Поховано ще 35 жертв Корюківської трагедії
Останки ще 35 жертв Корюківської трагедії, вилучені пошуковцями зі знайдених стихійних поховань, перепоховані 10 грудня в урочищі Гай поблизу сучасного містечка Корюківка. Вони віддані землі поруч із вже існуючим похованням 230 жертв. А загалом невинно було замордовано на початку березня 1943 року майже… сім тисяч осіб.
У церемонії перепоховання взяли участь: Іван Бузак – заступник голови Корюківської райдержадміністрації, Ярослав Жилкін – голова Всеукраїнської громадської организації «Народна пам’ять» та секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій, Сергій Бутко – представник Українського інституту національної пам'яті у Чернігівській області. І, звісно ж, вшанували пам’ять земляків і предків численні корюківчани.
Пошук, ексгумація та перепоховання виконані ТОВ «Спеціалізована установа «Військові меморіали». Роботи будуть продовжені.
«Під час розкопок знаходимо дитячі речі, наприклад, мірну пляшечку… Не можна на це дивитися, не здригаючись. Жах», – прокоментував почуття пошуковців Ярослав Жилкін.
«Помста і залякування. Це офіційна мета каральної акції. Вони намагалися вбивати саме в хатах, щоб їх спалити, щоб не залишилося навіть слідів», – зазначив Сергій Бутко.
«Працювали» не німці
Зі слів Анатолія Нечитайла (на фото), котрому на час розправи було 10 років, виходить, що жорстокість розправи була несподіваною. Адже його загибла мати на час приходу карателів опікувалася… піччю.
Як свідчить Анатолій Васильович, кров невинно вбитих насправді не стільки на руках німців, як їхніх підручних. Виходить, окупанти власноруч такою чорною роботою не займалися.
«Як уже відкопували матір (зі згарища. – Авт.) і ховали її, несподівано з боку Савинок (село на сході від Корюківки. – Авт.) пішли мадяри. Ланцюгом. Але цей раз я вже був готовий. Бо боявся, що розстріляють тут же, біля могили. А вони пройшли ланцюгом, швидко розійшлися й пішли у бік шляху».
«Тобто ловили вас не німці?», – уточнюють у дідуся кореспонденти.
«Більшість – поліцаї. Я цього поліцая навіть впізнав: то був Олійник Міша», – засвідчив Анатолій Нечитайло.
Пам’ять неначе воскресла
Про загибель тисяч корюківчан, безневинно вбитих і спалених у власних хатах, стало широко відомо зовсім недавно, порівняно з 70-річним періодом мовчанки. Не в далекій країні чи краї, а саме на рідній Чернігівщині скоєна ця, можливо, найбільш масова розправа з мирними жителями під час ІІ світової війни.
Чому так довго тривало мовчання? З одного боку цього питання стоять поняття надзвичайного масштабу трагедії і військового злочину. А з іншого – очевидно: зовсім не на «порожньому місці» була організована окупантами масштабна каральна експедиція і її повторення вже за тиждень.
Місцеві жителі, як не чисельні уже свідки, так і їхні нащадки, дуже неохоче говорять про ті причини навіть і сьогодні. Мова – про оспівані в радянську добу партизанські загони, оповиті ореолом героїзму. І, зокрема, про партизан під проводом Олексія Федорова (на фото). Він в часи війни – перший секретар Чернігівського обласного комітету компартії та одночасно – командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання НКВС СРСР.
Люті каральні заходи начебто спровокувала акція партизанського загону – наліт на в'язницю з визволенням кількох десятків людей. Звісно ж, за часів СРСР розповідати такі версії було б недоречно. Тим більше про керівні кадри з наркомату внутрішніх справ.
Іван КОВТУН, фото автора
