Від пам’ятника Леніну – до Храму Всіх Святих!


 

Видатний чернігівський архітектор Віктор Устинов, творець Храму Всіх Святих, навіть у своєму дуже поважному віці мав стільки цікавих творчих задумів, працелюбства та енергії, що мені, молодшому майже на чотири десятки років, можна було тільки по-хорошому позаздрити. Він звик постійно брати відповідальність на себе, багато трудитися й не скаржитися на долю. Бо час, як у пісні співається, рікою тече – стрімко і невблаганно, а хочеться ще стільки важливого зробити для людей! Авжеж, зодчому Устинову було зовсім не байдуже, яким буде рідне місто через десять років чи півстоліття.

Віктора Устинова називали архітектором від Бога. Сучасний Чернігів буквально створювався на його очах і, зокрема, його зусиллями. Це – просто неймовірно, але майже до 90 років він продовжував невтомно працювати! І в будь-якому товаристві Віктор Матвійович завжди залишався душею компанії. Кажуть, людина старіє, коли зраджує ідеалам своєї молодості, а Віктор Устинов завжди був людиною принциповою, тому до самого свого відходу у вічність залишався душею напрочуд молодим та водночас мудрим!

Ми дружили впродовж багатьох років, немало бесідували про життя. Тож цей нарис – подяка великому, незабутньому Майстрові.

 

20 днів арешту за «члєноврєдітєльство»...

 

Віктор Устинов мешкав у квартирі, в якій раніше, за свідченнями очевидців, кілька років, під час фашистської окупації Чернігова, жив начальник гестапо. Йому було зручно добиратися до місця своєї роботи. Адже ця гітлерівська установа розташовувалася в центрі міста, а головний гестапівець мешкав у триповерхівці на розі теперішніх вулиць Магістратської та Ремісничої.

Ніякі жахи з цього приводу Віктору Матвійовичу не снилися. Він був людиною загартованою! У 16 років добровольцем пішов на фронт. Хлопчина був невеличкого зросту, важив 42 кілограми. «Ну, який із тебе вояк?» – говорили йому. Але наполегливий юнак став снайпером і воював на Далекому Сході з японськими загарбниками, визволяв Корею. До речі, навіть у 60-річному віці Віктор Устинов ще їздив на спортивні змагання і стріляв влучніше за багатьох своїх 20-літніх суперників.

«Служив я в піхоті довго – 7,5 року, – розповідав він мені. – І десь на сьомому році служби з’явилася мода на татуювання. Роздягнешся на пляжі, а в тебе на грудях – така краса: орел летить і в кігтях жінку тримає. Супер!».

А оскільки Віктор Матвійович із дитинства любив малювати, він почав робити татуювання бійцям – спочатку зі свого полку, а потім і сусідам-танкістам: «Якось виводив тату на широких грудях водія «Т-34». Раптом чую: хтось шкребеться, мов миша, лізе в танк, заважає моїй творчості. Ну, я смикнув за кришку і люк закрився. Хтось як завиє! Виявилося, командиру полку палець прищемив. 20 діб суворого арешту... Взагалі, мене мали право лише на 10 днів покарати, але я був радий – хоч не судять за «члєноврєдітєльство» командира полку! Там, на «губі», підлога цементна, холодно, не опалюють, і ти стрибаєш, аби хоч якось зігрітися. Разом зі мною сидів циган, який чечітку відбивав. Ось і мене навчив танцювати. Я потім, доки мене звільнили, так її відпрацював...».

Хто б міг подумати, що у цієї історії буде несподіване продовження. Закінчивши Московський архітектурний інститут, Віктор Устинов приїхав до Чернігова і став головним архітектором міста.

«Вийшов на вулицю Серьожникова, – пригадував він. – А в той час будували тролейбусну лінію. Дивлюсь – неподобство: тролейбусна опора стоїть мало не посеред вулиці і заважає оглядати пам’ятки архітектури! Я зайшов до свого кабінету і підготував листа: «Розміщення стовпів потрібно узгоджувати з архітектором Чернігова, тому переставте цей стовп, попередньо порадившись зі мною». Відіслав листа, а у відповідь – тиша. Я ще одного відправив – анітелень! І тоді я вирішив піти іншим шляхом...».

Молодий амбітний архітектор звернувся до адмінкомісії міськвиконкому, і порушника – начальника тролейбусного управління – оштрафували на 50 карбованців. «А це на той час були гроші! Я, наприклад, як головний архітектор, щомісяця отримував 150 карбованців. Можете собі уявити, як розгнівався цей добродій?! Вийшов звідти і кинувся до мене в кабінет. А на порозі його зустріла секретарка, не пускає. Він її відсунув вбік, відчинив двері, поглянув на мене й оторопів: «То це ти?». Я подивився – впізнав: «мій» полковник-танкіст! Відповідаю: «Я...». Ми з ним обнялися, розцілувались. І стали друзями! На всіх святкуваннях сиділи поруч, колишній полковник показував на мене й виголошував: «Ким він був раніше? Бандитом! Адже у мене на «губі» сидів! А я з нього людину зробив...». А я, як Папанов у фільмі «12 стільців», похнюпившись, відповідав: «Да уж...», – сміявся Віктор Матвійович.

 

Як «батько» області мармурову колону гладив

 

А ось – інша історія, яка сталася за радянських часів. Звели в Чернігові будинок обкому партії. І новобудову приймала комісія на чолі з першим секретарем обкому Миколою Борисенком (саме на честь нього потім у нашому місті вулицю назвали). Звісно, у складі комісії був і головний архітектор.

І от у призначений час з’являється Борисенко зі своїм почтом. Чимчикують всі у суворому порядку. Попереду – сам Борисенко, десь на півкроку позаду – другий секретар, далі, ще на півкроку, – третій секретар... І так – аж до дрібних чиновників, які йшли «у хвості» цієї процесії.

«Борисенку сподобалася мармурова колона у вестибюлі, – розповідав Віктор Матвійович, – отож керівник області підійшов – погладив її. А вона так виготовлена, що в неї, мов у дзеркало, дивитися можна. Він так ніжно, лагідно погладив її і пішов далі. І от, уявіть, всі ті секретарі потім так само по черзі підходили до колони і кожен її «пестив». А Борисенко тим часом почав підніматися на другий поверх по східцях. А там – вітраж великий, а за ним у дворі зводили дев’ятиповерхівку. Не знаю, щось там сподобалося першому секретареві чи навпаки ні, але він зупинився, заклав руки за спину, поглянув у бік дев’ятиповерхівки і мовчки похитав головою. І ось всі члени комісії по черзі зупинялись, так само закладали руки за спину, щось там видивлялися і хитали головою... І лише один інструктор обкому партії з будівництва, Діма, трішки запізнився. Мабуть, фуршет готував та й не розрахував часу. Отож він мчав щодуху, але зупинився біля колони, погладив її і мерщій побіг далі. Вискочив по східцях до вітража, вмить зупинився, заклав руки за спину, поглянув у вікно і, похитавши головою, кинувся наздоганяти всю цю комісію...».

Проектував Віктор Устинов і добре відомий усім чернігівцям пам’ятник Леніну. Правда, головний архітектор області не погодився з місцем його розташування, покритикував свого молодого колегу: мовляв, вождя треба поставити прямо біля дороги. Під цим документом підписалося все місцеве начальство, крім першого секретаря обкому партії Борисенка, котрого саме викликали до Москви. Пам’ятник повинні були урочисто відкрити до 50-річчя радянської влади. Але Віктор Устинов розумів: нове місце – абсолютно неприйнятне. Тому наполіг – це потрібно узгодити з Борисенком.

«Голова облвиконкому каже: «Архітекторе, ви будете винні, якщо пам’ятник вчасно не відкриють!» – пригадував Віктор Матвійович. – Я запитую: «А чому я? Беріть все під свою відповідальність і ставте Леніна, де хочете, тільки без мене!». Звісно, відповідати за можливі наслідки ніхто не хотів... І раптом увечері телефонує мені обласний архітектор: «Вікторе Матвійовичу, все гаразд! Борисенко повернувся і встановив на місці, де має бути пам’ятник, палицю. Можемо починати роботу!». Я відповідаю: «Добре, якщо вже перший секретар так вирішив, сперечатися не буду». Кладу слухавку і... одразу ж дзвоню Копитовій, головному інженеру «Зеленгоспу»: «Зоє Іванівно, я зараз туди прибіжу до вас...». Дивлюся – палиця стоїть недалеко від дороги. Не там! Та ще й поряд з ялинкою, яка стала чудовим орієнтиром. Я тоді: «Зоє Іванівно, я палицю встромлю, куди мені потрібно, а ось ялинку ви спиляйте й замаскуйте, щоб і сліду її не знайшли...» – «Добре, Вікторе Матвійовичу!». Ось так ми й зробили: ялинку спиляли, я палицю переставив, викопали котлован, заклали пам’ятник... Стільки років Ленін там простояв, але ніхто не знав про історію з палицею!».

 

Як архітекторам у Франції кальсони накрохмалили

 

А цей анекдотичний випадок стався буквально за тиждень після появи у нашому місті Віктора Устинова. «Мені кажуть: «Потрібно знайти місце для облаштування громадського туалету в центрі Чернігова!», – посміхався мій співрозмовник. – Я знайшов – відповідає всім санітарним нормам, жодних сумнівів. Раптом увечері дзвонять з обкому партії: «Який дурень вирішив тут розміщувати туалет?!». Кажу: «Я, хто ж іще?» – «Не можна! Невже ви не розумієте? Там поряд живе секретар обкому...». Відшукав інше місце. Увечері – новий дзвінок: «Хто це додумався будувати вбиральню поруч із будинком, у якому мешкає голова обласної ради профспілок?!». Я за голову схопився: «Все начальство у центрі живе, куди не полізу, все одно поряд буде оселя якогось партійного боса!». Але раз партія сказала – туалет мусить неодмінно з’явитися. Врешті-решт я таке місце знайшов – у дворі готелю «Десна». Начебто нікому не заважає...».

Взагалі, і тодішня влада нерідко демонструвала свою некомпетентність, не вельми рахуючись із думкою фахівців. Проте Віктор Устинов з честю виходив із будь-якої ситуації: «Зводили новий будинок профспілок. Все було нормально. Та зустрів мене якось голова обласної ради профспілок і почав переконувати, що будівлю потрібно споруджувати не так. «А як?» – цікавлюсь. Він показує. Я пояснюю: «Розумієте, я знаю, що роблю. Крім того, з колегами порадився». А він: «Та що ви мені кажете, я теж розуміюсь на архітектурі!». Я тоді запитую: «Ви як фахівець розумієтеся на архітектурі чи як дилетант?». Він аж побуряковів від люті: «Та як ти смієш?! Я – друга особа в області після першого секретаря обкому партії, а ти мене ображаєш?!» – «Чим же я вас ображаю?» – «Дилетантом назвав...».

Профспілковий бос поскаржився голові міськвиконкому: «Твій підлеглий вважає, що я – дилетант...». Віктор Матвійович своєму начальнику кумедний випадок переповів, тойдовго сміявся. А оскільки тодішній мер був людиною з гумором, то за першої-ліпшої нагоди розказав анекдотичну історію всьому керівництву області. Потім бідолашного профспілкового боса мало не на кожному засіданні підколювали: «Ну, так, ви ж геть у всьому розбираєтеся, ви ж – не дилетант...».

А ця весела історія трапилася з чернігівцями за кордоном: «Одразу після війни (ще розруха в країні була) почалися перші обміни спеціалістами. І вирушили наші архітектори до Франції. Побував там і відомий фахівець Гольц. Він потім розповідав це, як анекдот, хоч казус стався насправді. У Франції такий порядок: якщо тобі потрібно білизну попрати, кладеш її у спеціальний кошик і виставляєш за двері, в коридор готелю. І ось наші співвітчизники поскладали власну білизну, зокрема і кальсони із зав’язками, і лишили в коридорі. Вранці їм принесли все випране, а кальсони були ретельно накрохмалені. Архітектори обурилися: «Що за жарти? Ви чому це наші кальсони накрохмалили?!». А співробітниця готелю так простодушно відповідає: «Даруйте, а хіба це – не брюки для гри в гольф?».

 

Романи Тетяни Устинової треба читати «між рядків»...

 

Віктор Устинов працював головним архітектором Чернігова сім років. Коли він приїхав сюди, у місті було 130 тисяч жителів, а наприкінці його роботи на цій посаді – вже 250 тисяч. Фактично увесь сучасний Чернігів, зокрема мікрорайон із вулицею Рокоссовського, будувався на його очах і його зусиллями. Саме завдяки Віктору Матвійовичу з’явилася вулиця Ріпкинська, яка поєднала тролейбусним маршрутом Чернігів та Подусівку. Саме в той час побудували завод автозапчастин і радіозавод та, власне, увесь північно-західний промисловий вузол. Алею Героїв – улюблене місце відпочинку багатьох чернігівців – також проектував Віктор Устинов.

Майже рік він працював над створенням музею Пантелеймона Куліша. Проектував церкву на кладовищі у Яцево. І величний Храм Всіх Святих на площі Героїв Сталінграда – теж справа його рук: Віктор Устинов був його головним архітектором, трудився в проектній організації «Зодчі». Ось до цього мистецького колективу й звернулася Чернігівська єпархія Української Православної церкви щодо створення нового великого культурно-релігійного комплексу.

Донька Віктора Устинова, Олена, обрала професію тата – працює архітектором. Продовжив династію й онук Кирило. Ним Віктор Матвійович пишається особливо. Адже онук допоміг своєму дідусеві розробити макет Храму Всіх Святих. Також разом вони взяли участь у конкурсі на благоустрій центрального міського парку культури та відпочинку й отримали першу премію…

А ще Віктор Матвійович малював талановиті картини. Їх у нього назбиралося – більше 50-ти – в основному акварелі. Ювілейна персональна виставка успішно відбулася.

Віктор Устинов їздив з онуком Кирилом відпочивати у Підмосков’я і побував на своїй малій батьківщині – в селі Кузнецово Івановської області, а ще погостював у Москві в родичів: його племінник Євген – чоловік відомої російської письменниці Тетяни Устинової. Свого часу Віктор Матвійович був на їхньому весіллі. І хоч детективи він не любив, але книги Устинової із задоволенням читав та дізнався немало цікавого про життя своїх близьких. Запевняв: у романах письменниці – багато автобіографічного, проте їх треба вміти читати, так би мовити, між рядків. А для душі зодчий залюбки брав до рук класику – скажімо, книги графа Льва Толстого. Адже, якщо хочеться побудувати прекрасну церкву, то й читати в цей час варто про філософське, вічне та піднесене. Мудрі слова!

 

Сергій ДЗЮБА

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"