Від батька до синів: театральна династія
Бути схожим на батьків означає взяти від них усе цінне, вдосконалювати і примножувати їхній багаж, передавати його своїм дітям. Так, на одній сцені можна побачити ціле покоління однієї сім’ї, яке займається однією і тією ж справою. Та найголовніше – коли робота приносить радість і душевний спокій, відчуття того, що ти на своєму місці, а кожен вихід на сцену – це як зустріч із рідними та близькими. Це заряд позитиву й емоцій, заряд життя. Саме такою робота є для сімейства театральної династії Маджуг. Батько Ігор, двоє його синів – Ярослав та Роман, а також невістка Оля – всі вони працюють лялькарями в Чернігівському обласному дитячому ляльковому театрі ім. Довженка.
Династії акторів кіно, акторів драматичного театру трапляються досить-таки часто, а от династія лялькарів – це рідкість. Ця професія вважається однією з найважчих в акторстві, адже кожен актор лялькового жанру може зіграти драму, а от управляти лялькою зможуть лише одиниці акторів драми. Та й бути відомим та впізнаваним у цій сфері акторства не завжди вийде, адже тут лялька – головний герой. Головні ж критики – діти, а вони куди вимогливіші, ніж дорослі. Тому, щоб працювати в ляльковому театрі, потрібно неабияк любити дітей і ляльки.
– Пане Ігорю, ви є засновником цілої театральної династії: Ви, ваші сини Ярослав та Роман, Ваша невістка Оля працюють лялькарями. Чи мріяли Ви про таку професійну долю для своїх синів, чи вони визначилися без вашого бажання?
– У нашій родині я – справді перший, хто обрав своєю долею театр. Потім зацікавився мій старший син Ярослав, який спочатку спробував себе в ролях драматичного актора, а потім все одно прийшов до лялькового театру. Акторську професію обрав і середній син Роман. Зараз вже наймолодший Даніїл, якому лише 11 років, говорить: «Я хочу бути тобою». Ну що я можу сказати? Я ж їм не говорив обирати цю професію. Це абсолютно їхній вибір. Хлопці з дитинства були в театрі. Вони виросли тут. Хоча в професії актора є як і позитив, так і негативні моменти, як-от заробітна плата, на яку вижити неможливо. Я ніколи їх не відмовляв. Я думаю, що в будь-якому випадку це – позитив. Виховання актора – це тривалий процес: комусь цю професію вдається опанувати, а комусь – ні. А якщо дитина росте в творчій родині, вона вже змалечку готується до професії. Ніхто ж не дивується династіям лікарів! То ж чому дивуватися династії лялькарів?
Все почалося з батька
«Мама говорила, що я навчився співати раніше, ніж говорити. І ще в дитячому садочку коли всі малювали, я співав. Коли мої батьки їздили працювати до Німеччини, я три роки ходив у сільську школу в Харківській області, де брав активну участь у концертах. Вже коли з батьками повернулися до Чернігова, я почав відвідувати гурток художнього слова, – згадує Ігор Олександрович. – Пам’ятаю, перша роль в мене була ягідка. Мені дуже подобалося грати на сцені. І вже після завершення 10 класів твердо вирішив вступати до театрального інституту, а потім дізнався, що в Дніпропетровському театральному училищі беруть після 8 класу, – туди я і вступив. Звичайно, як і всі майбутні актори різних жанрів, всі спершу хочуть вступати до драми. І я – не виняток. Адже до училища лялькову виставу я бачив лише двічі в житті, тому не дивно, що ніколи не уявляв себе в ролі лялькаря, але доля розпорядилася по-іншому. Тоді на драму було дуже багато бажаючих, а я мав невисокий зріст, і мені запропонували вступати на лялькове відділення. По суті, ми там вчили всі ті ж предмети, що й драматичні актори, тільки нас додатково ще й із лялькою вчили працювати».
Чотири роки навчання пролетіли досить швидко, і Ігор Олександрович незчувся, як усім серцем полюбив професію лялькаря. І каже, що якби йому на будь-якому відрізку кар’єри запропонували стати актором драматичного театру, він би твердо відмовився.
За 37 років роботи в театрі він був і актором, і керівником. Зараз за плечима Ігоря Маджуги – великий багаж знань і понад сотню різних ролей, які він добре пам’ятає. Пам’ятає характер і ляльку кожного свого героя.
«У 1984 році, закінчивши училище, я прийшов до Чернігівського лялькового театру, тоді він знаходився навпроти СІЗО, – говорить Ігор Маджуга. – Перша моя роль у професійному театрі була в казці «Чарівна калоша», де я грав нахабного зайця.
Взагалі лялькарі – досить універсальні актори. Вони можуть грати в драмтеатрі, а от драматичним акторам важко працювати з ляльками. У нашому театрі були випадки, коли актори приходили і йшли. Складність в тому, що треба прожити роль, а потім передати через руку на ляльку необхідну емоцію. До того ж потрібно всю виставу слідкувати за своєю лялькою, за лялькою партнера, за тим, куди стати, щоб ні на кого не наступити. На драматичній сцені все значно простіше. А ще в театрі ляльок ніколи немає конфліктів за ролі, адже тут всі ролі – головні. Навіть актори, які знаходяться на подачах, – теж головні, бо якщо вони не подадуть реквізит, то не буде гарно зіграна вистава».
Ігор Олександрович говорить, що глядачі у лялькових акторів – найщиріші, найсвітліші і найпозитивніші.
«Діти –це той позитив і ті емоції, які заряджають. Вони – найвдячніші глядачі і слухачі. У той же час вони дуже тонко відчувають, наскільки цікава та чи інша постановка, які в ній емоції, – говорить Ігор Маджуга. – Дитину не обдуриш. Якщо їм не цікаво, вони не сидітимуть в залі спокійно, як дорослі. Тому головне – зуміти зацікавити їх».
Театр – стиль життя
А ні Ярослав, а ні Роман Маджуги не можуть сказати, коли саме у них з’явилася любов до театру, до ляльки. Але ні один, ні інший не уявляють свого життя без нього, адже хлопці виросли в театрі. Після школи вони постійно проводили тут час. І якщо для їх однолітків та друзів театр ляльок був чимось далеким, магічним, то для них це був другий дім. Уперше на сцену лялькового театру Роман Маджуга вийшов, коли йому було лише три роки, він грав роль «сезонника», який виходив на сцену і відкривав новий театральний сезон.
«У дитинстві для друзів похід до лялькового театру – це було свято, а для нас – як у магазин сходити. Ми тут постійно були. Театр став способом життя. Після закінчення школи я жодного дня не думав про те, ким стати, бо я знав, що я працюватиму лялькарем, – розповідає Роман. – Батько ніколи не відмовляв мене від цього вибору, мати теж не була проти. А от покійна бабуся завжди казала вступати на робітничі професії, які приноситимуть дохід. Але ж ми цього не хотіли, бо душа лежала до театру. Тому після закінчення Київської естрадно-циркової академії за спеціальністю «естрадна лялька», я був радий повернутися до свого рідного театру. Першою моєю виставою на цій сцені був «Кішчин дім». Коли я зіграв першу виставу, був трошки розгублений. Адже одна з моїх мрій була працювати саме в цьому театрі. Тому коли я вийшов на сцену і зіграв у своїй першій виставі, десь місяць я не міг у це повірити. І більше того, я почав думати: а що ж далі? Те, до чого я йшов, відбулося. Та згодом усе прояснилося. Далі був театр, нові вистави, репетиції, нові емоції. І не було жодного дня розчарування в тому, що я став лялькарем».
Згодом свою долю Роман знайшов у рідному театрі. Оля сама родом з Броварів, після завершення навчання в Дніпропетровському театрально-художньому училищі приїхала працювати до Чернігова. Молоді люди побралися і продовжують грати на одній сцені у рідному ляльковому театрі.
Любов до мистецтва – завжди в серці
Ярослав Маджуга в Чернігівській обласний ляльковий театр прийшов три роки тому. Закінчив Дніпропетровське театрально-художнє училище, потім Київську естрадно-циркову академію. Працював у хмельницькому театрі, в ніжинському драмтеатрі, в Чернігівському обласному музично-драматичному театрі ім. Т.Г Шевченка, але весь цей час прагнув повернутися до рідного чернігівського лялькового театру.
«Я за професією – актор лялькового театру, – говорить Ярослав. – І завжди хотів працювати саме на сцені Чернігівського лялькового. Сьогодні я, мій тато, мій брат і невістка, всі ми працюємо на одній сцені. Не так давно в мене з’явилася племінниця. Думаю і вона стане акторкою».
Ярослава завжди тягнуло до мистецтва. З дитинства він приходив до батька на роботу, а ще відвідував літературний гурток і писав гуморески. Навіть побувавши у самому пеклі, він не втратив любові до мистецтва (наприкінці весни 2014-го Ярослав був мобілізований і брав участь у війні на Донбасі. Це були найважчі часи для українських військових, «справжнє пекло», саме так багато хто називає ті часи війни). На щастя, ті суворі життєві випробування, не вбили в ньому бажання приносити радість дітям, не відібрали змоги дарувати ті теплі і яскраві емоції, які отримують глядачі лялькового театру. Більше того, Ярослав каже, йому робили багато пропозицій працювати на більш оплачуваних роботах, але він не може без театру. Тому завжди повертатиметься в ці стіни, адже театр у родині Маджуг вважають рідною домівкою, а колег – дружною театральною родиною.
Розмови про роботу –табу!
Сьогодні батько з синами живуть окремо, адже у кожного – своя родина. Проте навіть збираючись разом поза межами театру, вони ніколи не говорять про роботу. Ця тема в сім’ї – табу, адже робота має лишатися на роботі.
«Вдома потрібно відпочивати, а не ламати голову роботою, – говорить Роман. – Цього навчив нас батько. Адже коли ще ми з Ярославом навчалися у школі, він, приходячи додому з театру, завжди переключався на домашні справи і майже ніколи не говорив про роботу. І з самого дитинства у наших із братом в головах відклалося твердження, що робота – то робота, а дім – то дім. У театрі ми постійно спілкуємося на репетиціях, у гримерці, обговорюємо вистави, а от вдома про театральні справи не говоримо».
Підростаюче покоління Маджуг
У сім’ї Олі і Романа вже підростає майбутня акторка. Їхній донечці Даринці всього 4 роки, але вона вже дуже добре знає, де працюють її мама з татом, дідусь та дядько.
«Донька дуже любить театр, частенько буває на репетиціях і знає всі наші спектаклі, – розповідає Олена. – Вона приходить додому і переказує всі вистави. Вона вже зараз любить сцену, і якщо колись обере професію акторки, то ми обов’язково її в цьому підтримаємо. Адже я знаю, наскільки важлива підтримка батьків. Мої батьки, які не мали жодного відношення до театру і сцени, були не в захваті від мого вибору, проте не заважали мені, а навпаки підтримали, і я їм дуже вдячна».
Театр – для душі, а не для заробітку
На жаль, робота працівників театрів ніколи не була високооплачуваною. Хоча дуже багато часу сім’я проводить в театрі і вважає його своїм життям, але на ту мізерну зарплатню культурного працівника прожити зараз неможливо. Тому не дивно, що кожен із них був змушений, окрім акторства, опанувати й інші професії, які приносять дохід сім’ї.
«Театр – то для душі, а є роботи для гаманця, – сміється Ігор. – Щоб вижити сьогодні, треба працювати там, де гроші платять. На жаль, акторська професія, окрім акторів кіно, не цінується. Театри ніколи не фінансувалися нормально. За вислугу трохи платять надбавку, та то смішні гроші».
Марія ПУЧИНЕЦЬ
