Україна – не Росія, але й не Європа, у Неньки доля покритки

 

                             «Синочками ґвалтована…»

Радянська ідеологія приділяла велику увагу події 1654 року, возз’єднанню України з Росією. Та не прийнято було поширюватися, що відбулося те возз’єднання після того, як українські землі з її народом були зґвалтовані Османською імперією і Річчю Посполитою. Тішилися нашою Ненькою й московіти, але, напевно, ніжніше, тому й кинулися їм в обійми Київський, Чернігівський і Брацлавський полки. Не всі українці були раді тому вимушеному «шлюбу», одначе змирилися.

Згодом не опиралися, коли гетьман Іван Мазепа захотів віддати козацьку «вольницю» новому ґвалтівнику – шведському королю. За цю зраду московський «хазяїн» потопив гетьманську столицю в крові тисяч безневинних українців, залишених на розтерзання царським собакам.

Швидко забулося. Найгучніше забив у набат за долею України Тарас Шевченко. Мабуть, після того, як ознайомився з прикрою історією в рідній Кирилівці: після розміщення там на постій російських солдатів місцевий священик записав протягом року майже два десятки дітей покриток. Не менше їх було й по інших селах. Але ще більшою смутою, напевно, пройнялося серце Кобзаря, коли побачив, як «Гірше ляха свої діти її розпинають…»

Не почули. І не лише це, а й ганебніший Тарасів докір: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…» Як у воду дивився. Після перевороту 1917-го вже «незалежники» повели на панель рідну Вітчизну, щоб за отой «шмат ковбаси» віддати в руки черговому ґвалтівнику – німецькому кайзеру. Та поки торгувалися, чубарилися за гетьманські папахи, російські більшовики собі прибрали до рук споконвічну покритку. І повторилося Шевченкове село: «… а в комнатах наших сидят комиссары, и девочек наших ведут в кабинет» – співається у відомому романсі про ті події. Де були «великі борці за Україну», яких тепер так голосно славимо? Чому не захистили ні отих дівчат, ні саму Неньку від червоних ґвалтівників? Жменя фінських лісовиків й поляки зуміли це зробити. А українським «патріотам» ближча до серця геростратова слава, рівнозначна вічній ганьбі?

Цей висновок випливає з гнівних слів Володимира Сосюри: «Така прекрасна й, мов на гріх, ти плодиш землю байстрюками – багном і гноєм для других».

Суворий присуд зробив Олександр Довженко: «У нас не державна, не народна психіка. У нас немає справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне… Ми – вічні парубки. А Україна – наша вічна вдова».

Це було написано в 1942 році, коли немало українців, у тому числі й тепер славлені, натягнули на себе фашистські мундири й віддавали Матінку для втіхи гітлерівським звірям. Ще й самі тисячами знищували співвітчизників. Чого добилися для України? Хіба що, знову ж, геростратової слави для себе.

До речі, цей ганебний термін пішов від античного грека Герострата, який, за міфологією, спалив храм Артеміди (міфічної богині тваринного й рослинного світу), щоб його ім’я пам’ятали нащадки – сам признався, коли його катували.

Гіркі слова справжніх синів України (писали, коли небезпечно було те писати) я й раніше цитував у своїх публікаціях, а недавно натрапив на не менш болючу відвертість і засторогу Миколи Холодного. Написано в 1960 році:

 

Люблена-перелюблена,

Синочками ґвалтована,

Багнетом приголублена.

Ворогом від ворога

Звільнена – врятована

Дорого, ой як дорого!

Так що ж мовчите, герострати?

Може, ви скажете, хто вона,

Ота, що в запічку хати

Руками своїх закатована?

 

Ні, ще не вмерла – співаємо в Гімні. А от її народ невпинно вимирає, а після Революції гідності ще й мільйонами за кордон тікає, щоб якось вижити хоч там. Бо вже «найпатріотичніші патріоти» на золотому налигачі тягнуть «розпусну» Матінку для найновіших ґвалтівників. Ще й горлопанять, що ці – цивілізовані. Навіть наші надра, ліси, кращі в світі чорноземи не загарбують войовниче, а вимінюють на кредити й обіцянки захистити від колишнього ґвалтівника – російського.

Багатства-то видурюють, а захищати не поспішають, та й навряд чи коли поспішать. Прямо у вічі кажуть: самі розпалили вогонь, тож своїми руками й гасіть його. Території теж самі промайданили…

Недавно почув з телеекрана відвертість Андрія Сенченка. Розповідав, що 22 лютого 2014 року майданна влада мала відправити його в Крим з повноваженнями прем’єра автономного півострова. Але не відправила, оскільки протягом чотирьох наступних днів ділила портфелі. Один з лідерів так і заявив, що поки не заповнять всі «клітинки владної шахматки», про Крим нічого й говорити. Тож відправили його туди 26 лютого, але з повноваженнями рядового депутата. Хоча, визнав відверто, що й прем’єрські повноваження навряд чи допомогли б – там уже все було схоплено «зеленими чоловічками».

Думаєте, американські і європейські «смотрящі» цього не знають? Тому й граються з Україною в кішку-мишку замість реальної допомоги: на килим викликають, дещо зі зброї продають. Одначе в США не перестають лютувати, бо через недолугість майданних вождів НАТО не вдалося завести свої кораблі в Севастополь, Росія з-під носа вкрала Крим. Тепер й інтерес американців до України вже не такий, який був у 2013-му. Здебільшого на Росію нацьковують, щоб легше їм добитися від неї хоч частинки того, що проґавили з підопічними.

Боляче таке усвідомлювати, але поки не глянемо правді у вічі, доти й не візьмемося серйозно за розум. Для цього необхідно, думаю, проаналізувати різницю між українським «прославленим» суспільством і скромними європейцями.

 

Ніхто нам не допоможе, крім самих себе

Високопосадовий офіцер ВМС США Гаррі Табих порадив українцям: «Повинні боротися і створювати країну, в якій росте рівень життя, а не падає, в якій корупція не росте, а падає. Сьогодні ворог України – не Росія, а корупція. Необхідно нарощувати економіку».

На цьому наголосила низка зарубіжних політиків й економістів. Та щоб народ менше звертав на те уваги, не придивлявся, як і після Революції гідності розграбовується країна, нові лідери затіяли дорогу суєту з ґвалтуванням бюджету заради швидкого розмноження армії «борців» з корупцією та іншою недолугістю. Мільярди виділили на її утримання. А які результати?

Порівняння перше. В Румунії три роки тому Національне антикорупційне управління очолила 44-річна жінка Лаура Ковеші. Держава призначила їй зарплату 3200 євро на місяць – для Європи невисока. Проживає вона в двокімнатній квартирі, придбаній в кредит. Результат її боротьби – посадила майже 1200 корупціонерів. Серед них міністри, депутати, інші високі чиновники. Загриміла за ґрати й низка політиків з Соціал-демократичної партії. Та коли ця партія на останніх виборах здобула перемогу, то її прем’єр Сорін Гріндяну вирішив амністувати 2700 чиновників, винних у корупції, але збитки від якої незначні – до 40 тисяч євро. Мовляв, тюрми переповнені, нікуди їх садовити, а будувати нові – дорого.

З цим не погодилося суспільство: в перший день на маніфестацію вийшло понад 200 тисяч людей з вимогами скасувати цей урядовий декрет і не заважати боротьбі з корупцією.

У перший день нового року тисячі протестантів вийшли на вулицю з гаслом: «Урядові поправки підривають основи незалежного правосуддя».

А в нас?.. Незадовго до Нового року у ЗМІ з’явилися повідомлення іншого характеру: голова Національного агентства з питань запобігання корупції Наталія Корчак за 10 місяців заробила майже мільйон гривень, ще й премію собі виписала – 200 тисяч гривень.

Такі та й більші суми заробляють й інші антикорупціонери. Їх уже стільки наплодили, що вони почали воювати між собою. Мабуть, із себе й повинні починати. І по декому навіть галасу наробили. От тільки результатів, на зразок румунських, немає.

Зате якими новорічними «подарунками» порадував уряд: зросте ціна на електроенергію і газ, взагалі тарифи на комуналку можуть стрибнути відсотків на п’ятдесят. Оприлюднили пом’якшення стосовно раніше запідозрених в корупції.

Як відреагували на це політичні борці «за народ»? У Києві та низці інших міст пройшли смолоскипні марші з нагоди 109-ї річниці з дня народження Степана Бандери, чим попіарили себе три політичні сили націоналістичного толку. Інші патріоти затіяли у ЗМІ боротьбу з телеканалами, які показали не «патріотичні» фільми й телешоу – де тільки те взяти.

Порівняння друге. У прем’єра Хорватії зарплата ще менша, ніж в румунської антикорупціонерки. А вдягатися він повинен належним чином – обличчя держави. Тож і захотів підняти собі зарплату. Суспільство відразу ж відреагувало: купили в складчину 300 краваток і кілька десятків сорочок. Все те розвісили на загорожі будинку уряду. Подіяло.

А в нас? Крім вищенаведеної боротьби рясніють нові повідомлення про заєвропейські зарплати чиновникам, в окремих до кількох мільйонів сягають – куди тим європейцям!

З іншого боку: заборгованість по зарплаті збільшилася на 44 відсотки і становить 2 мільярда 582 мільйони, в тому числі на економічно активних підприємствах – півтора мільярда. Немало випадків, коли місяцями сидять без зарплати медики й освітяни. До речі, у лідерах з росту зарплатної заборгованості ті області, де найгучніше проводять різноманітні націоналістичні заходи. Проти кого й за кого борються?

Заінтригувала й така статистика: за 15 років кількість матерів-одиначок збільшилась у 22 рази. Сам міністр соцполітики Андрій Рева визнав, що кожна п’ята дитина народжується поза шлюбом. Виходить, що ситуація з безбатченками гірша, ніж була в закріпачених українських селах, коли там стояли на постої російські солдати?

Тривожна й така статистика:10 відсотків пар подають на розлучення в перший рік спільного життя, тоді як у країнах Європи – лише один відсоток. Найчастіше розбігаються, бо ніде жити.

Водночас весь світ шокований від багатства наших керманичів та їхньої обслуги, масштабами виведення українського капіталу в офшори і взагалі розграбування казни. Боротьба ж з цим зводиться до піарівських заяв про щось виявлене.

Все те бачить народ і чекає, що прийде добрий дядя Сем і поборе в Україні корупцію та й весь безлад. Самі ж вдень і вночі ведемо язиколяпну війну проти Росії. Простий народ теж підключається до того, направо й наліво роздає з телеекранів поради «від народу», як повернути Україні промайданені Крим і Донбас. Насправді ж організація захисту територіальної цілісності держави, боротьба з агресором – то справа суто президента, уряду й парламенту. А завдання суспільства – з посиленою увагою контролювати керманичів влади, як вони днями й ночами дбають про обороноздатність країни. Лише за такої умови, за такого контролю чиновники не посміють збагачуватися на оборонці, тим більше на проведенні бойових дій. А в нас? Наяву омільйонення на АТО.

Недавно почув від однієї політично-соціологічної експертки, що в Україні немає яскравих лідерів, які зможуть підняти народ на боротьбу з корупцією та іншою ідіотією. Цікаво б почути від неї: яких політичних лідерів бачить вона, коли тисячі й десятки тисяч людей протестують у країнах Європи? І там неодмінно добиваються результатів на користь народу.

І навпаки. В Україні протести організовують, як правило, партійні лідери. Але чи хто згадає хоч один масовий протест на чолі з ними, після якого простим людям стало краще жити?

Це вам ще одна різниця між українським суспільством і суспільствами цивілізованих країн. Невже українці справді такі безвольні й безпринципні вічні парубки? Але ж і в багатьох трудових колективах, й по всьому світу славляться українці працьовитістю й природним та набутим розумом. Коли ж по-справжньому візьмемося за долю нації, незалежної держави? Зажерливого ж байстрюччя небагато – здебільшого при владі та в політиці. Але і їх можна поставити на місце й мозки їм провітрити. Ні, не черговою кривавою революцією, а по-хорватськи, по-румунськи, по-французьки, по-американськи.

Звісно, до такого ніколи не дійдемо, якщо й далі посилатимемо Матінку на панель для все новіших ґвалтівників. Та й продажним «синочкам» пора урозумитися. На той світ не заберуть із собою багатство. Бо туди приймають тільки з душею – або доброю, або злою. Відповідна й пам'ять залишається на землі. Яка та пам'ять буде – світла чи чорна, – з такою й житимуть серед людей їхні нащадки.

 

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"