Владислав Донець: «В кузні доходить до таких температур, які в лазні не всі витримують...»
У роді Донців ковалів начебто не було, каже Влад, але захоплення металом і виробами з нього з’явилося давно, ще в дитинстві. Після закінчення школи хлопець вступив до Київського автодорожнього інституту (зараз – Національний транспортний університет), але на другому курсі він покинув навчання і пішов вчитися ковальству.
«Я проходив стажування у кузнях Дніпропетровська, коли там жив, – розповідає Владислав. – Працював не заради грошей, а просто набирався досвіду. Потім переїхав назад до Шабалинового, де й почав самотужки тут займатися улюбленою справою. Вчуся ковальському ремеслу щодня. Поки що не можу назвати себе професіоналом, хоча й багато чого вмію».
У царині вогню і металу
Сьогодні таке ремесло як ковальство, виринувши з напівзабуття, набирає популярності, а шанувальників металевих виробів (тобто, простіше кажучи, клієнтури) стає все більше й більше.
В кузні, де працює молодий коваль, він виглядає володарем вогню і металу (кореспондент сама бачила!), а під його вправними руками звичайний шмат металу перетворюється на витвір мистецтва. Чого тут тільки не побачиш: лицарські обладунки, підсвічники, арбалети, ножі тощо.
До речі, самих вправних рук тут замало, – у коваля має працювати уява, повинно бути образне мислення, бо ж всі ескізи доводиться робити самостійно, до того ж у реальний розмір.
«Ідеї я беру з різних джерел: зразки робіт братів по металу, професійні журнали, Інтернет. Знайомлюся і спілкуюсь з іншими ковалям на фестивалях, – розповідає Влад. – Є в Київській області розважальний центр «Парк «Київська Русь». Там відтворено архітектуру давнього дитинця-кремля Києва: величезна площа забудована зрубами будівель, дерев’яними каплицями та іншим. І ворота там великі, ковані, стилізовані під ті часи. Так-от, мені замовили викувати для тих воріт завіси – величезні, декоративні! А потім я ще й «тягнув» їх у Київ в маршрутці… Як не важко було, але це було для мене найцікавішим замовленням. Взагалі-то, виготовлення всіляких незвичайних речей – справа досить затратна як матеріально, так і в часі. Тому, як правило, роблю їх тільки на замовлення».
«Взагалі постійного робочого графіка в мене нема, – продовжує Владислав. –Трапляється, що доводиться працювати до пізньої ночі, аби швидше виконати замовлення. Добре, що кузня знаходиться під боком».
Свою кузню Влад облаштував в старому будинку. В приміщенні – лише ковальське обладнання, брухт (саме з нього він кує свої вироби).
«Інструментами для кування є ковальські кліщі, молоти, кувалди. Користуюсь і електроприладами, з ними набагато швидше робота йде, – розповідає молодий коваль. – Я ще орендую кузню в тракторному парку у селі. Там пневмомолот є. Натискаєш на педаль – і не треба самому напружуватися. Часто звертаються односельці. Просять то кочергу, то іншу річ, необхідну у побуті, зробити. Ось нещодавно ворота замовили. Але є вироби, до яких душа лежить більше».
Під час спілкування з майстром стало зрозумілим, що душа його лежить до клинків, луків, арбалетів та інших речей, оспіваних у древніх піснях та баладах. Таку раритетну зброю Владислав виготовляє здебільшого для любителів відтворення поєдинків (так зване «історичне фехтування») і просто колекціонерів. Він і сам їздить на різні фестивалі.
«Щоб викувати гарний ніж, існує багато методик,– розповідає Влад. – Я досі вчуся. Хочу, наприклад, освоїти метод виготовлення дамаської сталі. Це – візерункова сталь, яка кується з багатьох пластин».
Виготовлені Владом зразки не підпадають під термін «холодна зброя». Ножі не гостріші за кухонні, арбалети та луки – гарні, але не бойові, а спортивні. Стріли для них чоловік виготовляє з дерева. Робить для клинків і руків’я та чохли з дерева або шкіри.
Не так все просто
Якою б романтичною не здавалася професія коваля, варто знати, що насправді це важка праця! Переносити тягарі, напружувати м’язи непросто. До того ж, кузня – місце спекотне. Доходить до таких температур, які в лазні не всі витримують! А в кузні в таких умовах ще й працювати доводиться. Ця професія вимагає постійного поновлення реквізиту, спецодягу, обладнання. Наприклад, рукавиць вистачає щонайбільше на два тижні.
Та на досягнутому хлопець не збирається зупинятися, адже тільки працюючи можна «шліфувати» майстерність. «Що важче завдання, то краще, – зізнається коваль, – бо ж, лише долаючи труднощі, здобуваєш неоціненний досвід».
Марія САВІНА
