Район таки рвуть по живому…

                     всупереч Доцільності та здорового глузду

 «Клініка» децентралізаційної ідіотії 

         В кінці 50-х минулого століття Бобровицький і Новобасанський райони об’єднали в один – Бобровицький. За майже шість десятиліть в укрупненій громаді багато що змінилося  в плані як розвитку, так і занепаду. В останньому чи не найбільшу тривогу викликає негативна динаміка в демографії – народонаселення скоротилося більш як вдвічі, район вимирає цілими селами. І це не якась адміністративна одиниця в «глибинці», а та, що входить у стокілометрову столичну зону!

         Хтось може скептично зауважити, мовляв, така проблема присутня по всій Україні, нею нікого не здивуєш. І це справді так. Тому і я не збираюся нікого дивувати очевидним фактом. Бо й сам здивований дещо іншим: чому так безвідповідально стоїмо осторонь долі рідного краю, держави в цілому? Чекаємо, що хтось звідкілясь з’явиться і намалює нам райдужне сьогодення й майбутнє? А населення з неба на парашутах спустить?..

         Насправді ж, на наші голови щедро звалюються  лише різноманітні реформи, народжені в Києві державними та партійними невігласами. Правда, в окремих випадках вони супроводжують свої творіння розумними пропозиціями, видно, в цивілізованих країнах «поцуплених», але  відразу самі  й забувають про них,   оскільки електорат падкий на нові ігри в народовладдя, супроводжені гарними обіцянками. Тож навіщо морочитись втіленням тих  ділових планів? Так можна й загратися: дивись, народ відмовиться від пустопорожніх ідеологічних ігор і візьметься за справжнє реформування на свою користь!..

         За прикладом не треба далеко ходити. Третій рік українське суспільство запаморочене децентралізацією влади. Натомість всі геть забули про найголовніше завдання цієї реформи: створювати об’єднані громади навколо спільних проектів розвитку економіки та  всієї інфраструктури. І це не український велосипед, його давно й успішно «обкатали» в Польщі, країнах Прибалтики, та й по всій Східній Європі.

         На території нашої області утворено 35 об’єднаних громад, але жодна з них не може похвалитися економічно успішним спільним новим проектом розвитку громади. У газеті «Чернігівщина» від 21 вересня ц.р. опублікована оцінка фінансової спроможності 16 об’єднаних громад за перше півріччя 2017 року.   Звернув увагу на графу «Питома вага видатків на утримання апарату управління у власних ресурсах».  Так от, у найбільш розрекламованій в області Кіптівській ОТГ лише на утримання апарату управління витрачається 34 відсотки власних фінансових ресурсів. А потрібно ще фінансувати освітні, медичні, культурні та інші соціальні заклади. Не говорячи вже про якийсь розвиток, чи навіть ремонт приміщень… Вся надія на державні подачки? Але рік-два - і їх не буде.

         Ще гірша ситуація в невеликій за населенням і територією Макіївській ОТГ Носівського району – 51 відсоток власних надходжень витратили на утримання апарату управління. Натомість в Сновській об’єднаній громаді, єдиній в районі й найчисельнішій в області (24 тисячі), витрати на апарат становлять біля 16 відсотків.

         У попередніх публікаціях я доводив, і не лише власними аргументами, а й розрахунками фахівців з Чернігова, що набагато краща фінансова ситуація була б в єдиній Бобровицькій громаді,  населення якої дорівнює чисельності найбільш успішних децентралізованих громад Польщі. Та й зараз наповнення бюджету району вважається одним з найкращих в області. А якщо об’єднати села навколо нових проектів економічного і соціального розвитку?..

         З якою ж метою розривається Бобровицький район на два – як було майже 60 років тому? Аргументованого пояснення ніде не найдете. Хіба що таке: комусь захотілося незалежно покнязювати, про себе й свою рідню подбати.  І то  поки держава подачки даватиме. А  вже є приклади  виникнення   фінансових проблем  в окремих ОТГ.

         Чим не тривожний сигнал і для  Новобасанської ОТГ, в якій теж немає реального  проекту   розвитку економіки й соціальної сфери.  Бо якби  був той проект, то його можна втілювати й без створення окремої громади. Наше  господарство «Земля і воля» розвивається, розбудовується, збільшує поповнення бюджету й без отієї недолугої децентралізації. І ми не єдині такі в області. Та й не всі поспішають поперед батька в пекло. Навіть у нашій «лідируючій» області, зокрема  в Новгород-Сіверському районі,  не створено жодної ОТГ. На великій  Київщині передчасно «народили» лише чотири нові територіальні утворення.

         Та повернуся до Бобровицького району. У нас що, більше нічим зайнятися, так кинулися дробити район? Може, після цього десятки молодих новобасанців одержать в рідному селі роботу й не їздитимуть попутками на роботу в Київ, поповнюючи своїми соціальними внесками столичний бюджет? А, може, дитячий садок і будинок культури виростуть, як з води? Водночас переконаний, що ці вкрай необхідні споруди могли б швидше з’явитися в єдиній Бобровицькій громаді, але, звісно, важлива й  одна умова: щоб ініціатор-«самостійник» Левченко займався не створенням собі  князівства, а об’єднував для соціального будівництва можливості, скажімо, небідних товариств «Земля і воля» та «Наташа Агро», інших місцевих бізнесменів. Тоді б і державний бюджет швидше пішов би назустріч.

         Ця думка не зі стелі взята: ініціатива товариства «Земля і воля» стосовно нашого і державного фінансування будівництва нової дороги між Бобровицею і Козельцем вже втілюється в життя – дорогу почали будувати.

         Наведу й протилежний приклад. Наше господарство ініціювало створення в Новій Басані лікувального центру для більш якісної і здешевленої медичної допомоги жителям цього та сусідніх сіл, вже й приміщення підготували. Але замість підтримки цієї ініціативи, в Новій Басані затіяли боротьбу за відокремлення від Бобровиці. А де людей лікуватимуть, і як здешевлюватимуть те лікування, передусім для пенсіонерів, – це абсолютно не цікавить ініціаторів ОТГ,  й інформації про це ніде не прочитаєте. Натомість реформатори столичного і місцевих рівнів дурять голови людям статистикою про збільшенням бюджетів в ОТГ, але дуже обережно пояснюють, за рахунок чого збільшилося ті надходження – від державних подачок, які можна назвати сиром у мишоловці.

         Згадану вище оцінку фінансової спроможності перших  16-ти ОТГ автори назвали цікавим повчанням: «Громадам є сенс об’єднуватися, якщо вони здатні забезпечувати послуги та сталий розвиток». Відразу ж наголошу, що такий висновок зроблений не абиким , а «За матеріалами інформаційного агентства «Журналіст» та даними Офісу реформ та регіонального розвитку в Чернігівській області».

         Тобто,  спочатку галопом «наплодили» в області 35 ОТГ (10 відсотків від загальноукраїнської кількості), а потім стали робити такі застереження.? Але хто їх тепер почує? Уже князівські корони приміряні й владні портфелі поділені. А чи заживе електорат краще – те навіть не обговорюється.

         Та й ота фінансова оцінка спроможності 16-ти «правофлангових» зроблена поверхово, в ній відсутній, вважаю, найважливіший показник – наскільки збільшилися бюджетні надходження від  розвитку місцевого виробництва і сфери послуг. Тобто, це ще раз підтверджує те,  що  навіть державні реформатори не беруть до уваги ними ж рекомендоване ще  на старті децентралізації – об’єднуватися навколо проектів розвитку. 

         Правда, на третьому році реформи вони почали-таки пояснювати, в яких  громадах  «є сенс об’єднуватися», але, як каже народна приказка, паровоз уже пішов, на якому ще й завзяті «кочегари». Вони і є найактивнішими носіями децентралізаційної ідіотії – найглибшої ступені розумової відсталості, що характеризується повною відсутністю раціонального мислення.

         А об’єднуватися є навколо чого…

         Наше господарство невипадково зацікавилося, на перший погляд, не «профільними» питаннями – організацією медичного забезпечення людей. У нас найбільший в районі трудовий колектив, і пайовиків не одна тисяча. Тож у штаті тримаємо й досвідчених лікарів. Вони займаються профілактикою захворювання, фахове обґрунтовують необхідну матеріальну та організаційну допомогу для лікування працівників. Останнім часом з кожним днем збільшується кількість прохань про допомогу. Причому, звертаються із заявами  не тільки наші працівники та пайовики, а й інші жителі району, в тому числі  й із сіл  майбутньої Новобасанської ОТГ. А що буде, коли Бобровицька ОТГ згодом відмовиться лікувати за свій бюджет «самостійників»?    Чи хоч хто задумується над цим? А ця проблема вже «засвітилася» в окремих ОТГ області.

         Колись Нова Басань була центром місцевого виробництва. Зараз розвивається одна торгівля. І це – за 60 кілометрів по хорошій автотрасі від великих промислових Броварів й Києва. Чому не об’єднати можливості цього географічного розташування з фінансовими, технологічними та ресурсними можливостями Бобровиці та інших населених пунктів для створення і розвитку місцевої економіки?

         Наше господарство орендує в Новій Басані не основну кількість розпайованих земель, але створило там на базі колишньої сільгосптехніки виробничу дільницю. За кермо тракторів і комбайнів класу «Джон Дір» сіли молоді чоловіки, які вимушені були перед цим їздити на роботу за межи села. А якби запрацювало й новостворене промислове чи побутове виробництво – скільки б ще людей  знайшли  роботу поруч з домівкою?

         І це не якась  ілюзія. Наше господарство самотужки створило  он скільки нових робочих місць, на які влаштувалися й колишні «кияни». Правда, столиця дещо й розбалувала бобровичан: переважно просяться на роботу охоронника, а на комфортабельні «Джон Діри» багато хто не хоче сідати, хоч зарплата там в рази вища, ніж в охороні. Доводиться приймати на трактори й комбайни бажаючих з інших областей, будувати для них сучасне житло.

         Ми показали приклад, як можна спільними зусиллями будувати й ремонтувати якісні дороги.  А чому б не створити такий проект єдиної Бобровицької громади? Більше того, одна спроба вже була, за спільні кошти місцевих аграрників відремонтували чималий  відрізок асфальтівки. Лише сімейство фермерів Фенюків і копійки на це не дало. Тепер вини в ініціаторах з відокремлення від Бобровиці. Мабуть, щоб не «діставали» їх з дорогами, щоб не заважали додаткової земельки хапонути.  Бо  їм малувато кількох сотень гектарів  землі для фермерства, так вони ще й по два гектари зажадали від  держави на кожного члена родини та її прислуги. А на що можуть зазіхнути, коли дорвуться до влади «самостійної» громади? Фенюки – в реальних  кандидатах.

         Навів лише кілька дуже важливих проблем, навколо вирішення яких і повинні об’єднуватися громади району, бо на державу надія дуже й дуже мала. Хоча, вище згадав приклад, як все ж   можна  притягнути ту «надію» в район. Для самостійного ж розвитку, як то кажуть, потреба на потребі сидить.

         Вдумаймося, в районі немає жодної фахової будівельної організації, хоч будівництво не зупинено. Найбільший обсяг його виконує наше господарство, і весь – господарським способом. Наймаємо й бригади здалека, бо в районі їх немає, і власне сільгосппідприємство не можемо перетворити у  будівельну організацію.

         Та що там будівництво, в районі немає належного закладу для святкувань весіль, ювілеїв,  інших родинних чи корпоративних подій – у сусідні райони їздимо.

         А що є  в Бобровиці,  чи тій же Новій Басані, для належного дозвілля молоді? Де відпочивають наші школярі? Якою теплою увагою з культурними програмами огорнуті наші ветерани? Яким окультуреним куточком мальовничої природи, якою історичною пам’яткою можемо заманити в район туристів?

         За всім цим стоять  не лише привабливість та патріотизм до рідного краю, а й нові    робочі місця, додаткові бюджетні надходження, отже й зростання добробуту людей. Без цього неможливо вирішити й демографічну проблему, з якої почав дану публікацію.  

         Звісно, працювати над цим важче, ніж організовувати самостійні князівства, знаючи наперед, що ніхто не візьме тебе за шкірки, коли з тієї децентралізації нічого путнього не вийде, а в односельців з’являться нові трудності й проблеми. За останні сто років скільки вже пережили тієї державної ідіотії – і нічого. До перших більшовицьких  реформаторів он коли добралися і пам’ятники їхні поваляли…

         Видно, лише на загробне покарання розраховують й найновіші реформатори. Придивіться уважніше до їхньої діяльності – ніби останній день живуть. А той день триває й триває, а їм нічого за те не буває. Бо наступна декомунізація (чи деєвропизація) може прийти знову через сто років?  Коли  проводити її вже не буде кому… Повірте, аж моторошно робиться. А вам, шановні співвітчизники?..

Леонід Яковишин

Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"