Піший, „кінний” і... смугастий жезл
Київ, 2023 рік…
Водій, різко загальмувавши, гукає пішоходу:
„Шановний, проходьте будь-ласка, я зачекаю!”
Пішохід гукає у відповідь:
„Нічого, нічого! Ви проїжджайте, я не дуже поспішаю!”
Бабусі на лавочці:
„Дивися, Петрівна, які люди стали ввічливі,
щойно ввели закон про вільну торгівлю зброєю!”
Є різні одвічні теми взаємовідносин. Наприклад, стосунки й порозуміння батьків та дітей, чоловік та жінок… І більш „прозаїчні” та буденні: водіїв та інспекторів ДАІ, водіїв і пішоходів. І саме в ролі останніх усі ми буваємо чи не щодня. Й шляхи наші з водіями автотранспорту перетинаються (в прямому сенсі!) кожен день.
Під двома колесами шурхотить автодорога Кіпті-Глухів-Бачівськ. У народі – „Московська траса”. Там, де „найлютіші” на Чернігівщині даішники. Принаймні, за моїми, так званого „пересічного” водія, спостереженнями. А ось і село Вертіївка. Звичайне, але відоме саме серед водіїв. Бо тут – стаціонарний пост Державтоінспекції, один з лише трьох в нашій області.
Пішохід з точки зору водія і… даішника
А природа того дня теплом не порадувала. Тож зупиняюся, аби зайти до придорожнього „генделика”. Випити. Звісно ж, не «міцного», а гарячого. Ось і „наливайка”… вже позаду! Гальмую. Як тут стати? Повертаю мотоцикл до узбіччя.
Однак попереду – двоє зі смугастими „дрючками”. Один повертається в мій бік. Дивиться… І йде! Чудовий настрій від яскравого осіннього вихідного дня миттєво зіпсовано. Той представляється. Так, як вони це вміють робити. Знаєте, як лікарі пишуть, так і даішники називають себе: „Бур-бур-бур”.
– А що це: я зупиняю, а ви – розвертаєтеся? – вже розбірливо інспектор починає атаку, не соромлячись явної брехні. Адже жодних знаків мені не робив!
– Ми по чайку хочемо, – відповідаю.
– Так що, проти руху, чи що? – надходить друга претензія.
– Ні, пішки на узбіччя відведу, – відбиваю.
Далі – звичайна процедура знайомства з документами, А там є все, що повинно бути. На овіяному польовими вітрами й припорошеному дорожнім пилом обличчі інспектора читається великий досвід роботи. З місця, де ми балакаємо, за цим обличчям навіть не видно будівлі самого поста ДАІ.
– А що це ви пішоходів не пропускаєте? – підстаркуватий вже інспектор переходить безпосередньо до „справи”.
– Яких-таких пішоходів? – і тут згадую: проїжджаючи через перехід, бачив ліворуч, як кажуть, „краєм ока”, чоловіка зі склянкою чаю в руці. Той якраз підходив до розділової лінії, перетинаючи смугу зустрічного руху. „Е, дядьку, так тобі тут нічого не світить!” – думаю собі. Та згадую норми, які в разі чого напишу в протоколі, а то і в позові для оскарження в суді.
Знання – сила: гроші на місці
Інспектор навіть продемонстрував на екрані „Візира” запис мого проїзду пішохідного переходу – може, це мене вразить аж до згоди з начебто порушенням? Ні, не подіяло.
– Перепони руху я ж йому не створював, чого мені зупинятися? Аби він обов'язково переді мною пройшов, а не за мною?
– Бачите ж: тут пост, населений пункт.
– Та наче населений.
– Так має бути якийсь порядок.
– Авжеж. Але ж перепони руху я йому не створив.
– Ну, обмежимося усним попередженням, – здався „борець за безпеку руху”, протягуючи документи.
Напевно, схожих неприємних зустрічей на дорогах відбувається чимало. Зустрічей, на випадок яких Правила дорожнього руху слід знати чи не краще, аніж власне для самого руху дорогами. Знати для того, щоб гроші залишилися у вашій кишені, а не „відлетіли у вирій” як штраф чи навіть… до кишені інспектора як хабар.
Учасники руху, котрі „поза правилами”
Роз’яснила норми ПДР щодо проїзду переходів заступник начальника відділу кадрової та профілактичної роботи Управління ДАІ УМВС в області Олена Царюк.
„Межами пішохідного переходу є намальована „зебра” (або ж його межі вказані переривистими лініями) і встановлені відповідні дорожні знаки, – уточнила підполковник міліції. – І пішоходи мають зійти з бордюру на перехід. Доки вони стоїть на тротуарі, не зрозуміло: будуть переходити чи ні”.
Виходить, в наведеному випадку інспектор не лише не зважав на відсутність перешкоди пішоходам, а й проігнорував те, що пішохід був тільки один. Схоже, інспектор „причепився” в намаганні „покарати” гривнею (точніше – сотнею або й кількома) аж ніяк не за порушення, а за погане знання ПДР.
А ось з пішоходами, тобто їх знанням ПДР – проблема. Навіть їх поведінка різниться „від і до”… Одні сміливо йдуть, додаючи адреналіну водіям. Другі – тупцюють на тротуарі та, мабуть, вважають, що водії не бажають пропустити. Інші ж стають на перехід, але вагаються й не йдуть, доки транспорт не зупиниться.
„Пішоходи – окрема категорія учасників дорожнього руху, які, попри це, все ж таки в більшості правил не знають! – підкреслила Олена Царюк. – Вони знають, що повинні перетинати дорогу на переході і вважають, що більше їм нічого знати не потрібно. Але і для пішоходів є певні правила. По-перше, їх має зібратися декілька. По-друге, необхідно уважно подивитися й оцінити відстань до транспорту, що наближається. Якщо машина надто близько – правильно буде зачекати, доки вона проїде”.
„Не бачу – значить, не рухаюсь!”
Звісно, ніхто не вимагає знання ПДР (та й навряд чи зможе вимагати) від кожної людини на вулиці. Але, в будь-якому разі, є неписане правило, яке завжди поширюється на все, що рухається. І на пішого, і на „кінного”, і навіть на… танк.
Правило, дотримання якого хоча б однією зі сторін могло запобігти тим нещастям, просте, як двері: „Не бачу – не їду (не йду, не пливу, не лечу тощо)”. Таке правило врятує завжди! Колись саме цьому правилу мене навчали ще у радянській школі: виходиш з-за транспорту – виглядай, чи не їде інший.
„В будь-якій обстановці потрібно бути уважними і ввічливими”, – додала насамкінець Олена Царюк.
Сергій СТУК, фото автора
