Низький уклін Вам, ветерани!
Традиційно напередодні 9 травня працівники ТОВ «Земля і воля» за дорученням Героя України Леоніда Яковишина обійшли 37 домівок ветеранів війни і вручили їм по тисячі гривень, квіти та листівки зі словами подяки. Все менше й менше залишається поруч з нами тих, хто боронив рідну землю на фронтах війни. Відходять у вічність солдати Великої Перемоги, забираючи з собою спогади про ті часи лихоліття. Страхітлива Велика Вітчизняна війна чорним крилом біди торкнулася кожної української родини, а тому свято Перемоги було і залишається всенародним.
Міцний горішок
37 героїв, які мужньо перенесли нечувані страждання, які власною кров’ю вибороли можливість для наступних поколінь жити, народжувати і виховувати дітей. Хтось із них вже прикутий до ліжка, дехто – ледь пересувається... Проте, дякувати Господу, є й такі, що їхній життєвій енергії ще й молоді можуть позаздрити.
– Я вашу газету читаю від першої до останньої сторінки, – привітно посміхається Іван Варфоломійович, підходячи ближче до лавки, де ми на нього чекаємо.
– Давайте, допоможу, – намагаюся підхопити торбинку ветерана.
– Я ще міцний горішок. Сам впораюся, – примружує мудрі очі фронтовик і щира усмішка розпливається по доброзичливому обличчю.
З осені 1943 року ветеран Іван Шиян служив на Далекому Сході в артилерійських військах. Далі на його шляху була війна з Японією, після якої фронтовик охороняв японців у таборі для військовополонених. Стрілок, артилерист, зв’язківець і навіть танкіст – ким тільки не довелося бути українському солдатові.
«Мені було 17 років, коли призвали в армію. Після місячної підготовки нас об’єднали із залишками розбитих частин, посадили у вагони на Далекий Схід. Добиралися дуже тяжко і довго. Майже без їжі, – пригадує Іван Варфоломійович. – Там, на Сході, я вивчився на стрілка, артилериста, зв’язківця і танкіста. А у війні з Японією вже був учасником бойових дій. В армії я вважався грамотним, бо закінчив сім класів».
Після війни Івана Шияна перевели до конвойної роти. Десять військовополонених японців були у його підпорядкуванні.
«Японці – це найдисциплінованіша нація, яку доводилося зустрічати за все життя. Законослухняні і грамотні люди. Працюють головою, а не язиком», – зауважує старожил.
Іван Варфоломійович і досі добре пам’ятає кілька фраз японською мовою. Демонструє артистично і з притаманним акцентом. Корейською теж може заговорити, бо не оминула українського солдата і корейська війна.
Там служив у танковому батальйоні і дослужився до старшини. Нині про дві військові стежини нагадують медалі: «За перемогу над Японією» та «За службу в Кореї».
Незважаючи на свій давно пенсійний вік, ветеран активний у житті: порається по господарству, цікавиться історією і сучасною політикою.
Тільки пам’ять не сивіє
Микола Антонович Олешко з Кобижчі на рік молодший за Івана Варфоломійовича. Ще юнаком заглянув в очі кровопролитної війни. Нині ветеран з ціпком ще ходить подвір’ям, спілкується з сусідами, але, зізнається, здоров’я вже далеко не те. Йому в усьому допомагає син Віталій, який приїхав з Києва доглядати батька-фронтовика.
Микола Антонович – уродженець села Буглаки Бобровицького району. Закінчив чотири класи. У 1944 році пішов на фронт. Служив у протиповітряній артилерії зенітником. Учасник бойових дій добре пам’ятає ті роки юності, які в нього безжально відібрала війна. Це та сторінка життя, про яку він не воліє багато говорити. Стільки вже лиха вона наробила.
«Перемогу я зустрів у Кракові. Це був найщасливіший день у моєму житті. Зараз радують онуки, правнуки. Єдине, чого не вистачає, так це здоров’я», – зізнається ветеран.
Здоров’я й справді не вистачає всім ветеранам, бо їхній вік уже давно поважний. Та ще й пережили таке лихоліття випробувань… Правду кажуть старенькі, що атестат зрілості їм довелося отримати ще в юності.
«Куля пройшла під ребром. Думав, помру. Так погано було з серцем. Але Господь милував, – зізнається Семен Михайлович. – Війна – це ті дні, місяці, роки, що ніколи не зітруться з пам’яті, адже пам’ять не сивіє!», – наголосив фронтовик.
Все далі й далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни, але ніколи не згасне пам’ять про тих, хто, не задумуючись, віддав своє життя в ім’я свободи. В наших серцях ніколи не згасне пам’ять про людей близьких і зовсім невідомих. Тих, хто боронив свій отчий край.
Голова районної ради ветеранів Бобровицького району Ольга Піддубна розповідає, що допомога і підтримка ветеранів війни стала для Героя України Леоніда Яковишина священною справою.
«Леонід Григорович підтримує ветеранів уже багато років. Привітання, матеріальна допомога, кошти на лікування й операції. Така увага до фронтовиків у Бобровицькому районі ставиться за приклад по всій Чернігівщині», – наголосила Ольга Тимофіївна.
Тож, незважаючи на нелегкий для України час, побажаємо нашим ветеранам здоров’я, благополуччя, радісних, щасливих днів у колі рідних та близьких людей. Низький уклін Вам, ветерани!
Сніжана БОЖОК, фото автора
