Бо хліб – це сила, наша доля
І міць держави теж від поля
Микола Нетес
На хлібороба його Небо освятило
Зміст трудової сповіді для Героя України Леоніда Яковишина написав ще в 1884 році відомий український класик Борис Грінченко:
Я велике поле зорав
І за плугом ніколи не спав.
Що робив, те робив я до краю.
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав.
Леоніду Григоровичу виповнилось 75. А хто скаже, що йому стільки багато років?! Та й сам він і не думає про «заслужений відпочинок». Коли напередодні власного ювілею особисто здавав державній комісії чи не найскладніший для ТОВ «Земля і воля» новий об’єкт – сім кілометрів залізничної вітки, то фахівці з Київського відділення Південно-Західної залізниці і Ніжинської дистанції колій були вражені від почутого, скільки ще планує побудувати цей керівник! І не колись. А в цьому і наступному роках, «розсекретив» плани й на перспективу.
«Та від Яковишина енергія струменями б’є!– захоплююче подумав вголос один з членів тієї державної комісії. – От би таких у найвищу владу!...».
Інший столичний фахівець признався, що їхав у Бобровицю з певною пересторогою, оскільки ще не доводилось приймати складний залізничний об’єкт, споруджений звичайним сільськогосподарським підприємством. Та за такий тепер не беруться промислові гіганти! Хіба що добавляють до внутрішніх колій невеликі «апендицити». А тут ціла вітка, з багатьма «стрілками», мостом через водяну перепону, іншими складними вузлами!.. І так фахово прокладено всі сім кілометрів!..
Його Господь на хлібороба освятив, ще й на будівництво надихнув. І ото як почав півстоліття тому гідно нести свою земну місію, так і не зупиняється на жоден день перепочинку. За справді звитяжну працю ніколи не був обласканий владою. Ще за комуністичного режиму догани одержував не за провали в управлінні начально-виробничим колективом, а за ініціативну працю, хоча саме вона й приносила високі результати.
Хто заїжджає в Бобровицю по шляху від Козельця, обов’язково звертає увагу на сучасний сушильно-елеваторний комплекс з круп’яним заводом , бо чогось подібного по Україні ще треба пошукати. А трохи далі, справа по дорозі, око вабить Бобровицький коледж. Обидві ці «візитні карточки» райцентру споруджені в такому вигляді завдяки неймовірним зусиллям Леоніда Яковишина. Та мало хто знає, скажімо, що за зразкову споруду навчального закладу його директор одержав … дві догани: будував не «сіренький» стандартний технікум, а новий палац науки. Потім саме сюди возили перші іноземні і всесоюзні делегації.
Не ордени, а додатковий головний біль має «вічний будівничий» і за сучасні споруди, подивитись на які теж приїжджають звідусіль. Недаремно один посадовець з Чернігова наголосив, що очолюване Яковишиним ТОВ «Земля і воля», - це бренд області. Якщо хтось хоче побачити на власні очі щось нове в сільськогосподарському виробництві, той їде в Бобровицю. Й секрети високої рентабельності – теж у Яковишина.
Найбільше дістається йому від органів влади всіх партійних кольорів і поколінь за новизну в рішеннях і ведення будівництва власними силами. Вони хочуть, щоб не «вилазив» наперед, бо тоді проглядається їхня нікчемність, також щоб наймав на будівельні об’єкти ті бригади, які вони «кришують». Так, це економічно не вигідно господарству, але вигідно Їм. Не одержать додаткові заробітки місцеві трудівники - Їх і це «не колише».
ТОВ «Землі і воля» давно обходиться власними грошима і не бере грабіжницьких кредитів у вітчизняних банках, що й це декому не подобається. Для них легше керувати «територіями», коли всі перебувають на якомусь «гачку»- фінансовому чи «тіньовому». А Яковишин без їхньої допомоги одержує мільйонні прибутки, незалежно від того, яку кризу чи іншу «трудність» придумають вони, щоб приховати власне злодійство і не бажання працювати на суспільство. Успішний приклад ТОВ «Земля і воля» для них – як кістка в горлі. Ще й генеральний директор Леонід Яковишин сміливо показує в ЗМІ головні недоліки провалів в українській економіці і державному управлінні. Не заради критиканства, а від болю в серці, передусім від злочинного державного ставлення до головного багатства держави – людей і землі. Хоча світ давно визнав, що Україна – нація хліборобів. Та чогось бракує нашій нації. Тож…
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивується, чому не йде
Апостол правди і науки?
Все свідоме життя він живе з цим сердечним неспокоєм. Хтось би давно плюнув на державні негаразди, адже в очолюваному ним господарстві і зарплата та премії вчасно виплачуються, і є власні кошти на подальший розвиток та впровадження світових технологій, і одержують численні подяки за нове безкоштовне житло та широкомасштабну соціальну допомогу… У Бобровиці куди не глянь, скрізь видні добрі сліди, оставлені Яковишиним.
На перший погляд, живи й радуйся, бережи свої нерви й серце. Міг би давно вже й не працювати, а десь у райських місцях відпочивати… Та це не про Героя України Леоніда Григоровича Яковишина. За своє забезпечене майбутнє він не хвилюється. Діти і навіть внуки мають свій шматок хліба, навіть без його фінансової підтримки вже не пропадуть. Але за його спиною більш як тисячний колектив. Чи виживе він без нього в цих драконівських державних умовах? Не уподібнюватись же йому до тих «заслужених-народних», що продали свої підприємства разом з працівниками земельним олігархам, які тепер готуються до перепродажу зарубіжним грошовим «мішкам»? А що далі?...Яковишин то переконаний, що від ефективної роботи на українській землі можна озолотити наше суспільство. Правда, при певних умовах: на землі мають працювати вмілі і самовіддані господарі, а на їхньому шляху потрібно прибрати державних хабарників, бюрократів, непрофесіоналів і просто нікчем. Пробитися крізь їхні зажерливі бар’єри навіть йому не вдається без певних втрат, а багатьом іншим – просто не можливо. Тому і «здаються», «згинаються», розорюються, від чого значно недоодержує все суспільство.
Звісно, Леонід Григорович, як і всі люди, не вічний. Але й піти від колективу, грюкнувши дверима, прихопивши немалу виручку за ТОВ, теж не може, бо тоді б він не був Яковишиним, якого знають не тільки в Україні, а навіть у далеких США.
А ще він не любить помпезності на свою честь. Тому й про пишне відзначення ювілею не почуєте. Як не чуєте його скиглення про трудності, що стало «модним» для чиновників і бездар-господарників. Він живе, як колись Дмитро Павличко написав:
Я хочу жити раз, але в огні,
Що палить душі плісняві й зів’ялі,
Вистрілює крильми з плечей мені!
Григорій Загребля
