Від Стародуба до Варви: 600 прізвищ сіверян, які боролись проти «червоної» окупації
Данина пам’яті
Розриваючись між сім’єю, роботою та громадською діяльністю, чернігівський дослідник Олександр Ясенчук 
За словами дослідника, у кожному місті та селі на Чернігівщині були ті, хто брав безпосередню участь у подіях початку ХХ століття – таких не сотні і навіть не тисячі, а десятки тисяч. Проте внаслідок бурхливих історичних подій нині маємо обмежену інформацію про небагатьох із них. Така ситуація склалася з двох причин: по-перше, через відсутність достатньої уваги з боку істориків, отже, – недослідженість джерельної бази, а з іншого боку – через дефіцит відповідних документів.
У своїх дослідженнях Олександр Ясенчук здебільшого опирався на праці досвідченого краєзнавця Віктора Моренця та знаного історика й журналіста Ярослава Тинченка, який опублікував дані про більш ніж 21000 офіцерів антибільшовицьких армій, що вціліли й залишилися проживати на території УРСР. Чимало в цих збірниках прізвищ уродженців Чернігівщини, переважно – вояки Білих армій, проте вагомий відсоток старшин і українських армій.
Розсекречені документи в архівах, праці дослідників, спогади очевидців та рідних – джерельна база цієї теми досі є несистемною та малодослідженою. Тому сучасні історики, рецензуючи працю Олександра Ясенчука, називають її спробою системного дослідження біографій вояків – учасників армій часів визвольних змагань 1917-1921 років, уродженців Чернігово-Сіверщини. «Дане дослідження – це вшанування пам’яті десятків тисяч чернігівців, учасників української Революції, тих, про яких ми знаємо і не знаємо, хто загинув на фронтах і померлих у лазаретах, тих, хто отримав кулю від ката у застінках тюрем, хто уникнув арешту, обдуривши НКВС, хто похований на цвинтарях під чужими іменами, в чужих краях і залишив спогад по собі», – характеризує свій доробок автор.
Навіть через 100 років – методи не змінилися
Яка ж усереднена біографія героїв цього довідника? Це – досить молоді люди, віком 20-30 років, зі стану селян чи козаків, уродженці півдня Чернігівщини (території, яка була більш багата й національно свідома). Дуже багато вояків Армії УНР дали Прилуччина й Чернігів. Цікаво, що чимало вояків Армії УНР пройшли через службу в білогвардійських формуваннях Денікіна, куди їх мобілізували восени 1919 року.
«Їх мобілізували, коли денікінці зайняли частину Чернігівщини, – каже автор. – Таких у книзі відсотків 20. Деякі з тих, чиї біограми вміщено в цьому виданні, воювали в Українській Галицькій Армії, брали участь у Другій світовій війні: в загонах Карпатської Січі (як-от уродженець невеличкого хутора біля містечка Березна Михайло Білозерський), в УПА, в дивізії «Галичина» і навіть у Червоній армії. Соціальний стан вояків – переважно селяни й козаки, помітний відсоток міщан, є вихідці з духівництва, дворянства, купці, робітники».
У доробку Олександра Ясенчука містяться цікаві розповіді про непересічних особистостей, які у ті буремні часи змогли правильно зорієнтуватись і започаткувати цілі рухи, котрі так чи інакше дали позитивні плоди і шанси молодій українській державі.
Вчитуючись в рядки книги, поневолі замислюєшся над історичними алегоріями. Навіть через століття ми, українці, наступаємо на ті ж самі граблі. Наприклад, політична нерозважливість багатьох воїнів призвела до падіння Гетьманату Скоропадського. Повстанцям допомагали зброєю та грошима російські більшовики, які потім, скориставшись слабкістю та міжусобицями, пішли відкритою війною на Україну. З того часу не змінилися і методи нашого одвічного ворога.
«На непідконтрольних Українській державі територіях збиралися так звані загони українських повстанців, – каже Олександр Ясенчук. – Хоча зброя, амуніція, спеціалісти були з Росії. Офіційно їх там не було. Більшовицька Росія говорила, що в Україні громадянська війна, що немає ніякого вторгнення. Своєрідні тогочасні «іхтамнєти».
А як інакше? У книзі «600 біографій. Генерали, старшини, козаки» описані випадки, коли значна частина старшин, повернувшись з еміграції, повіривши у більшовицьку амністію, закінчила свою долю у чернігівській в’язниці, а у 30-х роках була розстріляна. Їхні тіла, скоріше за все, спочивають на місці поховання жертв радянських репресій під селом Халявином Чернігівського району.
Зрештою, той самий Симон Петлюра, який не соромився свого часу брати допомогу від більшовиків, аби скинути Гетьмана Скоропадського, був убитий у Парижі євреєм-більшовиком.
«Аналогія з подіями столітньої давності настільки кидається у вічі, що стає моторошно»
«Ці біографії – це біографії молодих людей. Їхні батьки повмирали, родичі перелякано мовчали, і вони пішли безіменними в небуття. Це сталося не випадково. Це була політика партії та держави. Політика, яка полягала в тому, що були імена декількох вождів, які повинні були знати всі – з ними пов’язували все найкраще, було декілька імен так званої громадської війни. Радянської, звичайно ж. Теперішні історики не вважають, що була громадянська війна, адже колаборанти супроводжують будь-яку війну. Як правило, це були ті, хто загинув або кого вбили під приводом того, що їх убили вороги. Класичний приклад – Микола Щорс – застрелений в потилицю чекістом. Влада не довіряла повстанцям, навіть якщо вони воювали під червоними прапорами. Таких було до десятка на увесь СРСР, все інше була маса. Один із теоретиків тієї системи сказав: «Ми знімаємо людей шарами». Оце і весь гуманізм… Коли спостерігаєш за сучасними подіями, то аналогія з подіями столітньої давності настільки кидається у вічі, що стає моторошно. Якщо судилося, то доведеться перейти через 1919 рік – найстрашніший рік в історії української національної революції, коли всі наміри захистити українську державу зазнавали краху, коли воювали всі проти всіх і перехід з однієї армії в іншу був неймовірно легким. І кожен доводив, що він правий».
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
