«Три мушкетери» бірківської пошти
У Бірківському поштовому відділені працюють двоє листонош і начальниця відділення. Вони обслуговують п’ять сіл: Дешки, Самсони, Бірки, Романьки і Крені. Це відділення поштового зв’язку займає кілька квадратних метрів площі в приміщенні у центрі села. Тут, звичайно, немає пластикових вікон, євроремонтів та сучасних меблів, проте все ж відчувається жіноча рука – в невеличкій кімнатці охайно, затишно і головне -тепло. Ми приїхали в четвер, щойно від’їхала поштова машина і жінки збиралися розвозити свіжі газети.
Нещодавно начальника відділення Оксану Дубинську хотіли скоротити, а залишити лишень листонош. І дівчата вирішили: якщо йти, то всім разом.
«Ми з Майєю коли про це дізналися, вирішили: якщо Василівну скорочують, то й ми напишемо заяви на звільнення, – згадує листоноша Тетяна Товко. – Нас довго умовляли, та ми стояли на своєму. І нам вдалося відстояти своє, поки що залишили всіх трьох. Та кажуть, що лишень до весни, а що буде потім – побачимо».
«Несвіжі» газети не хочуть читати
Хоча жінок і залишили працювати в повному складі, але години їхньої роботи все ж таки скоротили. Та й зарплати урізали. Тепер найбільше отримує начальник відділення – трохи більше, ніж 1200 на місяць. Зарплата ж листонош не дотягує і до 1000 гривень.
«З грудня нашу роботу «втиснули» в два дні, – скаржиться пані Тетяна. Тепер ми працюємо у вівторок і четвер. І як бути, якщо газета, наприклад, у п’ятницю
Плюси та мінуси професії
У кожної з цих жінок – власна життєва історія й доля. Але всіх їх поєднує одне – вони щирі й досить часто працюють собі у збиток. Хоч зарплата й низька, та всі троє в один голос кажуть, що люблять свою роботу, тому й працюють.
«Я 10 років пропрацювала тут листоношею, і вже сім – на посаді начальника відділення. Люблю свою роботу, – розповідає начальник Бірківського поштового відділення Оксана Дубинська. – Та й заміну зараз в селі на моє місце знайти важко. Ніхто не хоче за таку зарплатню працювати».
Те ж саме говорять і її колеги - листоноші Майя Бригінець і Тетяна Товко, котрі працюють по 10 років. Пані Тетяна навіть звільнялася, але знову поверталася. У Майї протяжність дільниці – 13 кілометрів, у Тетяни – 24. Всі села «розкидані». Тому, щоб рознести пенсію та періодику, доводиться долати довгий шлях з важкими сумками. Найважче доводиться навесні, бо село часто підтоплює. Нелегко й восени, коли ідуть дощі, та взимку, коли випадає багато снігу і дошкуляє мороз. Не раз йшли від хати до хати по заметах, адже техніка відгортає сніг лише на основних дорогах.
Важко підрахувати, скільки кілометрів за ці роки вони проїхали на велосипедах та пройшли пішки, доставляючи односельцям довгоочікувані листи, газети і журнали.
«Сідаємо на велосипед і їдемо, – говорять жінки, – а що робити? Адже нас чекають. Буває, їдеш, а бабуся вже виглядає з двору – чекає на газетку чи пенсію. І це ж не просто віддав та й поїхав, з кожним поговорити треба. Спілкування з людьми – наука непроста, часто не знаєш, що готує тобі наступна зустріч. Звичайно, є люди з різними характерами, але така наша робота. Коли на твоїй дільниці тебе люблять і поважають, то й працювати веселіше. Крім того, «живе» спілкування декому просто необхідне, особливо пенсіонерам. Вони скаржаться на здоров'я, розповідають про своє життя, дітей, онуків, душею вболівають за них, радіють успіхам. І після розмови з ними можна побачити, як їм на душі стає легше, розгладжуються зморшки, обличчя світлішають».
Бонуси та «кілька» на додачу
Те, що листоноша мусить продати хоча б щось, щоб не отримати потім на горіхи, розуміють далеко не всі сільчани. Виручають лише ті, хто їх жаліє найбільше, а це все ті ж бабусі та дідусі, яким до магазину дістатися вже буває складно. Невеличкий відсоток людей керується думкою, що їм все одно до магазину потрібно йти, а так магазин приходить до них. Найбільший попит мають пральний порошок, мило, туалетний папір та інші товари, необхідні в домашньому господарстві, а це все дуже й дуже важке.
Як зізналися працівниці Бірківського відділення поштового зв’язку, найбільше їх обурює те, що план однаковий для всіх населених пунктів. От у них хоча й декілька сіл на обслуговуванні, та населення дуже мало. І їм, щоб виконати план продажів, доводиться дуже тяжкі торби на собі тягти. І добре, коли продаси те, що взяв із собою, а якщо ні, то потрібно додому забирати. Бо деякі продукти у холодильнику потрібно тримати, а на пошті його нема».
«Нам обіцяли термосумки, але їх і досі немає, – розповідає Майя Бригінець. – Ковбасу, яку не продаємо, доводиться дома в холодильнику зберігати. Обіцяють відсоток за проданий товар, але ще ми не отримували».
«Коли я починала працювати листоношею, то торгівлі не було взагалі, – згадує пані Оксана. – Одні лишень сірники, пам’ятаю, продавали. Та вже через декілька років почали плани ставити. З кожним роком план продажів збільшується. Минулого року, наприклад, нашому відділенню потрібно було на 7 тисяч продати. Ми виконали план лише наполовину. Та ж сама ситуація з передплатою. Людей в селах меншає, а газет більшає, і всі необхідно комусь передплачувати. Я люблю свою роботу, тим паче вже давно працюю, але всі ці продажі навіть не уявляю, як виконати. Сьогодні нам прийшло декілька каталогів з косметикою, побутовою технікою, текстилем. Звичайно, там і ціни нормальні, і доставка безкоштовна, але люди не довіряють каталогам. Щоправда, влітку ми продали так декілька мультиварок та чайників, зараз праску чекаємо. Ще раніше я собі по каталогу замовила холодильник, думала – я почну, люди побачать і теж будуть купувати так техніку, але ні. Якось не хочуть на пошті купувати. Хоча минулого місяця у нас кілька консервована була, десь по 7 гривень. Розмели, як гарячі пиріжки».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора
