Незабутнє... (до Дня пам’яті жертв голодоморів)
Маємо завжди пам’ятати про одну з найбільших трагедій України – Голодомор 1932-33 років.Про цю жахливу сторінку з життя мого народу я дізнавалася з розповідей моїх бабусі Олени, мами, а пізніше – з преси.
На Україну навалилася чорна сила, яка за наказом Кремля повзла на нашу землю, щоб морити голодом людей. Були серед українців і зрадники-іуди, які допомагали вишукувати останні запаси харчів. Збирали зерно, насіння соняшника, коноплі, квасолю, картоплю і все інше. Грабували все, що можна було їсти. І тоді люди вдавалися до мудрості. Почали ховати харчі. Ховали скрізь: викопували ями під піччю, в льохах, хлівах, де стояла корова. Зерно, загорнуте в полотнинку клали в горщик, а потім зверху садили квітку, клали тонким шаром в колисочку під немовля, замуровували в печах. Та ті гіметаї шукали скрізь. Вони довбали штирями землю, розвалювали стоги сіна, руйнували печі, аби виявити що-небудь приховане. Варвари не звертали уваги ні на сльози-благання дорослих, ні на сльози дітей, та ще й погрожували.
Чорний морок оповив країну. Почався страшенний голод. Люди були доведені до відчаю. Годувальницею в сім’ї була корова, коза (якщо вона була), бо з часом вони були порізані або викрадені. Корів здебільшого тримали в сінях, а то й на ніч доводилось вводити в хату. Люди в хату брали вила, ломи, сокири, щоб захищатись, багато людей мерло. Ховати їх було нікому. І тому трупи клали на вози і вивозили. Було таке, що людина ще жива, але вона дуже слаба – і її вже клали на підводу з мерцями.
Ось що розповів дідусь Єременок Дмитро Прокопович (пухом йому земля). Повертаючись із містечка, він зустрів підводу з мерцями. Серед них був і його товариш, який ще своїм поглядом із сльозами в очах благав допомоги. Дідусь насварив виконавця, забрав під руки і відвів до хати. Дідусь ділився з ним своїми мізерними харчами, відриваючи їх від багатодітної сім’ї. Врятований прожив ще довгі роки, дякуючи дідусевій сім’ї.
Страшні то були часи. Згадуєш розповіді, а по тілу починають бігати мурашки, волосся стає сторчма, на душі млосно. Я народилася в роки Великої Вітчизняної війни. Мені довелось пережити післявоєнні роки і відчути відгомін Голодомору. Люди жили в напіврозвалених хатах, часто в землянках. Нічим було топити, не розженешся і на їді. А як гірко жили – бідували сім’ї, які втратили годувальника, або він був інвалідом. Доводилось бачити хліб, випечений із гарбуза, тертої сирої картоплі і замішаний трохи житнім борошном. Такий хліб розпадався, беручи його в руки.
Дитинство дітей війни теж було напівголодним і напівхолодним. Ми не знали, які на смак ласощі, який буває хороший одяг і гарне взуття. Ходили в теплу пору року до школи босоніж, брали в торбинки грушки-дички для їжі. Коли хтось із заможніших школярів візьме в кишеню шматочок хліба, бідніший потай викрадав його.
Діти і підлітки у жнива, коли на полі вже був зібраний урожай, збирали колоски, щоб потім їх оббити, змолоти в жорнах і напекти хліба. Таких збирачів колосків переслідували об’їждчики, які їздили верхи на конях з нагайками в руках, і проганяли з поля.
І хоч які нелегкі були післявоєнні роки, проте їх і близько не можна порівняти з тим смерчем – Голодомором, який пронісся над Україною. Деякі люди не можуть повірити в ті страшні часи, що таке могло бути з нашим українським народом.
Оті жахи Голодомору по-справжньому може сприйняти тільки той, хто його пережив, був близьким до нього. Одні сприймають розповіді із сльозами на очах, інші слухають і не можуть повірити.
Якби Україна була на той час самостійною державою, а при владі були люди, не чужі по духу до України, до її народу, то такого б лиха не сталося.
Не буде прощення затятим ворогам українського народу! Пам’ять про загиблих житиме вічно. Бережімо свою Україну!
Поколінням, які живуть нині, не слід забувати ті жахливі сторінки з історії народу України. Слід переконливо виховувати молоде покоління заради щасливого майбутнього України.
Галина Іванівна Єременок, с. Новий Биків, Бобровиччина
