У 95 – порає город, рубає дрова і допомагає по господарству подругам… молодшим за себе


 

Коли їхали до 95-річної Тетяни Кукшин, що мешкає у селі Корніїв на Козелеччині, дорогою уявляла стареньку хатинку довгожительки, що через свій поважний вік трохи похилилася і увійшла в землю… Адже мене заздалегідь попередили, що бабуся живе сама, чоловік уже давно пішов із життя, а діти – у столиці. Хвилювалася, як там вона почувається, зустрічаючи 96-ту весну свого життя… Можливо, у хаті відпочиває, дай Бог, на призьбі у дворі гріється, бо день видався надзвичайно ясним і теплим. Так і заманював всіх скупатися у ніжних, по-справжньому весняних промінцях… Всі думки розвіялися, коли перед моїми очима постав чепурний будиночок, на ґанку якого солодко мурчав товстий кіт, поряд гуляли зо два десятки курей, а у вольєрі голосно гавкав собака, повідомляючи господині, що у неї гості. Ледве не втратила мову, коли побачила за будинком Тетяну Зосимівну, яка жваво розмахувала сокирою, розчищаючи від старого гілля фруктові дерева у саду, що, випереджаючи час, вже налилися бруньками. Жінка приязно усміхнулася до мене, і тієї ж хвилини я подумала, що, мабуть, мене неправильно зорієнтували, бо моя нова знайома виглядала років на 25 молодшою. Соромно зізнатися, але я навіть документи попросила, аби пересвідчитися, що їй 95!

 

 

Тетяна Зосимівна не боїться жодних вірусів, які зараз всі обговорюють, а телевізор взагалі воліє не вмикати через погані новини… Бабусю так загартувало життя, що вона ні на що не зважає, тим паче, що весна вже закликає поратися на городі й у саду…

– Дві голодовки, сім років у землянці, три роки у наймах, важка праця на свинофермі… Онучко, про які віруси ви мені говорите? Хай вони лісом йдуть, а нам працювати треба, земелька кличе. Є город, то будемо жити… Страшна весна та, коли з акації цвіт рвеш, щоб оладками посмакувати, бо живіт до спини прилип. А нинішня весна чудова, глянь-но, яка цибулька, часничок на грядці росте. А он розсада на підвіконнях... Нема часу на погані думки, працювати треба, – вправно скручує гілля мотузками невтомна трудівниця.

 

Дивом вцілілі…

 

Розкуркулення передувало голоду 1933-го року. Селян виганяли з домівок, їхнє майно забирали до колгоспів. Сотні тисяч родин втратили усі засоби до існування, когось вислали до Сибіру, когось ув’язнили, когось розстріляли, а малих дітей повідправляли до сиротинців. Жорстокий був час. Ті роки й досі навіюють страшний смуток на очевидців подій, яких з кожним днем стає все менше. Наша героїня тоді мешкала у селі Опанасів Броварського району.

«Мати моя була доброю дуже… Жила й працювала заради нас. А батько її ображав. Нас не чіпав, а матері діставалося, – згадує моя співбесідниця. – Сім років мені було, як нас з хати вигнали. Жили ми у землянці, їсти не було чого. Мати працювала у радгоспі, але не за гроші, а за трудодні. Нас четверо. Один брат молодший за мене, один старший і сестра старша. У тринадцять років мене у найми забрали. Я потрапила у родину до євреїв. Три роки у них жила. У Києві. Дітей їхніх тішила, прибирала, готувала… Ми тоді не мали жодних поблажок для свого юного віку. Але мені гріх на моїх господарів нарікати. Добре до мене ставилися. Жаліли… Я не грамотна, до школи зовсім не ходила. Такі часи були…».

Повернувшись з наймів, Тетяна пішла працювати до колгоспу. В її родині, на щастя, вціліли всі. Дивом, – зізнається наша героїня.

«Люди вмирали від голоду, хвороб. Як нам вдалося вижити, й досі не знаю. Одних лихоманка, інших віспа забрала. Кір, дизентерія, малярія, черевний тиф… чого тільки не було. Не повірите, але ми нічим не хворіли. Їсти не було чого. Мати лободи наріже, борщ зварить – ото і весь обід. Навіть казали так: коли зникне лобода – ото буде біда… Легше було весною. Ми тоді збирали цвіт акації, щавель, квіточки різні… Люди в ті страшні часи вмирали тихо. Здавалося, вони боялися завдати болю тим, хто ще залишався якось жити…».

Перетерпів народ страшне лихоліття з величезними втратами. Не встигли й оговтатись, як прийшла інша біда – розпочалася Друга світова війна, а далі – післявоєнний голод. Та й після цих жахіть і випробувань життя для вцілілих не здавалося медом. Доводилося неабияк важко працювати, аби заробити на шматок хліба. Тетяні Зосимівні навіть довелося відміряти шлях від Німеччини до рідного Опанасова пішки – переганяла стадо корів.

«Туди ми поїхали поїздом. А поверталися пішки. Майже півроку я гнала стадо корів. За що мені колгосп «віддячив» напівживим телям, якого ледь виходила. У колгоспі працювала і на свинофермі, і ланковою, і зерно возила у село за 30 кілометрів на підводі…Тоді люди праці не цуралися і не кректали, що тяжко їм. Це зараз усі розбалувані…».

Найсолодші спогади молодих років для Тетяни Зосимівни – це врожай «Білого наливу». Для довгожительки ці яблуньки й досі дуже дорогі, хоча у них і дещо гіркуватий присмак тих голодних часів.

 

 

«Стигле яблуко солодше за будь-яку цукерку. Це зараз… А тоді ми й гадки не мали, що може бути щось смачніше. Ковтали той плід разом з кісткою і аж очі від насолоди заплющували. Отой смак я запам’ятала на все життя. Нічого добрішого й досі не їла…», – примружує очі господиня, тулячись до старої, але такої дорогої яблуні у своєму саду.

 

Заґартована життям

 

Драматична доля випала цій невтомній трудівниці, адже вона пережила розкуркулення, голод, війну, колективізацію, капіталізацію з перебудовою… У родині – своє поле бою... Чоловік ніколи не жалів. Бувало, навіть руку піднімав. А одного разу навіть ногою у живіт ударив, знаючи, що там його дитятко.

«Я важка була. На останньому місяці… Біля печі нагнулася за чавуном, а він сердився і як дав ногою, у мене й води відійшли. Я тоді дуже образилася. На вулицю вискочила, ноги мокрі, мороз мінус 20, плачу... Хотіла до матері бігти. Далеко… Бо вже ми тут у нього в Корнієві жили. Я й ворогу свого життя не побажаю. Та краще тих часів не згадувати. Вдячна я йому за дітей. Син мій, правда, теж непутящий був, помер вже. А от доньки Валя й Люда – то моя відрада. А внучки – й поготів. У столиці живуть. Та до баби навідуються. Гостинці везуть. На городі допомагають. А головне – слова доброго не жаліють».

 

З онучками Вітою і Оксаною

 

Не дивлячись на всі негаразди, які довелося пережити нашій героїні, вона зуміла зберегти всі найкращі людські якості: доброзичливість, гостинність, милосердя… Нам ще у Бригинцівській сільраді, до якої входить Корніїв, розповіли, що Тетяна Зосимівна у свої 95 років ходить допомагати сільчанам, коли їм поміч треба, а ще на сільському цвинтарі доглядає могилки тих, у кого геть не лишилося рідні.

«Ходжу до Варки, вона на тринадцять років за мене молодша, але слабка. За останні дні двічі до неї «швидка» приїздила. То я сьогодні зранку побігла подругу провідати, їсти наварила, посуд помила. Ну а як інакше. Людям треба допомагати. Моїх ровесників вже давно нема. Село вимирає. Колись ще бабця моя казала, мовляв, буде час, коли люди на «залізних птицях» літатимуть… що село знищать, а тоді хвороба така буде, що міста «поб’є» і люди у село тікатимуть… І, бачите, воно до того і йде. Але я дуже хочу жити. Не натрудилася ще я…», – посміхається довгожителька.

На обійсті у Тетяни Зосимівни охайно й чисто. Справжнє здивування викликають її феноменальна пам’ять, сила духу, вміння цікаво спілкуватися та почуття гумору.

 

 

«Це раніше я неграмотна була, а тепер вже читати навчилася. Читаю без окулярів. А хочете, можу табличку множення розказати. Із запізненням у півстоліття вивчила, і досі від зубів відскакує. Бачте, зуби у мене теж красиві. Через те я й молода така. Коли ставила, лікарю 20 рублів зверху набавила, то він мені на совість зробив. У інших повипадали, а мої міцно стоять», – сміється старожилка.

 

 

… На подвір’ї цієї неймовірної жінки панує якийсь зовсім інший світ – барвистий, встелений квітами і щирістю. Навіть серед городу довгожителька садить квіти. Вже незабаром там цвістимуть тюльпани… Пара годин спілкування із Тетяною Зосимівною сплили, здавалося, за п’ять хвилин. Дорогою додому кілька разів прокручувала її історію у своїй голові, і на душі ставало гірко й солодко водночас. Як отой «Білий налив»… А ще я ніколи не забуду її очі – наповнені небесною блакиттю. Здається, роки їх зовсім не торкнулися…

 

Сніжана БОЖОК, фото автора

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"