ОСОБИСТІСТЬ

«Ви чували про Ромашку, про Тютюнника, Махно…»?

Слабко організованою, жорстокою, запізнілою, але здебільшого справедливою була реакція українського селянства на московську окупацію. Цей період відомий у новітній історії України як отаманщина. Український козацько-селянський отаман Демид Ромашка впродовж кількох років з невтомною завзятістю бив «білих» та «червоних» окупантів на території чотирьох південно-західних районів Чернігівщини. Історики називають його загін одним із найчисельніших та найбільш організованих, а вороги з острахом – «Дикою дивізією». Координація дій з петлюрівською армією, жорстка дисципліна, велика чисельність, партизанська тактика та підтримка місцевого населення дозволяли повстанчому загонові Демида Ромашки тривалий час успішно проріджувати ворожі тили. Попри окупацію більшості райцентрів до 1920 року, на Басанщині – батьківщині Ромашки – не міг з’явитися жоден представник більшовицької влади. Слава про подвиги отамана ширилася далеко за межі Чернігово-Сіверщини.

 

Били ми «білих», били «червоних»

Звідки взявся Демид Ромашка, де він воював до того, як стати повстанцем, і чи воював взагалі – поки що невідомо. Можна лишень припустити, що майбутній козацько-селянський ватажок брав активну участь у боях за незалежність Української держави на боці українських військових частин, адже історики закидають йому симпатії та тісний зв'язок із петлюрівцями.

Народився Демид Остапович Ромашка в селі Ярославка Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицький район Чернігівщини). Ані рік народження, ані дата – невідомі. До нашого часу майже не дійшло інформації про особисте життя отамана. Що вже говорити про фото? Нічого немає! Втім, його разючий спротив окупантам усіх мастей поширив Україною славу про Ромашку як про талановитого та ідейного повстанця. Повстанця, про якого сучасникам, на жаль, мало відомо.

1919 року Демид Ромашка очолив на південному заході Чернігівщини повстання проти денікінців. Білогвардійці рапортували: станом на 23 серпня 1919 року загін Ромашки нараховував 2,5 тисячі шабель і 4 кулемети. Сферою впливу селянських повстанських загонів були сучасні Козелецький і Бобровицький райони Чернігівщини та Броварський район Київщини (на той час – територія Чернігівської губернії).

«На Чернігівщині повстанський рух підживлювався близькістю фронту, – пише київський історик Михайло Ковальчук. – Тероризоване безчинствами білогвардійських військ, сільське населення Остерського, Козелецького й Ніжинського повітів співчувало й активно допомагало повстанським загонам, що діяли у прифронтовій смузі. Так, станом на 23 серпня 1919 року в загоні Демида Ромашки нараховувалося 2500 осіб, мав 4 кулемети. Горіла тоді земля під ногами білогвардійських офіцерів».

Після відступу денікінців повстанці продовжили боротьбу проти інших окупантів – більшовиків.

Червоні традиційно називали повсталих селян бандитами і розповідали, що Ромашка з «бандою» заважали встановлювати новий більшовицький лад та тероризували місцеве населення.

У книзі архівів Київської області 1971 року («Історія міст і сіл УРСР. Київська область. Київ – 1971. УРЄ. Академія Наук УРСР. сс. 221-232. (М.П. Малежик)) зокрема зазначено: «1920-ті роки – умови для роботи (більшовиків, – Авт.) були складні: у передмісті з'явилася банда Ромашки, яка постійно тероризувала населення».

У тій самій книзі описано один із випадків, що трапився у Броварах: «15 січня 1920 року бандити замучили в Броварах кілька сімей. Ревком організував населення на відсіч банді, багато приділяв уваги зміцненню радянської влади, разом з Броварською військово-продовольчою комісією допомагав 12-й армії всім необхідним, зокрема виділяв підводи, коні, забезпечував хлібом».

Стосовно так званого терору, про який говорили більшовики, то все-таки частина правди в їхніх словах таки була, але, як видно з документів, повстанці застосовували його рідко і виключно до тих, хто допомагав окупантам. Найпершими ж помічниками були місцеві євреї. Зрадників карали з усією жорстокістю військового часу!

 

«Эх, жиды – трусы, сбились в кучу, как овцы»

Найбільш точним джерелом щодо кількості так званих постраждалих від рук ромашіківців на Бобровиччині, де діяли основні сили повстанців, є «Записи сообщений потерпевших сотрудников Отдела помощи погромленным при РОКК на Украине Я.М. Таем о погроме отрядом Ромашко м. Бобровицы Черниговской губернии 2 января 1920 года».

Наводимо мовою оригіналу свідчення 23-річного ніжинського єврея Міхеля Гдалева Ламніна.

«Я – мясник. В пятницу 2 января (по новому стилю) я отправился на бойню, зарезал корову и вывез мясо на базар. Стали сносить мясо в лавку. Подошло 2-е вооруженных, сказали извозчику: «Вези мясо». Меня же арестовали и сказали: «Иди с нами». В то время, когда шла ловля евреев на базаре, какие-то вооруженные люди разоружали отряд райпродкома. В этом отряде было человек 30. Меня повели на середину базара, где уже стояло человек 30 евреев, выстроенных в шеренгу. В это же время подвели какого-то красноармейца-еврея и тут же стали страшно избивать его прикладом. Повели нас по направлению к селу Ярославка. Как только вывели нас в поле, потребовали денег. Все отдали, что кто имел при себе. «Раздевайтесь и пойдете домой», – сказали нам. Все разделись догола. Скомандовали «направо», и все повернули направо от дороги. Выстроили в шеренгу и дали по нас залп. 5 человек упало мертвыми. Один из нас, Герш Скоробогат, пытался было бежать. Пробежал он шагов 15, но бандиты погнались за ним и зарубили шашками. Оставшиеся в живых сбились в кучу. Тогда бандиты стали над нами издеваться: «Эх, жиды – трусы, сбились в кучу, как овцы», – хихикали они. «Что вы стоите, мерзавцы, – раскричался Ромашко, – докалывать», и стали колоть штыками и рубить шашками. Меня ранили штыком в левый бок и шашкой в правое плечо. Я притаился мертвым. Я слышал, что Ромашко говорил что-то остальным бандитам. И из разговора я понял, что Ромашко велел оставить патруль на случай, если кто-нибудь из нас остался живым, чтобы его прикончить. Однако бандиты ушли. Я пролежал еще некоторое время и направился в город. У моей лавки лежал труп моей матери: когда она узнала, что меня повели бандиты, она выбежала на базар и побежала к нашей лавке. Здесь ее бандиты и расстреляли».

Як бачимо зі свідчень єврея, що вижив, ромашківці їх не милували – очевидно, за співпрацю з більшовиками. Особливо ненавиділи ж тих, хто записався в червоні загони. Сам же Ромашка умів знайти спільну мову з представниками так званої народної міліції, яких набирали із місцевих. Свідчення 49-річного шапочника Натанееля Приткіна розкривають настрої ромашківців, які свого часу в боротьбі з денікінцями часто координували свої дії з більшовиками.

«Когда деникинцы пришли к нам, меня пограбили, – свідчить шапочник (переклад з ідишу). – При уходе они безобразничали еще больше. Евреи боялись ночевать у себя дома, на ночь уходили к соседям-христианам. За неделю до отступления деникинцев я со своей семьей, состоящей из 5 чел., ночевал у соседа-христианина. В эту ночь был подожжен мой дом, и все то, что там было, сгорело. Я остался гол, как сокол. О Ромашко мы узнали уже давно. Еще при уходе большевиков мы боялись, что в промежуток времени между отходом старой и приходом новой власти, посетит нас Ромашко (он наш сосед из ближайшего с. Ярославки), и мы прятались от него. После прихода деникинцев, когда Ромашко выступил против них, мы были уверены, что он помирился с большевиками. В самое последнее время, после вторичного прихода большевиков, Ромашко часто заезжал в местечко, заходил к начальнику милиции, а иногда и в ревком. Видя все это, мы решили, что Ромашко работает заодно с большевиками и не опасались. В ту пятницу, в 2-3 часа дня, когда базар уже кончился, ничего не зная и не подозревая, я вышел на улицу. Меня сейчас же окружили несколько солдат. Один из них крикнул: «Жид». Я пытался как-нибудь ускользнуть. Меня сейчас же ударили прикладом по голове. Недалеко от меня сильно ранили выстрелом в голову некоего Герша Майзеля, базарного торговца разной мелочью. Меня повели на середину базара, где уже было человек 20. Тут были и старики, и дети, и женщины. Нас вывели за местечко. Когда нас вели, бандиты ловили все новых и новых евреев, попадавшихся на пути. Таким образом, наша компания все увеличивалась и увеличивалась, и когда мы очутились за местечком, нас уже было человек 40. Бандитов, провожавших нас, было человек 10. Мы их спрашивали, чего от нас хотят. Нам ответили, что на нас наложена контрибуция в 2 млн. руб. Нас тут же раздели догола, расставили по 6 чел. в ряд и дали 2 залпа. Я был ранен в палец. Я приложил снег к пальцу, хотелось жить. Затем Ромашко скомандовал: «Не тратить пуль, рубить». Возле меня лежал Гилель Тараховский, 38 лет. Я к нему обратился: «Слышишь, Гиля». «Тише», – шепнул он мне. В эту минуту ударили меня несколько раз по голове, не знаю чем, прикладом или шашкой. Одним ударом мне отсекли ухо, другими двумя ударами были мне нанесены две раны в череп. Я почувствовал, что теряю силы. Сознание же я не потерял. Я слышал, как бандиты кричали: «Шашка не годится, шашка тупая, колоть». И туг же бандиты начали колоть. Тайбель Шупс, еще очень молодую девушку, закололи, и она упала мертвая на мои ноги. С другой стороны лежал труп заколотого Гиля Тараховского. Я знал, что очередь дошла до меня. Но тут кто-то из бандитов крикнул: «Гей, хлопцы, подводы поехали, гайда». Я еще полежал несколько минут. Убедившись, что бандиты ушли, я поднялся и отправился в местечко. По дороге встречал много крестьян, я умолял их взять к себе на воз: я еле держался на ногах. Но они даже не хотели слушать. Наконец нашелся один, согласившийся отвезти в местечко. На следующий день я отправился со своей семьей в Нежин».

 

Бобровицькі євреї поспіхом продавали майно та втікали поближче до більшовиків

Влада більшовиків у 1920 році на цих землях була хиткою. Це засвідчує допит ще одного постраждалого 37-літнього єврея Ісаака Грінблата. З його слів, через дії ромашківців бобровицькі євреї змушені були поспіхом продавати місцевим селянам власне майно та емігрувати туди, де діяла більшовицька влада. На допиті свідомо чи ні умовчується причина репресій щодо єврейського населення з боку українських повстанців.

«В пятницу 2 января по новому стилю, приблизительно в 1 час дня, я вышел на улицу, встретил некоего Тараховского и с ним о чем-то заговорил. В это время кто-то пришел и сказал, что в местечко приехал Ромашко. Я этому не придавал никакого значения, так как знал, что Ромашко в последнее время два раза проезжал через наше местечко. У нас тогда говорили и что он ездил в Козелец для переговоров с властью, и что будто ему предложили службу, но он отказался. Проезжал он со своим отрядом человек в 20 днем, с песнями, и никого не трогал. Мне также было известно, что когда Ромашко последний раз проезжал через местечко, он здесь случайно встретил некоего Стояновского, содержавшего в Ярославке до погрома там мельницу, предложил последнему вернуться в Ярославку. Ромашко даже обещал материальную поддержку, если таковая понадобится, для отремонтирования мельницы. И вот я до того был спокоен, что даже не считал нужным уйти из базара и зашел в лавку некоего Кагановича. Я пробыл там несколько минут, как вдруг заходят в лавку 2 солдата и спрашивают «Чья лавка?» Каганович ответил: «Лавка Кагановича». Тогда нам один из солдат сказал: «Выходи на улицу», и повели нас. Мы видели, что в это самое время вывели из лавки, находящейся напротив, 4 евреев. Привели нас на базар, где уже было 24 еврея, а охраняло их человек 7 солдат. Подошел Ромашко, вынул браунинг, спустил предохранитель и сказал: «Мы с вас снимем допрос и отпустим». Затем он скомандовал: «Гайда», и мы пошли. Шедший рядом со мной Притыкин шепнул мне: «Плохо, нас ведут на убой». Но я этому не поверил. Есть же милиция, есть же ревком. И не допустят же, чтобы среди белого дня убивали людей, – думал я. Но когда нас повели мимо ревкома на дорогу, ведущую к селу Ярославка, я понял, что дело плохо. И вот, когда сделали все остановку, по-видимому, для того, чтобы подождать оставшихся в местечке бандитов, которые должны были привести новые жертвы, я предложил всем разбежаться. «Давайте разбежимся во все стороны, – сказал я, – тогда, может быть, убьют одного или несколько человек, но всех не убьют; если же не разбежимся – нас всех ждет верная смерть». Но никто меня не слушал. И я решил сам бежать. Уловил удобный момент и ускользнул. Все остальные, за исключением 2-3, каким-то чудом оставшихся в живых, были бандитами убиты. Доконал местечко начальник местной милиции Шиян, который, после того, как все евреи бежали из местечка, с несколькими милиционерами обирал еврейские лавки и квартиры; и (они) погрузили награбленное на подводы и увезли в Ярославку. Через два дня, т.е. в воскресенье 4 января, из Нежина был отправлен военный отряд в Бобровицы. Наши евреи, полагая, что отряд побудет в Бобровицах некоторое время, начали было возвращаться в Бобровицы. Но отряд пробыл в Бобровицах дня 4 и ушел, а вместе с ним и вернувшиеся было евреи. В настоящее время в Бобровицах не осталось ни одного еврея. Некоторые из более отважных если и пробираются в Бобровицы, то лишь затем, чтобы продать местным крестьянам оставшееся имущество».

(Продовження в наступному номері)

Віталій НАЗАРЕНКО

 

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"