Рішення про усиновлення народжується в серці

 

Анатолію 34 роки, його дружині Оксані – 36. Та не дивлячись на молодий вік, вони наважилися на серйозний крок – створити дитячий будинок сімейного типу. Нині у подружжя  одинадцять дітей. А все почалося з того, що звичайна родина Нестеренків із села Кобижча, що на Бобровиччині, вирішили подарувати сімю бодай одній дитині з інтернату.

Частіше на усиновлення наважуються пари, які через певні обставини не можуть мати своїх дітей. Та це не про Анатолія та Оксану, адже в них – п’ятеро власних.

«У нас з Оксаною була одна мрія на двох – подарувати дах над головою і батьківське тепло для дитини з інтернату, - розповідає Анатолій. - Серед малюків, які залишилися без батьків, навряд чи знайдеться хоча б один, який не мріє знайти теплий сімейний будинок після поневірянь по цілому ряду установ – спочатку будинок малятка, потім дитячий будинок і нарешті школа-інтернат... Ми звернулися в соціальну службу. Там нас проконсультували з усіх питань. Там же і розповіли про дитячий будинок сімейного типу. Ми послухали, але кожен із нас лишився у своїх роздумах».

Взяти дитину під опіку в Україні нелегко, так само й усиновити. Потрібно зібрати чималу кількість документів, бути готовими до приїзду в дім соціальних служб, які перевірятимуть потенційні умови проживання дитини. Далі - спеціальний облік і пошук для усиновлення, який може тривати роками.

«У нас великих проблем не було. В соціальній службі нам допомагали, все роз’яснювали... Коли побували в інтернаті, хотілося усіх дітей забрати до себе, так шкода їх було, – продовжує Анатолій. – Ми взяли під свою опіку одразу трьох діток з однієї родини. Шкода їх дуже стало. Ярослав, наприклад, у десять років не вмів ні писати, ні читати... Нині вже набагато краще. Через деякий час, порадившись з усіма членами родини, вирішили створити повноцінний дитячий будинок сімейного типу. Деякі люди думають, що ми це робимо через гроші. Але хай би вони спробували, і тоді зрозуміють, що це може бути тільки від щирого серця. Та й гроші, що ми отримуємо, йдуть не аби-куди, а на дітей. Вже який рік не можемо добудувати будинок. Я й у Польщу на заробітки їздив та все ніяк. Хоча по закону ми, як прийомна родина, маємо право на житлове приміщення, обладнане необхідними меблями, технікою та іншими предметами тривалого вжитку. Ми ж проживаємо у власному будинку, трохи щось добудовуємо. І все своїми силами. Четверо наших дівчат проживають на площі 12 кв.м, а шестеро хлопців – на 16 кв.м. Найменший Костя з нами в спальні. Хочеться створити більш зручні умови для дітей. Зверталися до Бобровицької райдержадміністрації з офіційними листом, але нам дали зрозуміти, що грошей нема й не буде. А цим, що ми бідкаємося, мовляв, доводимо, що не справляємося зі своїми обов’язками».

Подружжя Нестеренків – люди працьовиті. Тримають господарство – корову, свиней, бо домашнє молоко та м’ясо – це, насамперед, ситі діти. Але все що заготовили господарі для відгодівлі худоби – знищив безжальний вогонь. «Хвала Богу, що пожежа не дісталася будинку, - говорить пані Оксана. - Всі цілі і це найголовніше. Звісно, шкода, адже це була заготівля на всю зиму. Після того, як вогонь загасили – дізналася, що трапилося це через дитячі пустощі. Не буває без проблем, однак усі погані вчинки дітей ми разом аналізуємо і вирішуємо, що робити далі. Вчимо їх людяності, добра. Так хочеться, щоб усі вони виросли гарними людьми, за можливості здобули вищу освіту, досягли чогось у житті».

Вирішити проблему з харчами для худоби, родині Нестеренків вже допомогло господарство ТОВ «Земля і воля». Не лишився осторонь і місцевий аграрій Сергій Чубовський.  Разом забезпечили зимовий раціон для худоби багатодітної родини.  

Як би там не було, але виховання дітей та постійна робота по господарству не залишають подружжю Нестеренків багато часу на роздуми та сум. Опускати руки – не в їх дусі, а тому вони впевнено йдуть життям і разом долають усі труднощі.

 

                                            Сніжана БОЖОК

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"