Вибіркове «проти» ідіотії не менш паскудне, ніж «за»
Передусім «проти» порад експертів у сфері виборчих процесів «не вимагати повного скасування держфінансування партій».
«Проти» узаконеного права політичних партій на бюджетне фінансування, затвердженого парламентом восени 2015 року на виконання порад європейських партнерів, які чомусь не радять українській владі запровадження європейських зарплат і пенсій.
«Проти» відшкодування парламентським партіям майже півмільярда гривень за передвиборчу агітацію (ЦВК відшкодовує), і це при тому, що існують заборгованості з виплат лікарям, іншим бюджетникам навіть жебрацьких зарплат.
Для кого і яку Україну будуємо? Право на бюджетне фінансування партій олігархів та інших мільярдерів стрімголов кидаються виконувати, але геть забувають про конституційні права простих людей на безплатну медицину й освіту, на забезпечену старість і відпочинок, на гарантовану (Конституцією) роботу, гарантовані всі соціальні необхідності.
Загалом, забули про те, що у ст. 3 Конституції записано: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Але держава не звертає уваги на дотримання цієї найвищої цінності, отже не забезпечує права народу, який є єдиним джерелом влади в Україні (ст.5 Конституції).
Тобто ні політичні партії, ні експерти у сфері виборчих процесів, ні європейські партнери не є джерелом влади, але влада саме до них прислухається, а не до свого джерела, яке утримує її із своїх кишень.
І на таких антинародних діях побудована політика всіх гілок влади, вже й з новими обличчями, але, як видно, з вивітреними мізками. Бо якби в їхніх молодих головах були ще й молоді мізки з глибокими борознами розуму, то уже б на першому засіданні оновленого парламенту скасували б державне фінансування іменних приватних партій. Адже за два роки того цинічного фінансування жодна з партій не стала менш корумпованою, і на міліметр не наблизилася до народу, до його потреб, навпаки – всі парламентські, що сиділи на народних подачках, ганебно втратили народну довіру – результати голосування на останніх виборах показали. До того ж, увесь демократичний світ визнав, що саме українські політичні партії найбільш корумповані, найбільш брехливі і найбільш безвідповідальні перед своїм народом. Знайдіть в Україні, та і по всьому світу, інший приклад, коли за провальну і корупційну роботу щедро платять народними грошима?
Нова владна команда теж має свій іменний знак «Зе-». Але почала управляти Україною під старим рошенівським брендом БПП. Нерушимі залишилися закон про бюджетне фінансування партій, недоторкані корупціонери, захмарні комунальні тарифи. Не змінюється на благо народу практика тотальної платної медицини, наближується до неї дошкільна, шкільна і вища освіта, необхідним залишається податок і волонтерство для армії, гуртом збираємо гроші на складне медичне лікування хворих. Продовжують зростати ціни на проїзд у всіх видах транспорту та на всі побутові послуги, невпинно дорожчають ліки, продукти харчування і промислові товари. На фоні цього – збільшення фінансування партій, зростання зарплат депутатам (від 43 до 53 тисяч на місяць, і майже 42 тисячі компенсацій витрат на повноваження), ріст зарплат державним чиновникам.
Тож здивувала мене і позиція авторки статті «Держфінансування партій:за і проти» стосовно того, що «український закон про фінансування політсил із народної кишені слід удосконалити». Тобто, не скасувати, а лише удосконалити.
Цікаво було б довідатися, скільки сама ініціаторка «врегулювання» витрачання народних грошей кладе тих грошей у народну кишеню, що присвоює собі право таке радити в умовах війни? В умовах, коли багатьом нужденним немає за що необхідні ліки і продукти харчування купити, за комуналку заплатити?
Згоден, що кожен громадянин, тим більше журналіст, має право публічно висловлювати свою думку з будь-якого питання. Але в цивілізованому світі домінує й інша практика: суспільство залишає за собою право контролю за використанням народних грошей. В Україні все навпаки: громадського контролю за витрачанням бюджету практично ніякого, зате маса «активістів» стає в чергу, щоб висловити свої «геніальні» знання з будь-якої проблеми, повчають і європейців та американців. А навести лад в своїй країні – якби хтось за нас це зробив.
Та ще більше здивував мене прояв більшовизму в позиції авторки згаданої вище статті: «Не менш важлива проблема – ідеологічна, – пише вона. – Хіба справедливо те, що нашими грошима фінансуються сили, які, очевидно, діють в інтересах Кремля».
Хочу нагадати публіцистці, що згідно зі статтею 15 Конституції жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України».
Виникає запитання: на підставі якого права журналістка визначила політичні сили, які «очевидно діють в інтересах Кремля»? Наскільки мені відомо з історії, це лише за часів Сталіна «всенародно», без слідства й суду, називали «ворогів народу», «ворожі організації і групи», ворожі ідеології…
У сучасній статті авторка на свій розсуд записала до ворогів України і 
Та ще більший цинізм бачу в іншому: «Опозиційну платформу – За життя» журналістка назвала такою, що діє в інтересах Кремля, а Порошенкову «Європейську Солідарність» вважає патріотичною? Цю партію вона не зараховує до числа тих, які не можна фінансувати народними грошима. Журналістці байдуже, що члени цієї партії небувало обікрали Україну, над прірвою поставили економіку, довели державу до найбільш корумпованої, а народ – до найбідніших у Європі? Переважна більшість виборців відвернулася від цих «патріотів», але в газетній статті авторка не розгледіла ідеологічну проблему стосовно держфінансування цієї партії, з поміняною назвою спеціально для виборів. Як можна назвати такий паскудний вибірковий підхід до справедливості?
Публіцистка заплющила очі на діяльність політичних пройдисвітів тільки тому, що вони протягом п’яти років гарно брехали всім, що ведуть Україну до Європи і НАТО? Знайдіть хоч один євростандарт для покращення життя простого народу, який запровадили ці зажерливі мародери. Чи, може, вони заслужили для своєї «оновленої» партії народне фінансування тим, що зуміли в час війни небувало збагатитися, а народ втричі обідрати? І де обіцяний їхнім лідером Петром Порошенком мир за два тижні?
Звісно, сказати голосно на увесь світ патріотично «на благо народу», – великого героїзму і розумного завзяття не треба. А що зроблено для цього? Виголошені сотні інших гарних промов!
Перераховувати ознаки такого Порошенкового «патріотизму» можна й далі. Уже не приховують свого багатства, накопиченого за п’ять останніх років, інші «патріоти-порохоботи». Проте їх теж не стосується ідеологічна проблема, виділена авторкою статі, хоч вони чи не найбільше постаралися «в інтересах Кремля». Бо воюють з ним тільки безприв’язними язиками, на які все менше, й менше країн світу звертає увагу.
Втім, журналістка Олена Кощенко по-більшовицьки радить 
Ще не заслужили державного фінансування й нові партії «Слуга народу» і «Голос», втім, відшкодування народними грошима витрат на передвиборчу агітацію вже мають – відповідно 114,6 і 105,6 мільйона гривень. Для «найбіднішого» Порошенкового політичного виборчого проекту «Європейська солідарність» ЦВК виділила майже 100 мільйонів, для «Батьківщини» – 87,2, для «Опозиційної платформи – За життя» – 60,3 мільйона. Попереду фінансування політичної діяльності цих та ще шести партій, що набрали більше двох відсотків голосів виборців.
А народу й далі пудрять мізки необхідністю вдосконаленням державного фінансування партій, бо цього хтось із-за кордону забажав. Їхнє бажання – закон, а український народ потерпить!
Якось прочитав у пресі розумне, на мою думку, зауваження: «Українські засоби масової інформації тиражують часом політичну дурість, а не обговорюють масштабні проблеми». Передусім це стосується телеканалів, але й друковані ЗМІ долучаються до цієї вкоріненої в наше суспільство ідіотії.
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист
