати. Мені згадалося, що і моя бабуся носила дідусеві передачі і їх забирали. Може, і листи писала? Я плакала аж до ридання, бо здавалося, що в отих листах, що бачила на екрані, частинка історії й моєї сім’ї. Минуло дуже багато років, та згадуючи той сюжет, знову навертаються сльози. Наступного дня під враженнями я розповідала про це своїй знайомій, у якої дід теж репресований. А вона мені так байдуже: «Чого ти носишся із тим дідом?! Хіба тільки у тебе?! І мого забрали у 37-му! Звідки ти знаєш, винні вони чи ні? Не могли ж ось так, десятками із кожного села забирать?! Значить заробили вони!»

Я оніміла! Як так можна? Людина із вищою освітою! «В почоті», як про людей подібного складу казала моя бабуся! Тепер розумію, що на тому етапі ця людина вже пройшла повний курс зомбування. І таких було більшість. Вони ніде і не поділися. Бо до всього могли пристосуватися. А хто вони і звідки, якого роду-племені, для них це не важливо! І, не дай Боже, не здобула б Україна незалежність і ще 30 років вони всотували ідеї «руського міра», то нічим би й не відрізнялися від орків. І таких, на жаль, багато. Вони навіть тепер сумують за союзом, а особливо за ковбасою по 2.20 і хлібом по 16 копійок! Для таких – це найвище мірило цінностей! Голодомори, репресії для них і досі вигадки.

На жаль, не збереглося повідомлення моєму батькові, в якому було написано (зміст пам’ятаю): «Уважаемый Гострый Александр Дмитриевич!

Сообщаем, что ваш отец, Гострый Дмитрий Климович, 1900 года рождения, незаконно репрессирован, реабилитирован…». Це коротке повідомлення батько отримав у 1991-му. Якраз тоді я була поряд, коли батько привіз з пошти цього листа із прокуратури. Щоб могло бути? – не терпілося нам обом? Що хоче від батька прокуратура? А тут ось таке…

Батько перечитував його вголос кілька разів, доки розплакався. Я теж… Бо подумала про те, що мій батько ніколи і нікому не сказав «тату». І раптом нас осяяла ідея: а може, він живий, може, він десь відбував покарання і, відбувши, залишився там жити? Адже ніхто не повідомляв про смерть. Може, десь живе 90-літній дідусь і не знає, що ми його хочемо бачить? А може, хоч де могила дізнаємося.

Згодом я звернулася до відправника повідомлення про реабілітацію з проханням повідомити, за що Гострий Д. К. засуджений, де відбував покарання. Відповідь надійшла з часом. Виявляється, що його розстріляли на 10-й день після арешту! Цей злочин був здійснений у Чернігові в дворі НКВД. Про поховання і мова не йде… Справдилися мої припущення, що передачі, які носили моя бабця та баба Ганна Радченко у Срібне, там і залишалися.

Відтоді щороку у ці дні я повертаюся пам'яттю в дитинство, юність, коли вперше побачила дідову фотографію, коли тужила над повідомленням про його реабілітацію. Я знову «ношуся із своїм дідом», бо трагедій у родинах, подібних моїй, мільйони. Їх, репресованих, старалися із усіх сил піддати забуттю. Нас навчили про них мовчати! Нас навчили їх забути! Отож, якщо іще є у кого запитати, запитайте і ви про своїх рідних, яких вам не судилося знати, яких совєтська власть згноїла по Соловках, розстріляла по дворах НКВД. А приклад, що буває із тими, хто думає і говорить, був дуже переконливим. На превеликий жаль, серед нащадків репресованих і досі, навіть у наш час повномасштабної війни, є ті, хто тужить за совком. Зомбування невиліковне!

Коли, понад 30 років тому, я відкрила для себе діда, душа, ніби вголос, промовила: «Здрастуйте, діду!». А з часом відгукнувся батьків двоюрідний брат аж із Австралії і розповів багато чого. Саме він розповів усе, що знав, про батьків рід. Тільки у 1996-му я поїхала на батьківщину діда. Хутір Цимбало Римарівської сільради на Полтавщині. Хутора майже не було. Пізня осінь на вулиці. Я знаходжу одну садибу із ознаками життя. Діти забирають у місто останню жительку цього хутора. Запитую її про Гострих. Вона показує рукою на поле: «Он там Гостріївські сади були. Тільки це так давно було! У колективізацію сади вирубали, у Гострих забрали хату для бідних, а їх всіх знищили. Немає їх, дітки, нікого немає…». Я дістаю свій паспорт і переконую бабцю, що не всі Гострі знищені. Дмитро, мій дід, утік із заслання. Він «прибився» у комуну, де було багато людей, які тікали від режиму. Там зустрів мою бабусю, народили мого тата. Та просто жити їм не дозволив той режим.

Незадовго після смерті моєї бабусі Пріськи написала ці рядки. Вони про всіх: убієнних, не відспіваних, не похоронених…

 

У подружок були дідусі,

А у мене – одна бабуся.

Бо про діда мовчали всі,

Бо про діда весь світ забувся.

 

Навіть батько його не знав,

І поминок по нім не справляли.

Не під Курськом на землю упав.

Не фашисти у нього стріляли…

 

Тільки баба рекла перед смертю,

Як босоніж копала бурти,

Як татка годувала дертю,

Грілась попелом в холоди…

 

Слава! Слава! - Ми дружно горлали, -

Наше щастя в наших руках!

А вони нас, сліпих, годували,

Ці нещасні жінки в кирзаках!

(Квітень 1987 р.)

 

Олександра ГОСТРА

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"