Микола Дейкун: 50 років у медицині
– Щиро вітаємо Вас, Миколо Петровичу, з таким ювілеєм! Адже 50 років віддані улюбленій, найкращій, найпотрібнішій та найблагороднішій професії медика!
– Так. Взагалі ж, 50 років у медицині – це різні роки: навчання «ремеслу» медика та організатора охорони здоров’я; практичної діяльності – фельдшером, лікарем, менеджером. 25 років я поєдную практичну роботу з науковою та науково-педагогічною діяльністю, творчою і надзвичайно цікавою. За ці роки опубліковано понад 75 наукових робіт (це і монографії, і навчальний посібник, словник лікаря-менеджера, статті в наукових журналах та матеріалах з’їздів і конференцій). Отримав учене звання професора.
– Отож можна упевнено сказати: медицина – Ваше покликання, доля та сутність усього життя.
– Безперечно. Хто формував мене як людину, лікаря, науковця? Це – мої батьки та моя велика родина; мої вчителі, педагоги та керівники; мої колеги та друзі; мої пацієнти; прості люди, із якими довилося спілкувався за прожиті роки, починаючи з дитинства й донині; мої опоненти по життю та роботі. Роль батьків і сім’ї у моєму житті взагалі не обговорюється – кращих батьків, ніж у мене, на моє глибоке переконання, не буває. Татові – Царство небесне (пішов у вічність у 2010 році, в день мого народження), матусі – здоров’я і довгих років життя (зараз їй іде 90 рік від дня народження). Дякую дружині, сину, дочці, онукам. Низький уклін усім!
Вчителі і педагоги – це люди, яких я ставлю в один ряд із моїми батьками, без них я б не відбувся ні як лікар, ні як людина, ні як науковець. Я пам’ятаю майже всіх – від першої вчительки до професорів та академіків. Серед них немало хто пішов у вічність – Царство їм небесне, а живим мій низький уклін, побажання здоров’я і довголіття. Я усіх пам’ятаю і безмежно люблю. Дякую Вам!
Переважна більшість моїх керівників – це не просто керівники, але одночасно мої і друзі та колеги. Тільки у таких відносинах було комфортно працювати, і я отримував задоволення від роботи, намагався працювати творчо та результативно. Разом з тим зустрічалися на моєму шляху серед керівників люди з іншими характеристиками – випадкові в сфері управління люди… Дякувати Богу, їх були одиниці. І я їм теж вдячний за набутий досвід, за досвід, що і як не потрібно робити. Вибачте. Дякую вам.
Друзі мої – це багаторічні мої надбання. Життя без друзів – це не життя. Їх у мене – не дуже багато. Але серед друзів є і академіки, й прості люди, професори і лікарі, громадські діячі і депутати, керівники різного рівня. Дружба для мене не залежить від віку, соціального становища. Головне у дружбі бути разом у радості і в горі. Це – моє життєве кредо.
Не останню роль у моєму формуванні відіграли мої пацієнти. Їх була не одна тисяча. Без пацієнта немає розвитку лікаря. Всі пацієнти різні, навіть якщо у них однакові захворювання. Підібрати «ключик» до кожного з них без взаєморозуміння неможливо. А щоб знайти такий «ключик», необхідно все більше й більше пізнавати людину та науку. Це дає можливість допомогти пацієнтам одужати. Дякую Вам, мої партнери – пацієнти.
– Життя – складна штука, і чим більше живеш, тим більше спілкуєшся з різними людьми…
– Мені у житті доводилося зустрічатися з тисячами людей, але найбільше сил та наснаги додає спілкування з «пересічними» мешканцями, найбільше від них і навчаєшся. Мені люди шість разів довіряли представляти їхні інтереси в органах влади: три з них – у Чернігівській міській раді та три – в Чернігівській обласній раді. Дякую за велику довіру.
Окремо хочу сказати про моїх опонентів. Їх у моєму житті було небагато. Це, як правило, не професіонали, котрі у житті нічого не досягли, але мені особисто допомогли. Допомогли тим, що були великою рушійною силою мого вдосконалення і моєї наполегливості у досягненні поставленої мети. Я їм за це вдячний – бажаю здоров’я і подальших успіхів у сприянні прогресу.
Колеги та колективи, з якими я працював і працюю, навчили мене життєвій мудрості та виваженості у прийнятті управлінських рішень. Завжди мене підтримували і допомагали досягати поставленої мети. Дорогі мої колеги! Я безмежно вдячний, за те що Ви зі мною співпрацювали і надихали мене на досягнення спільно поставлених цілей.
Я завжди був прихильником командної роботи. Адже один у полі – не воїн. На всіх посадах я намагався створити команду однодумців, тобто команду професіоналів, які чітко розуміють проблеми, котрі необхідно вирішити, і мету, якої необхідно досягти. Команда – це колектив однодумців, які різними шляхами, кожен по своєму напрямку, іде до досягнення спільної мети. Я щиро вдячний усім членам моєї команди, де б я не працював. Ви – найкращі. Дякую, що ви були і є в моєму житті.
– Миколо Петровичу, варто окремо зупинитися на деяких, на мій погляд, знакових віхах Вашої трудової та наукової діяльності.
– Роки навчання – з 1961 по 1979-й (школа, Одеське медичне училище №3, Київський медичний інститут імені О. О. Богомольця) були нелегкими, однак надзвичайно корисними для подальшого мого життя і становлення – як людини та фахівця. Ці роки дали мені теоретичні знання, вміння працювати з медичною літературою та спілкування з цікавими людьми – викладачами, науковцями, професорами. Багато з них залишили в моїй пам’яті глибокий слід та почуття великої вдячності. Без цього періоду в моєму житті складно уявити мою подальшу долю.
Відверто кажучи, перші роки трудової діяльності були нелегкими… Це – перші кроки застосування теоретичних знань на практиці, перші пацієнти, перші колеги. На все життя запам’яталося моє перше місце роботи – Іванківський фельдшерсько-акушерський пункт, де я працював завідувачем. Потім із великим задоволенням і вдячністю я згадую Чернігівську міську лікарню, де я проходив інтернатуру. Цей рік – рік інтернатури – як фундамент у будинку, де я вперше застосував клінічне мислення, участь у перших консиліумах, медичних радах тощо. За рік інтернатури опрацьовано багато медичної літератури.
– Наступним місцем Вашої роботи стала Коропська центральна районна лікарня.
– І в цьому закладі я вперше випробував себе в роботі безпосередньо з пацієнтами – з повною особистою відповідальністю за їхні життя та здоров’я. Спочатку я працював три роки завідуючим інфекційного відділенням. З кінця 1983-го в Коропській ЦРЛ мене призначили заступником головного лікаря по медичній частині, і там почалась моя кар’єра організатора охорони здоров’я. З великою теплотою я згадую свої роки роботи в Коропі, колектив центральної районної лікарні, її керівників – перших моїх учителів в сфері управління охорони здоров’я. Мені весь час здається, що без цих років роботи, без цих людей, з якими я працював, – моя подальша доля була б іншою і не настільки успішною.
– Потім Ви трудилися головним лікарем Чернігівської лікарні № 4, немало досягнули на цій посаді.
– Там, понад 25 років тому, був розроблений та впроваджений програмно-комп’ютерний комплекс на 25 робочих місць із метою використання сучасних комп’ютерних технологій в управлінні медичним закладом. Система працює і нині. Приємно, що в Україні аналогічний підхід масово почав впроваджуватися протягом кількох останніх років.
– Далі Ви успішно очолювали обласне управління охорони здоров’я.
– В управлінні охорони здоров’я облдержадміністрації у 2003-2009 роках розроблено та впроваджено ряд програм, які працюють донині: це і «Програма розвитку сімейної медицини в області», й «Програма інформатизації медичної галузі області», а також «Програма щоденного моніторингу за станом здоров’я немовлят» тощо.
– Обласний центр профілактики та боротьби зі СНІДом недаремно вважається Вашим дітищем!
– Я мав честь створювати його з нуля, починаючи з 2005 року. Від ідеї створення центру (березень 2005-го) – до урочистого відкриття його (1 грудня 2005-го) знадобилося декілька місяців. За такий короткий час був створений сучасний заклад із міцною матеріально-технічною базою та молодим, амбітним, «боєздатним» колективом. З лютого 2009-го – по січень 2016 року я був його керівником.
– За цей час Ви з колективом і командою управлінців центру вивели його на рівень одного з найкращих аналогічних центрів України!
– Так. Недаремно ж мене обрали президентом ГО «Українська професійна асоціація служби протидії ВІЛ та іншим соціально небезпечним хворобам та явищам». Завдяки тісній співпраці з вітчизняними громадськими організаціями та різними благодійними фондами й іноземними інвесторами наш центр став відомим профільним закладом не тільки в Україні, а й і за її межами. Щира подяка колективу і команді управлінців.
– А в Чернігівському обласному протитуберкульозному диспансері під Вашим керівництвом у 2016-2019 роках зроблено дуже багато!
– Здійснено суцільну комп’ютеризацію закладу – встановлено близько 150 комп’ютерів; переоснащено сучасною медичною апаратурою та обладнанням (ультразвуковим, ендоскопічним, лабораторним та ін.); нині значно поліпшено матеріально-технічну базу (капітально відремонтовано пральню, усі дахи тощо); вперше в Україні запроваджено контрольоване лікування туберкульозу в амбулаторних умовах із застосуванням скайп-зв’язку; вперше в Україні запроваджена практика лікування туберкульозу сімейними лікарями…
– Цікаво, у чому секрет Ваших вражаючих успіхів?
– Секрети моїх маленьких успіхів я пов’язую з тим, що всі роки роботи в медицині не дозволяв негативним емоціям брати верх наді мною. Це нелегко, але дух загартовує. Віра в себе – це те, що допомагало мені не опускати руки і сміливо дивитися в обличчя випробуванням, тобто ніколи не здаватися. У тяжкі хвилини на допомогу приходили мої улюблені захоплення: спорт, риболовля, бджільництво, читання художньої літератури.
Найкращою подякою для мене, за мої труди праведні, є те, що у 2016 році в Україні почалася реалізація моєї (та моїх однодумців) ідеї, моєї мрії, якій я присвятив чверть життя, – розпочато створення у державі системи громадського здоров’я; а в 2017-му нарешті розпочато запровадження елементів медичного страхування. Це – найкраща нагорода для мене, заради цього необхідно жити і працювати, незважаючи на об’єктивні та суб’єктивні перепони.
За все, що у мене є позитивного я усім завдячую, а у моїх негативах винен я сам. Я вдячний всім рідним і близьким, усім медикам знайомим і не знайомим мені, вчителям і педагогам, друзям, пацієнтам, опонентам. Низький уклін Вам!
Спілкувався Сергій ДЗЮБА
