У світі квітів говорять англійською

«Good morning. Im happy to meet you», – зі щирою усмішкою зустрічає мене Віра Петрівна Ващенко, яка два роки тому розміняла дев’ятий десяток.

Я трохи ніяковію... Та не від того, що не знаю англійської, а скоріше від неочікуваного знайомства. Адже йшла на інтервю до пенсіонерки, котра захоплюється садівництвом, квітами... А прийшла до енергійної красивої жінки, яка зовсім без акценту говорить іноземною мовою так, що їй міг би позаздрити не один сучасний перекладач.

Тридцять п’ять років ця жінка день у день ходила до школи навчати дітей англійської. І навіть коли вийшла на заслужений відпочинок, майже нічого не змінилося в її житті, хіба що школа «переїхала» до неї додому. Школярі вишиковуються на заняття в чергу. Важко уявити, але це вже діти й онуки її колишніх учнів. Тих, що колись зустрічали з квітами біля рідної альма-матер... Та без квітів не обходиться й нині. От тільки тепер їх дарує пані Віра – такий собі презент замість гарної оцінки... Зі щасливими обличчями біжать  сніговими заметами з горщиками в руках, де жевріє життя тендітної фіалки, аби похвалитися батькам своїми успіхами... А влітку у «ботанічному саду» пані Віри, який розкинувся на шести сотках городу, можна віднайти навіть такі рослини, назви яких важко вимовити. Та господарює тут все одно вишукана троянда. Така ж, як і сама квіткарка – витончена, елегантна, чарівна...

 

«Вірко, допоможи...», – просили заможні цяці

...Впевненою ходою йшла бобровичанка Віра до столичного вишу іноземних мов. Від тролейбусної зупинки треба було пройти кількасот метрів до помпезної будівлі навчального закладу. Повз неї одна за одною проносилися дорогі автомобілі. Це заможні татусі або їхні водії підвозили «поліглотів» на навчання. У бік скромної дівчини ніхто навіть не озирався. У просторих аудиторіях, де юрбилися розцяцьковані столичні студенти, на дівчину з периферії теж ніхто не звертав уваги. Мовляв, про що з нею говорити... Та вже незабаром виявилося, що говорити таки є про що...

«Я була єдина «сіра» дитина із села, – пригадує моя співбесідниця. – У того батько генерал, у того – у політбюро працює, у тієї – професор... Тоді на іноземні мови мало хто вступав з простих родин. Такі обирали робітничі професії. Але я наважилась. Адже ще зі школи мені легко давалася англійська. Коли побачила своє прізвище у списку тих, хто вступив на навчання, неабияк зраділа. І мене зовсім не зупиняло те, що вчитимусь з «крутеликами». Так, я не могла похизуватися стильним вбранням чи модною зачіскою. Та вже за місяць всім дала фору, продемонстувавши свої знання. І тоді всі ті грошовиті синочки та донечки зустрічали мене ледь не вистрибуючи по дорозі з авто з проханням: «Вірко, допоможи... дай списати... поясни».

 

 

 

По закінченні вишу Вірі запропонували післядипломні курси, які б дали змогу викладати в університетах, інститутах Радянського Союзу. Та дівчина відмовилася, адже на той час вже була заміжня і готувалася створювати власну родину. Не роздумуючи, повернулася до Бобровиці, порекомендувавши замість себе свою подругу.

 

Два Ігорі: і син, і зять... Обидва рідні – що й казать

У цієї життєрадісної жінки доля складалася не завжди в яскравих кольорах. Були й чорно-білі, а скоріше чорні сторінки життя. Немає тяжчого горя для матері, як поховати рідну кровинку – своє дитя.

Віра Петрівна з чоловіком Володимиром Івановичем виховували сина й доньку. Здавалося, про що ще може мріяти щасливе подружжя: гарна робота, будинок, міцна родина...

Ігор та Ірена росли слухняними і дружелюбними дітьми, радували батьків, допомагали у всьому. Закінчивши школу, обоє обрали медицину. Ірена – одна з чотирьох інтернів, яка з усього курсу медичного університету отримала диплом з відзнакою. Чоловіка теж обрала лікаря. Вони були чудовою парою і Господь невдовзі нагородив їх донькою Яною. Та хто тоді міг подумати, що тяжкий недуг безцеремонно здатен забрати молоде життя з родини двох лікарів…

«Донька пішла з життя, коли онучці Яночці було чотирнадцять років. Неймовірно тяжко переживав кожен із нас цю страшну втрату. Минали роки, я постійно їздила до зятя та онучки в Київ, вони приїздили до нас, – розповідає моя співбесідниця. – Всі ми добре знаємо, що стосунки зятя з тещею вже давно стали класикою багатьох анекдотів та жартів. Та це зовсім не про нас. Мій зять Ігор, мабуть, виняток із правил: порядний, щирий, чуйний. Людям інколи важко повірити, що таке можливо, але ми живемо душа в душу. Ось хоча б одна невеличка історія. Якось приїхала в Київ з торбами, як завжди... Гостинці у людей із села неодмінно знайдуться (посміхається, – Авт.). Зателефонувала, а він якраз працював. Я кажу, мовляв, Ігоре, я сама доберуся, не хвилюйся... Вийшла з електрички та й іду собі потихеньку, а навпроти мене звіддаля біжить чоловік у хірургічному халаті, пов’язка на шиї теліпається... За кілька кроків дві жіночки йдуть. «Оце несеться... Мабуть, кохану зустрічати», – говорить одна іншій. «Молодість, кохання, що тут скажеш», – озирається співрозмовниця у пошуках гарної дівчини. А тут я з усмішкою до них: це зять, кажу, мене зустрічає. Вони ледь не зомліли, мовляв, вперше в житті бачимо, щоб зять так тещу зустрічав. Ігорьок підбіг, обійняв, забрав сумки і ми пішли до машини. Він дуже гарна людина... Другий син. Недарма ж на одне ім’я мої хлопці. Обоє рідні».

І, на превеликий жаль, в обох трагічна сторінка життя – втрата коханої дружини. Син пані Віри Ігор, який теж за фахом лікар, не зміг, хоч як не старався, витягнути з безжальних «обіймів» страшної недуги свою другу половинку. Вирок із трьох простих букв був набагато сильнішим. Ані ліки, ні обізнаність в медицині, ні зв’язки не допомогли побороти рак. Обпечений горем чоловік повернувся зі столиці на малу батьківщину. Бо там кожен куточок, сквер, кафе, дорога, коридор лікарні... все нагадувало про дружину.

 

Фіалковий рай

Світлі фіранки не приховують всієї отієї краси уквітчаних підвіконь пенсіонерки Віри Петрівни. Тож про фіалки усіх відтінків – від рожевого до бузкового – не говорить лише ледачий перехожий, коли вони зацвітають. Та мало хто знає, що підвіконнями ця краса не закінчується: полиці шафи, спеціальні стелажі, і навіть стіл, за яким наша героїня говорить виключно англійською. Ніяких поблажок – навіть кореспонденту «Чернігівщини». У такій оранжереї і вчитися легше... Приємніше - так точно. А ще, знаючи, що один із горщиків із ніжною красою може стати бонусом за наполегливість і успішність, то й поготів!

Окрім квітів, моя співбесідниця дуже любить читати. У бібліотеці бере одразу з десяток книжок і, як сама говорить, читає «залпом». Долі успішних людей, любовні романи, гостросюжетні історії з різних країн світу – ледь не до ранку горить світло у почивальні Віри Петрівни. З цією жінкою можна говорити годинами. Час летить зовсім непомітно. Та виявляється, оті розповіді про різні країни Європи, які пенсіонерка мені переповідала з великим захопленням, зовсім не з книжок. Адже пані вчителька свого часу об’їздила майже всю Європу. В деяких країнах була по кілька разів. Часто її сприймали за місцеву, адже мовного бар’єру не відчувала в жодній розвинутій країні.

«Я ніколи не сиділа в кімнаті в очікуванні гіда. Брала карту міста і їхала, куди душа забажає. Коли щось треба було спитати – без проблем. Люди привітні – завжди допомагали. Коли дізнавалися, що я українка, обов’язково робили компліменти з приводу гарної мови і навіть дивувалися, що розмовляю без акценту».

Та були випадки, коли через знання мови доводилось отримувати на горіхи.

«Приїхали в Гельсінкі. Я лишила валізи в номері і поїхала на шопінг. Коли повернулася, наші якраз збиралися в холі і чекали на гіда. А тут я з пакунками, – посміхається жінка. – Вони до мене: де це ти була, мовляв. Я й кажу: на шопінгу. Тут до мене підходять двоє кремезних чоловіків. І не просять, а наказовим тоном кажуть, щоб я їх повезла у крамницю і допомогла купити фінські ножі. Я побачила, що у разі відмови можу отримати великі неприємності. Так мені дали зрозуміти. Навіть у крамниці їм пояснювали, що ножі вони не перевезуть через кордон, але один з чолов’яг сказав: то не ваша справа. Накупили вони чого хотіли і все без проблем перевезли. Не прості люди. Тож наступного разу я не афішувала, що добре володію англійською, аби не накликати на себе біди від своїх же людей».

 

Серця полум’яного мотор

Життєлюбність Віри Петрівни захоплює. Попри те, що витримала дві операції на серці і вже шість років не обходиться без кардіостимулятора, вона активна, енергійна і дуже гостинна. Недарма її онучка Яна зі своїм чоловіком полюбляють проводити вихідні у любої бабуні, відпочиваючи від столичної метушні.

«Чоловік мій давно помер, але поряд завжди син. Онука ніколи не забуває. Вони з чоловіком радо їдуть до мене і завжди балують подарунками. Мені хоч і 82, та я люблю гарний одяг. Так онучка мені то светрика з модної крамниці підкине, то ще якусь гарну річ. А останнього разу так пальто привезли. І що найцікавіше, її чоловік вибирав. Каже, як глянув на нього, одразу зрозумів – на Вас шите. Люблю свою родину, вони – моє все!», – підсумувала наша героїня.

Віра Петрівна – жінка, яка вміє жити в гармонії з собою і навколишнім світом. Вона отримує задоволення від простих на перший погляд речей – спілкування зі школярами, догляду за квітами, цікавих книжок... Ця мудра жінка вміє правильно розставити акценти, дати пораду і спокійно вислухати своїх рідних, друзів, сусідів. Саме про таку людину і хотілося написати напередодні свята всього жіноцтва.

Щоб люди задумалися і почали радіти звичайним речам. Звучить пафосно, а можливо й банально, але запитайте себе, коли ви востаннє дивилися на зоряне небо, спостерігали за тим, як кружляють у повільному таночку тендітні сніжинки, або хоча б як солодко сплять, тихо посопуючи, ваші діти, онуки?.. Щастя – в простих речах!

Сніжана БОЖОК, фото автора

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"