Володькові партизани чи червона Дівиця?
Вже стало доброю традицією збиратися на гостини до Володькової Дівиці Носівського району наприкінці липня, адже на день свого небесного покровителя, святого рівноапостольного Великого князя київського Володимира Святославовича громада святкує день села. Але так було не завжди, і саме село останні 90 років мало іншу назву.
Як доносять писемні джерела, все почалося 4 березня 1623 року, коли шляхтич Самуель Володькевич отримав для заснування поселення ґрунти на обох берегах річки Дівиці. Вже в середині 1627 року в Дівицьких ґрунтах фіксуються млини і житла, що свідчить про наявність тут постійного поселення, та й перша відома письмова згадка про село датується 1627 роком.
Відомий історик Олександр Лазаревський писав, що в ХVІ ст. річка Дівиця текла від Остра до Удаю і дала назву нашому селу та двом Дівицям на Прилуччині. А Володьковою названа так, щоб відрізняти від іншої Дівиці – Салтикової.
Нещадними виявились для села 60-ті роки ХVІІ ст. Поляки з татарами не залишили каменя на камені, на той момент уже міста. Руйнування виявились настільки страшними, що повноводна красуня-річка припинила свою тихоплинну течію. А жителі розбіглись по сусідніх хуторах і селах, 47 міщан Дівиці Володькової проживали в Ніжині.
Перечекавши лиху годину, повернулися до рідного краю. З поверненням мешканців почала наводнюватись і річка, яку так і назвали – Новий Потік. Старожили згадували, що річка не тільки змінила своє русло, а й напрямок течії.
На початку ХХ ст. у Дівиці проживало близько 10 тис. мешканців. Діяли бібліотека, 4 школи і ремісниче училище. Були й дві нові кам’яні церкви. Працювали цегляний, винокурний заводи, суконна мануфактура, ткацька майстерня. Жителі розводили племінну велику рогату худобу, функціонував кінський завод. Повітове земство на дівичанських ґрунтах заснувало дослідні поля, показові сади. Інфраструктуру складали 2 пожежні бригади, 2 складські приміщення, маслобійні, 3 вовночески, 11 кузень, 14 лавок, 96 вітряків.
Події 1917 року не були відчутні, аж поки 17 травня 1918 року у Володькову Дівицю не прибув Микола Григорович Кропив’янський, уповноважений радянським урядом для керівництва партизанським рухом. Із сільчан він створив одну з перших партизанських груп з 300 чоловік.
Президія Ніжинського округового виконавчого комітету під головуванням Ночовкіна 31 січня 1928 року слухала повідомлення про відзначення сіл за активну участь у революційній боротьбі та з нагоди десятиріччя червоної армії і прийняла рішення перейменувати село Володькову Дівицю в Червонопартизанське. Дореволюційне надбання села було розграбоване, зруйноване. Нова назва не отримала підтримки і визнання сільчан, та й у сусідніх поселеннях продовжували називати наших жителів дівичанами, а село – Володьковою Дівицею.
Назва проіснувала до вересня 1941 року, коли до села увійшли німці. Тоді ж із сільради безслідно зникає почесна грамота ВУЦВК про перейменування. Окупаційна влада повернула історичну назву, посаду старости, дозволила звершувати богослужіння. Після визволення села 16 вересня 1943 року 60-ю армією генерала І.Д. Черняховського від фашистських окупантів постало питання, що робити з назвою… Залишити Володьковою Дівицею – дань царату і нацизму. Називати Червонопартизанським не наважились, бо частина тих партизанів потрапила під репресії, та й рідним «червоного полковника», які розбагатіли в пору непу, загрожувало розкуркулення і виселення із рідного села. І самого Кропив'янського не оминула доля сталінських таборів.
Зупинилися на назві Червоні Партизани. Прибічників нової інтерпретації побільшало, адже безпосередніх чи опосередкованих учасників партизанського руху в роки Другої світової було більше, ніж під час громадянської. Незважаючи на всебічну підтримку і розголос, назва не одразу прижилась, оскільки були живі свідки партизанської «звитяги». Для подолання протиріч із верхів була спущена інтерпретація походження історичної назви, так би мовити, давня легенда. Начебто на розі сучасних вулиць Центральної і Берегової стояла корчма, у власника якої була красуня-дівиця, до якої залицявся циган Володька. Змінювались персонажі, їхня роль та імена, але все зводилось до одного: негоже називати таке героїчне село на честь цигана і не зовсім дівиці.
Партійне керівництво за допомогою сільського активу розповсюджувало легенду всіма підручними засобами. Особливе місце у цій справі відіграла школа. Молоде покоління, виховане в радянських реаліях, життєвий рівень міряло більшовицькими мірками, тому не могло об’єктивно порівняти рівень життя до і після 1917 року. І не дивно, що запропонована версія стала для них пріоритетною. Незважаючи на абсурдність та історичну невідповідність, легенда прижилась.
19 травня 2016 року Верховна Рада України прийняла постанову Про перейменування окремих населених пунктів та районів, внаслідок чого селу Червоні Партизани повернуто історичну назву Володькова Дівиця.
Територія цього прекрасного куточка України не раз була ареною бурхливих історичних подій. Скільки разів за історію свого існування страждала ця чудова земля! Скільки разів цю землю палили, нівечили, руйнували, а вона все жила, піднімалася з руїн і згарищ і знову розквітала.
Сергій ТИМОШИК, с. Володькова Дівиця Носівського району
