Розумно працювати на землі,

вболівати за її долю

Саме таким лейтмотивом насичена книга Леоніда Яковишина «З нестихаючим сердечним щемом» (упорядник Г. Войток). Крізь тексти збірки проступає декілька  суспільно-значущих тем чи навіть проблем, котрі хвилюють її автора та упорядника.

Насамперед, тема потужної людської особистості, котра, попри часи і влади, пробивається своєю працею і талантами, як трава крізь асфальт.  (Одна із тез Л. Яковишина, до прикладу, звучить так: «Треба з розумом  працювати за будь-якої ситуації, вміло казну наповнювати і найголовніше — не розкрадати її»). Прикро, «щемить серце», що українські самородки відбуваються у своїй країні скоріше не завдяки, а всупереч багатьом обставинам. Але зігріває душу усвідомлення того, що ще не вихолостили українську землю імперські й тоталітарні влади, голодомори, репресії, війни та псевдоеліти. І жевріє надія на відродження генофонду України, на розбудову правової держави, де багата земля і де живуть не бідні люди.

Тема зламу епох, суспільного ладу, економічних потрясінь, війн, які накривають своїми тривогами практично кожне покоління українців. Людина є незахищеною в мінливому світі, і природні явища, і прагматизм хижаків при владі примножують ці виклики. Зокрема, досвідчений аграрій Л. Яковишин твердить: «Урядова політика стосовно вітчизняного тваринництва набагато страшніша, ніж  існуючі в природі всі види чум разом узяті». І це обумовлює журливі роздуми. Чи витримають усі ці випробування українці, щоб відбутися, нарешті, як нація і держава?..

 

 Проблеми українського села. В Україні домінує два стійких стереотипи щодо зображення і сприймання села. Перший пов’язаний із захопленням калиною, солов’ями і вишневим садом — така собі ідилія. Другий – із тяжкою атмосферою виснажливої праці, низьким рівнем освіти і культури — таке собі гетто для «бидла», для тих, кому не пощастило народитися у місті. І хоча українське село годує всю Україну, належної поваги і уваги до людей села у суспільстві не сформовано. Так само ніхто на рівні держави донині системно не дбає про поліпшення умов праці у сільському виробництві, розвиток інфраструктури села. На прикладі ж організації аграрного господарства у Бобровицькому районі Чернігівської області можна вже побачити інше, цивілізоване село. Вивчення досвіду зарубіжних аграріїв, залучення іноземних інвестицій, бажання працювати не лише на особисте збагачення і чергову сумочку від Луї Віттона, а й на формування гідного рівня життя, культури праці на землі у жителів села —  це і є  той шлях, що відродить і українське село, і повагу до аграріїв, на переконання Л. Яковишина.

 Тема регіонів України. Україна як держава – дуже багатолика, розмаїта, різна. Донедавна оця самобутність уніфікувалася поняттями «радянський народ», «єдиний радянський простір», «радянська культура», «великий могучий русский язык» тощо. Так само централізована влада формувала дещо зверхнє ставлення до провінції. Престижно було бути у Москві чи Києві, але не у Вінниці чи Чернігові. Нині, коли децентралізацію влади і розвиток місцевих громад поки що тільки декларують, в українських містах і селах уже відбуваються потужні процеси самоорганізації. Прикладом такого успішного проекту є аграрне виробництво у Бобровицькому районі Чернігівської області, розбудоване під керівництвом Л. Яковишина.

Якщо людина на своїй малій Батьківщині має роботу і гідну оплату, якщо підприємство є соціально відповідальним і розбудовує побутову, освітню і культурну інфраструктуру регіону — тоді у людини немає потреби ставати в ряди «гастарбайтерів». Вона почувається комфортно на своїй землі і не культивує комплекс меншовартості чи провінціала. Навпаки, пишається автентичними традиціями, мовою, своєю землею. (У книзі з цього приводу згадується твердження першого президента США Джорджа Вашингтона: «Ні одна нація не зможе досягнути розквіту, допоки не зрозуміє, що орати поле – таке ж гідне захоплення, як писати поему». На жаль, донині в Україні ці слова є принагідним політичним гаслом, а не нормою життя).

  Краєзнавчий аспект, фіксація реальних моментів з новітньої історії України — потужна складова цієї книги. Сумно усвідомлювати, але донині більшість українців є, за Чингізом Айтматовим,  свого роду «манкуртами», людьми зі стертою історичною пам'яттю, котрі не знають своєї Батьківщини, мови та історії і використовуються, як бездушне рабське створіння, повністю підпорядковане господарю.

Таких людей простіше експлуатувати як імперській владі, так і  «новим українським нуворишам», котрі прийшли до влади в період незалежності України. І тільки розвінчання міфів про «недолугих хахлів», заповнення лакун спотвореної історії України, правда про Холодний Яр і Медвинську республіку тощо відновлять самоповагу і войовничий дух українців, стануть, за Л. Яковишиним, своєрідною «вакциною проти сказу вітчизняного політикуму». Життєвий шлях Леоніда Яковишина, його випробування і здобутки – це теж та історія України, яку варто знати, вивчати і багато в чому наслідувати.

Книга Леоніда Яковишина «З нестихаючим сердечним щемом», укладена Григорієм Войтком, є надзвичайно актуальною за стилем викладу. Цю збірку статей, інтерв’ю, програмних декларацій, вибудовану за хронологічним принципом (від 1988 до 2016 року), можна віднести до так званої літератури нон-фікшн.

Література нон-фікшн (англ. Non-fiction), або документальна література, як твердять довідкові видання, — особливий літературний жанр, для якого, на відміну від художньої літератури, характерна побудова сюжетної лінії виключно на реальних подіях. Документальну літературу ще називають документалістикою, документальною прозою, літературою факту.

Документальна література заснована на спогадах очевидців, документах. Також тут можуть використовуватися спогади самого автора. При цьому авторська точка зору проступає в доборі та структуруванні матеріалу, а також в оцінці подій. У документальній прозі широко використовується публіцистичний стиль. Від журналістики документальна література відрізняється великим періодом часу, що пройшов з часу описуваних подій, а також великим обсягом. Від науково-історичних досліджень документальна проза відрізняється відтворенням яскравої, живої картини подій і психологічної типології людей.

Особливо переконливими є публіцистичні тексти аграрія-практика Л. Яковишина, котрий добре знається і на вітчизняній політиці, і на організації сільськогосподарського виробництва. Тексти, де він аргументовано і яскраво характеризує, приміром, чи то добру «усмішку», чи то криву «посмішку» нового українського прем’єра; українську владу загалом, у котрої, «як у тієї змії: шкіра міняється, а звички – ні»; корупційно-«відкатну» схему господарювання – новітній «могорич» від «будівничих» незалежної України; чергових «горе-патріотів» і «голодних вовків» при владі; ігрища із землею — «пулька розписана, карти роздані, ставка в державному преферансі – земля…»; «етичну катастрофу» з офшорними скандалами серед українських урядовців (яка, власне, не стала катастрофою, як в Іспанії, а навпаки, тенденцією до збагачення українських чиновників шляхом зубожіння пересічних українців увиразнилася епопеєю із так званим електронним декларуванням…)

Отже, надзвичайно приємним є той факт, що на прикладі книги Л. Яковишина «З нестихаючим сердечним щемом» українська провінція презентує не лише історію визначної особистості, провідні аграрні технології, патріотичні прагнення, реальні успішні проекти, а й відчуття актуальних тенденцій у літературному процесі.

Ніна Головченко,

кандидат педагогічних наук, доцент кафедривидавничої справи та редагування Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», літературний критик.

Київ, 2017 рік

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"