Сніжана Божок – лауреат міжнародної премії Олеся Гончара
Відома журналістка з Чернігова отримала високу і престижну відзнаку за яскраві, образні, вагомі публіцистичні статті, які писала у шухляду. Створювала їх наполегливо, не поспішала друкувати. Матеріали, фактаж для них збирала місяцями, роками. То були «чорнетки», їх кілька разів переробляла, шукала, як подати по-новому, свіжо, вибудовуючи сюжет. Писала, як кажуть, вистраждавши, щоб стаття стала не одноденкою, а впливала на читача, і він, прочитавши, роздумував, хвилювався, вірив…
– Головне для мене було, знайти потрібний “об’єкт”, — каже журналістка газети «Чернігівщина». — А таким стали поруйновані пам’ятки архітектури і культури, обкрадені прихватизаторами села. Їх багато у сільських районах нашої багатостраждальної Сіверщини. І коли я приїздила до населеного пункту чи райцентра, брала для тижневика не тільки плановий матеріал, а ще шукала старі будівлі, комплекси… Зовні вони виглядали як забуті, а в чомусь наче примітивні. Та коли придивлялася до них, до їхніх форм, вибудови, майстерності виконанння – вони зачаровували і приємно вражали. Це були шедеври архітектури не тільки місцевого, а й державного значення. Частіше люди їх називали забутими маєтками, церквами. Така їх оцінка була помилковою. У першу чергу – то були перлини архітектури, спроектовані знаними і незнаними майстрами з далекого Санкт Петербурга, нашими земляками з Житомирщини, Києва, Греції, Італії, Великого Новгорода… Ті величні будівлі виконували висококваліфіковані майстри мурування. Коли глибше докопувалася, то розуміла, що вони використовували спеціальні розчини для вибудови стін, які мали свої секрети, а головне забезпечували справжню міцність. Такі архітектурні споруди ставали довговічними. Ще мене хвилювали проблеми екології. Бувало, приїдеш до відряджених Прилуцького, Ніжинського, Варвинського, Носівського чи Козелецького районів, намагаєшся зустрітися з людьми у центрі села, у господарстві, просто на пожвавленій вулиці, люди розповідають про «нових українців», які нахапали, прихватизували цілі будівлі, комплекси аграрні, механізації за копійки, а потім кажуть, що нас хвилюють проблеми екології. Усе це я брала на заміточку, розпитувала у подробицях, намагалася докопатися до того, хто ж винний у цьому, і виявлялося – не тільки місцева і районні влади, а й державні структури, байдужі, глухі чиновники.
На міжнародний українсько-німецький літературний конкурс імені Олеся Гончара Сніжана подала до десяти великих і середніх за розмірами публіцистичних статей. Окремі з них друкувала у всеукраїнських літературно-художніх журналах і отримували високі схвальні оцінки письменників, знаних публіцистів, господарників, багато відгуків надходило від читачів західної, південної і центральної частини України.Вони ж підказували, на які теми продовжувати писати та обов’язково приїхати до них у регіон: «Нас допікають проблеми руйнації сіл, знищення української нації, а багато в чому винні лініві, нахабні чиновники та їх помічники, ще хитріші, брехливі, які обманюють народ. Про них треба писати, називаючи імена та їх злодійсько-крадійські схеми. Шкоди від них більше, ніж користі.» Були відгуки і з Чернігівського Полісся, де Сніжана народилася, не раз писала про проблеми цього збіднілого регіону.
Як стало відомо, журі найбільше зацікавила публіцистика нашої землячки про згорьовані, обмануті, зруйновані і сплюндровані українські села, про хворорбливо-байдужих і глухих до наболілих проблем чиновників, їх хитрі схеми « закопування» коштів у збіднілі і заболочені землі Чернігівського Полісся.
Тепер Сніжана працює над новими художньо-публіцистичними статтями, окремі з них довершені обіцяють надрукувати літературно- публіцистичні, мистецькі журнали.
