Повернути із забуття!
Чернігівський пошуковий клуб «Патріот» існує 16 років. Його основу складають 10-12 чоловік, далеко не професійні археологи, а швидше навпаки – дилетанти та ентузіасти, котрі мимоволі стали істориками та пошуковцями. Про особливості пошукової роботи – наша розмова з одним із засновників пошуково-історичного клубу «Патріот», виконуючим обов’язки голови організації пошуково-дослідницького клубу «Патріот» Олегом Балобіним.
– Олеже Андрійовичу, ви за фахом економіст. Як так сталося, що взялися за лопату?
– Дійсно, я за освітою економіст, хоча перед пенсією останні 20 років працював художником-дизайнером. Так би мовити, самоучка, але картини пишу непогані. Заснувати пошуковий клуб мене змусили історичні обставини, а головне – відсутність належної роботи з пошуку загиблих воїнів з боку держави. Наразі ми офіційно зареєстровані у міністерстві юстиції, маємо офіційні дозволи на розкопки, які отримуємо щороку. Наше завдання – пошук санітарних поховань часів Другої світової війни, ексгумація та перепоховання решток воїнів, пошук їхніх родичів, встановлення особи загиблого. Банально, але фінансування від держави не отримуємо. Ми існуємо, спираючись на лопату, особистий ентузіазм і можливості власної кишені, які, до речі, вельми скромні. Куди ми не звертаємося останнім часом, всюди чуємо відмову у фінансуванні.
– Ми не археологи за освітою, ми археологи мимоволі. Це – наша духовна потреба. Оскільки рештки захисників Вітчизни валяються в болотах, лісах, ярах тощо, ми розуміємо, що кожен, хто віддав життя за Батьківщину, має бути належно похований. І навіть якщо його ім’я невідоме, у нього є загальне ім’я – солдат, захисник Вітчизни.
– Те ж саме стосується й іншої сторони, скажімо, німців?
– Ми німців не шукаємо. Було кілька випадків, коли на них натикалися. Втім, після цього ми довго і нудно вели переписку з німецьким посольством. Зрештою, в одному з випадків у Малому Дирчині Городнянського району приїхала така ж команда німецьких пошуковців, яка і забрала останки німецьких солдатів. Там було 37 решток. Цікава, до речі, історія вийшла з ними: наші війська відступали і залишили заслон, прикриття. Під час битви 95 відсотків взводу загинуло – якщо бути точним, то 22 бійця разом із командиром, а німців вони поклали аж 37 чоловік.
Пошукова робота є комплексною річчю. Вона ґрунтується на мемуарах, архівних даних, розмовах із місцевим населенням, пошуках місць бойових дій.
– А чи траплялися випадки знахідок зброї або ж техніки?
– Техніку ми одного разу тільки знайшли. Це було в Морівську Козелецького району. Там, здається, був тягач «Ворошиловець» (впізнали за радіатором ззаду). Проте ми його не підіймали, бо на це треба багато грошей. Щодо ствольної зброї, то періодично її знаходимо, але здаємо органам внутрішніх справ. Такі знахідки бувають переважно у Козелецькому районі.
– Механізм дуже важкий. Відповідно до останніх інструкцій, знайшовши захоронення, ми маємо викликати на місце поліцію. Часто трапляється так, що у них не буває бензину або ж банально часу, щоб доїхати до нас. Вони нас просять, щоб ми самостійно проводили ексгумацію та фотографували рештки. До речі, велика частка знахідок – результат спілкування з місцевим населенням у місцях боїв. Шукаємо бійців переважно з допомогою металошукачів – на них ми маємо дозволи. Металошукач – річ не з дешевих, але купуємо їх за власні гроші. Я за свій апарат десять років тому заплатив 800 доларів, син допоміг. У кого немає, той ходить з лопатою. Результат пошуків залежить від того, наскільки багато металу біля убитого бійця.
– І багато Ви за ці роки накопали?
- З кожним роком працювати стає все скрутніше, одначе на нашому рахунку 260 піднятих солдатів. Нам вдалося встановити 18 прізвищ зниклих безвісти воїнів. У чотирьох випадках наша організація знайшла родичів, які приїхали на поховання. Щоб ви розуміли, в 1941-му році в цих краях воювала 5-та армія, яка на 70 відсотків складалася з українців. Тому переважна більшість родичів загиблих воїнів з України. Хоча траплялося, що приїздили люди з Алтаю, Казані, Мурманська та Пермської області Росії.
– Одна з ваших останніх поїздок виявилася вдалою. Розкажіть трохи про неї.
– Загалом у цьому році ми підняли рештки семи радянських бійців: два на Городнянщині та п’ять на Новгород-Сіверщині. У першому випадкові були каска і протигаз, каска розбита осколками на три частини. В іншому випадкові були пряжки та фляга. У трьох солдатів не було нічого. На Новгород-Сіверщині ми проводили пошуки на прохання родичів загиблого воїна з Ріпкинського району Чернігівщини. Він загинув у 1943 році на Новгород-Сіверщині. Останки бійця ми знайшли у селі Рогове, там він і похований.
– Взагалі важко ідентифікувати тіла?
– Чи можете сказати, що втрати радянської армії були непомірно високими?
– Щоб об’єктивно судити про це, треба бути учасником тих подій. Нині можна говорити про що завгодно, звинувачувати командування у бездарності і так далі. Одначе, варто враховувати, що військова доктрина Радянського Союзу базувалася на наступальних діях, обороні воїнів ніхто не вчив, плюс техніка. Німці віддавали перевагу малокаліберним мінометам – вони легкі, мобільні і результативні, у нас же були на озброєнні переважно важкі міномети, котрі є менш мобільними. Третя поважна причина – зв’язок. У німців був радіозв’язок, у нас — проводовий. Німецька армія була досвідчена і підготовлена, як-не-як вони пройшли всю Європу. А що стосується кількості смертей, то в 1941 році головне командування дуже не хотіло здавати Київ, тут була велика політика. Ціна питання у тому, чи буде у нас заокеанська допомога. На всі прохання Кирпоноса перейти на Псел Сталін відповів категоричним «ні». Через це в оточення потрапили частини п’ятої армії. Ця армія була занозою в тілі Гітлера: із 12 директив від 1941-го року 8 були присвячені питанню п’ятої армії. Вона нависала над флангом шостої німецької армії, яка потім дійшла до Сталінграда. Коли ж група військ Гудеріана повернула з Гомеля в Київському напрямку, то п’ята армія потрапила в оточення і була вщент знищена.
– Олеже Андрійовичу, хочеться побажати вам успіхів у вашій нелегкій роботі і щедрих спонсорів!
– За побажання дякуємо! Зі спонсорами зараз сутужно. Єдиний, хто в цьому році погодився частково профінансувати наші пошукові роботи, – це директор прилуцького підприємства ТОВ «Пожтехніка» Олег Борисович Борщ. Завдяки його допомозі ми змогли виїхати на Новгород-Сіверщину і підняти останки п’ятьох бійців, але там ще є що копати. Щоб туди поїхати, знову треба шукати спонсорську допомогу, а бажаючих мало.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
